«Моя мила сестро, ти знаєш, що символізує беладона?»
Голос її сестри все ще лунав в голові. Спочатку тоном співу ангелів, а потім раптово змінюючись до сповненого отрутою зловтішного вигуку:
“Ти вже померла? Ти мертва? Ти нарешті здохла, чи не так?”
Думки Іві стрепенулися.
Розі? Чому?
Вона відчула, що її зрадили. Надто пізно прийшло усвідомлення, що все пішло дуже-дуже неправильно.
Розі, яка ж була твоя справжня ціль в цьому всьому?
Ще з того моменту як вона відкрила пляшечку вона відчула неправильне, незрозуміле бажання випити її вміст.
Це повинно було бути приховане заклинання спокуси.
Розі, Міхаель обрав тебе. Ти вже стала єдиним вцілілим членом нашої родини. Для чого тобі було?... Чи може бути?...
Серед думок Ів оформилася одна ідея. Розенітт була просто капіталом для Міхаеля. Просто можливістю мати доступ до Філософського каменю. Маючи тільки одного такого гаранта, Міхаеліс потрапив би в цілковиту залежність від Розенітт. Іві не була настільки поганої думки про нього, щоб повірити, що він потрапив би в таку пастку.
Міхаеліс замкнув мене, проте не кинув в підземелля. Певно це був його план. Тримати мене ув’язненою і використати як запасний варіант. Розенітт, наша дорогоцінна принцеса, ніколи б не змирилася з таким станом речей.
Ситуація ставала зрозумілішою.
Вона певно брехала кажучи, що сьогодні день страти, і що мені мали відрубати голову, і що Міхаель мав бути моїм катом. Вона просто намагалася налякати мене, щоб я добровільно випила отруту!
Це була наче жорстока насмішка, що вона нарешті все зрозуміла, тільки тепер. Думки плуталися перед страхом неминучої смерті, проте стали такими чіткими і зрозумілими, тепер, коли вона і справді помирала.
Все це було просто пасткою. Але як вона могла?! Як?... Як?!
Її тіло корчило від обурення. Проте не було жодного шансу хоч щось тепер змінити. Вона навіть не могла відкрити очі, щоб кинути останній сповнений ненавистю погляд на свою вбивцю. Вона не могла навіть відкрити очі… Раптом її очі відкрилися.
“Ха…”
Сльози стікали по її щоках, вії тремтіли, а погляд вперся в до болю знайому стелю.
Моя… спальня?...
Іві була зовсім спантеличеною.
Заради всього святого! Як?! Я ж… Я померла!
Адреналін вирував в її крові і серце билося так сильно, що здавалося ось-ось проб’є грудну клітину. І вона дихала. Збито і часто. Як таке могло бути, якщо вона випила настійку з беладони?
“Я… я… не мертва?”
Її голос звучав нормально. Та й самі слова не вимагали зайвих зусиль. Вона пам’ятала як отрута з беладони паралізувала її голосові зв’язки, проте зараз вона могла розмовляти. Вона однозначно була живою. Опанувавши свою паніку, Іві нарешті заспокоїла своє серцебиття і вирівняла дихання. Проте привести до ладу думки все ще не вдавалося.
Де я взагалі?
Кімната була знайомою, але це не були її особисті покої, так само це і не було схоже на кімнати де вона була ув’язнена. Шпалери бордового кольору, меблювання з потемнілого горіху і темно сірі портери на вікнах. Найпохмуріша і найскромніша кімната, яку тільки можна уявити в імперському палаці. Іві пам’ятала її. Це була та кімната де вона жила до того як їй виповнилося двадцять п’ять.
Що це… Чому ця кімната? Вона ж більше не використовується! Вона слугує складом ось уже два роки.
Іві дивилася на стелю, все ще не здатна розібратися з власними думками.
Хм… Гаразд… Подумаємо спокійно. Це не схоже на сон чи на марення… Я наче… Але ні! Це неможливо. Швидше можна повірити в те, що я втратила здоровий глузд через надмірний стрес. Я так довго перебувала в полоні і все думала про те, як би я все виправила, якби мала можливість повернутися в часі.
Вона розуміла, що слід розібратися з усім, доки вона і справді не з’їхала з глузду. Все своє життя Іві, яка відмовилася від політичного життя, займалася дослідженнями в сфері магії і алхімії, тому й зараз вона зосередилася на вивчені мани довкола себе.
Це не схоже на ілюзію.
Вона підвелася, щоб дослідити все ще більш детально, і мало не скрикнула, побачивши своє відображення в дзеркалі.
Ох, боже мій!
Перед її очима стояла молода дівчинка, що ледь вийшла з підліткового віку. Вона пощупала своє обличчя, не здатна повірити в те, що бачить. Риси обличчя були значно м’якші, ніж ті до яких вона вже звикла, ніби ще не до кінця позбулися дитячої пухкості. Довге світле волосся з лаймовим відтінком було недбало сплетене в косу. Старомодна зачіска, яка зовсім не пасувала імперській принцесі і яку вона носила колись постійно, доки її розум займала праця і алхімія, а не зовнішній вигляд.
Довкола було надто багато реалістичних деталей, щоб будь-хто міг відтворити таке в магічній ілюзії. Розум Іві все більше схилявся до неймовірної гіпотези.
Чи могла я і справді повернутися в дні моєї юності?
Можливо всі ті думки у в’язниці про згаяні можливості зробили неможливе можливим.
Я просто не можу повірити в те що бачу. Я повинна запитати про все у вчителя.
Це було не те, що Івенроуз могла осягнути сама. Повернення в часі, це була магія такого високого рівня, що навіть говорити про неї могли хіба що ті, хто заслужив на звання мудреця. Проте, навіть, якщо вона цього не розуміла до кінця, це однак була можливість. Можливість не стояти осторонь, цього разу.
Іві розплела своє волосся і подивилася на своє відображення.
Це правда. І тому, найперше, що я повинна зробити…
Бурштинові очі сповнилися рішучістю.
…це стати кронпринцесою.
***
Іві ледь встигла впорядкувати свої думки, як в кімнаті з’явилася служниця. Дівчина з світло-каштановим волоссям, довжиною до плечей, зайшла з тацею ранкового чаю. Це була її особиста служниця – Седелла.
“Ви рано прокинулися, Ваша Високосте. Надіюся ви добре спали.”
“Ох, Седелла. Доброго ранку. Ти виглядаєш так…”
“Так, моя леді?”
“...дуже молодо, цього ранку.”
“Справді?! Певно медові маски, які я робила вчора ввечері, справді ефективні.”
Зараз, дивлячись на молодшу Седеллу, Ів ще раз переконалася, що все це реальність. І це ставило ще одну проблему, коли саме було це “зараз”.
Івенроуз взяла чашку з міцним чорним чаєм і запитала:
“Седелла, які важливі події, заплановані на цей тиждень.”
“Ох, нічого особливого. Це наступний тиждень буде зайнятим. Адже ми святкуватимемо вісімнадцятиріччя восьмої принцеси, Її Високості Розенітт.”
День народження напівкровної сестри, що її отравила. Іві напружилася, але постаралася зосередити свою увагу на фактах, які стосувались подій напередодні великого свята восьмої принцеси. Розі була на рік молодшою за Іві і, якщо їй мало виповнитися вісімнадцять вже за два тижня, то значить самій Івенроуз було зараз дев’ятнадцять. Коли ж вона померла їй було двадцять сім. Отже вона повернулася назад на вісім років.
“Пхм, це вже щось.” – буркнула собі під ніс Ів. Седелла, що почула її слова, звичано не могла зрозуміти про що саме говорить її господиня, але вона засміялася з розумінням і сказала:
“Так! Звичайно це надзвичайний день. Вісімнадцятий день народження для принцес та принців, це справді щось! Адже це той момент коли вони нарешті можуть обрати гомункула, який стане їх особистим лицарем, на церемонії відбору, чи не так?”
“Ох, точно. Церемонія відбору.”
“Це найвизначніша з усіх палацових церемоній! Кожен член імперської родини з особливим трепетом очікує цього дня. Адже особистий лицар, це буде його найближчий помічник, він завжди поруч, наче твоя власна тінь. Його вибір це надзвичайно важливий етап в житті.”
“Так, звичайно.” — не стрималася Іві. Якщо пам’ять її не підводить, Розеніт позбулася свого особистого лицаря вже за три роки, обравши натомість Міхаеліса.
Іві в минулому обірвала б кожну розмову, як тільки мова торкнулася б церемонії відбору. Проте зараз вона мислила інакше, тому дозволила Седеллі говорити далі.
“Певно є цілий натовп гомункулів, які мріють, щоб їх обрала восьма принцеса. Вона ж відома як “Біла Троянда Імперії”. Тож буде великою честю стати її персональним лицарем.”
“Біла Троянда Імперії, справді, як на мене то швидше беладонна.”
“Перепрошую?”
“Ох, що? Чому ти зупинилася Седелло?” — невинно кинула Іві, приховуючи свій вираз обличчя за чашкою чаю.
“Ох, нічого, моя леді. Я чула цікаві новини. Здається що принцеса, насправді, вже має на думці гомункула, якого обере.”
“І хто ж це?”
“Гомункул, на ім’я Сільвестіан. Ви пам’ятаєте, це той гомункул з сріблястим волоссям. Котрий був в перших рядах на воєнному параді цього року. Це він.”
“Цікаво.”
Інформація Седелли була точною. Лицар, якого Розеніт використовувала протягом трьох років, а потім безжально викинула був саме Сільвестіан Міллард. Він цілком відповідав смакам Білої Троянди Імперії. Був найкращим майстром меча, чудово володів магією, та виділявся з поміж інших розкішним сріблястим волоссям, що було дивовижею серед переважно темноволосих гомункулів. Оскільки особисті лицарі монаршої родини в основному використовувалися як прикраси, то незвичайна зовнішність сера Сільвестіана була навіть важливіша за всі його вміння.
Я знаю все це з попереднього життя, але звідки це знає Седелла?
Будучи підозрілою до всього після свого дивовижного повернення, Іві вирішала одразу ж запитати:
“Седелло, звідки ти береш всю цю інформацію?”
“Геделлум Таймс”
“З цієї жовтої преси?”
Геделлум Таймс - це був таблоїд, відомий сенсаційними чутками про життя членів монаршої родини.
“Ти підписана на цю газету?” - запитала Іві, торкнувшись плеча Седелли. Служниця помітно напружилася, відповідаючи.
“Вибачте? Ох, так…”
“Це добре. Надалі, повідомлятимеш мені, якщо побачиш там щось важливе. Це дуже допоможе.”
“Ох, так! Я буду рада робити це для вас. Не сумнівайтеся, я не пропущу жодної важливої новини!”
Седелла була надзвичайно зворушена неочікуваною милістю. Здавалося, вона очікувала докорів за марнотратство.
Іві гірко усміхнулася, знову підносячи чашку до вуст. Вона тільки тепер усвідомила якою жорсткою була до своєї найближчої служниці в минулому житті. Поводячись наче суворий вчитель.
Я мушу бути більш гнучкою
зараз. Більше ніяких зазнайкуватих витівок. Ніякої поведінки в дусі “я знаю краще”.