Я насупилася, намагаючись прочитати по губах Рейни. Але швидко здалася. Мені було байдуже. Вона, мабуть, знову мене обмовляла.
Перш ніж я встигла пирхнути, Додолея зачинила штору, закриваючи мені вид на Рейну. Невдовзі карета, в якій їхали вони троє зникла вдалині.
Після закінчення нашої конфронтації глядачі один за одним розійшлися. Жінки, які стояли, сміялися та розмовляли з моєю матір'ю, також пішли. Здавалося, ніби вони зіграли свої ролі.
Коли всі пішли, Адеус повільно підійшов.
— Перепрошую за свою неповажну поведінку раніше.
— Це не було неповагою. Все гаразд. Ти намагався врятувати мені життя.
— Ви знали, що препарат підроблений?
— Ні.
— Тож ви не знали, що це підробка, але збиралися прийняти його імпульсивно?
— Так. Звідки я могла знати? — повторила я.
Адеус здригнувся. Він просто не міг зрозуміти.
— Це було надто поспішно, Ваша Світлість.
— Емоції зашкалюють, коли людина так схвильована.
Спостерігачам, мабуть, здавалося, що я поводжуся необачно, під впливом емоцій.
Але справа в тому, що я влаштувала шоу, щоб моя мачуха випила пігулку.
— А що, якби вона справді була отруєна? — почав Адеус, перш ніж щільно стиснути губи. Навіть ця думка була надто жахливою. Його обличчя зблідло.
— Ти справді хвилювався, що я можу померти? — я ніколи раніше не бачила його таким. Я думала, що він завжди залишатиметься спокійним і байдужим, що б я не робила.
Адеус повільно опустив голову.
— Ну.
Це питання може мати лише відповідь «так» або «ні». Він або хвилювався за мене, або ні. Чому він думає перед відповіддю?
— Гадаю, так.
— Га?
— Бо якщо з вами щось трапиться, я не зможу стати найдовіренішим другом Великої герцогині Лапілеон, — тихо пробурмотів Адеус. Його тон голосу був легким і грайливим, як завжди, але його характерної посмішки не було. І все ж, здавалося, він не був повністю задоволений своєю відповіддю. Він швидко обернувся. — Мені час йти.
Що з ним сьогодні? Він зазвичай докучає мені, поки не отримає те, що хоче, і я маю робити все можливе, щоб його відігнати.
— Адеусе, — гукнула я його.
Він зупинився і повернувся до мене обличчям. У його очах був розгублений вираз.
— Дякую, що намагався врятувати мені життя раніше.
— Я?
— Так, ти. Хто ще?
Розгубленість на його обличчі поглибилася.
— Твоє занепокоєння тим, що я можу померти, змусило мене відчути, ніби ти мій справжній друг.
Адеус здригнувся, ніби щойно випив ложку дуже гірких ліків. Адеус замислився на мить, але зрештою пішов, нічого не сказавши.
— Мамо, — Сельфіус, який спостерігав за всім цим, підійшов до мене. — Я теж намагався врятувати вас раніше. Я теж хвилювався! Але ви сказали мені почекати. І я стримувався, бо знав, що у вас має бути план.
— Звичайно, Сельфі. Я знаю, — я ніжно погладила Сельфіуса по голові. Він подивився в той бік, куди пішов Адеус.
— І я навчився цього в школі.
— Га?
— Є два типи людей, які завжди посміхаються.
— Га?
Сельфіус продовжив, наголошуючи на своїх словах.
— Вони або дурні, або вдають дурнів, — він стиснув зуби і тихо бурмотів. — Але я думаю, що у випадку цього чоловіка це й те, і інше. Він дурний і безхребетний. Вам не слід спілкуватися з такими людьми, мамо.
Здавалося, Сельфіусові Адеус справді не подобався.
Я ніжно посміхнулася і повернулася до Тердео.
— Гадаю, Сельфіус вивчив якісь дивні речі в школі. Що ти... Тердео?
Вираз його обличчя був трохи незвичайним, блідим.
Я швидко підійшла до нього.
— Що трапилося? Ти хворий? — коли я нахилилася, щоб підтримати його, його вага перемістилася на мене. Мої ноги трохи підкосилися, і я мало не впала назад, але стиснула зуби та втрималася.
— Ваша Світлосте!
— Виклич... карету, — з великим зусиллям сказав Тердео Сельфіусу. Він все ще спирався на мене.
Сельфіус швидко кивнув і поспішно зник.
— Що трапилося? Тобі погано?
Я простягнула руку, щоб торкнутися його чола, і помітила, що він сильно пітніє.
— Ти спітнів! Тердео, відколи ти...
— Тшш, — тихо вимовив він. — Не роби такої гримаси, просто поводься нормально.
Пробурмотів він тихим голосом. Його голос звучав хрипко, і, здавалося, йому було боляче говорити.
— Але ти...
— Тихіше, — мовив він, перебиваючи мене. Його дихання стало нерівним: — Хтось... досі... може... спостерігати.
Мої очі розширилися.
— Якщо... вони дізнаються... що... у мене не все гаразд... вони почнуть говорити... про тебе. Тоді я... прийняв пігулку... даремно.
Я раптом згадала дещо, що Додолея сказала раніше.
«Щур».
Я дозволила Тердео трохи більше схилитися до мене та озирнулася. Я не бачила, щоб хтось дивився на нас.
— Це через пігулку?
Я спробувала заспокоїтися, але мій голос тремтів. Коли він минулого разу проковтнув пігулку, зроблену з крові Айлет, заховану в картопляному пюре, з ним усе було добре.
— Цього... ніколи... раніше не траплялося. Я... не можу сказати... що це через... пігулку, — рівно сказав він.
Я стиснула обидва кулаки.
— Ось чому я сказала, що я її вип'ю.
— Якби... ти це зробила... що б змінилося? Можливо... тому що це я... все так погано.
Коли Тердео сказав це, прибув Сельфіус у кареті. Ми швидко допомогли Тердео сісти.
І щойно двері зачинилися і карета рушила, Тердео застогнав і нахилився, його червоні очі закотилися.
— Тердео!
— Ваша Світлість!
Тердео втратив свідомість.
***
Як тільки ми повернулися до маєтку, у Тердео піднялася висока температура.
Лікаря викликали заздалегідь, і він чекав на нас. Він швидко оглянув Тердео, але не зміг визначити причину.
Ми звернулися по допомогу до Фінеаса, але навіть якби він сів на найшвидшого коня у великому герцогстві та дістався сюди, це зайняло б п'ять днів. Крім того, йому довелося б самостійно обстежити Тердео, але його симптоми не були пов'язані з вживанням крові Айлет.
Зниження його температури було найважливішим, тому він надіслав нам список усіх ліків та методів, які могли б допомогти. Але прийом усіх відомих ліків для зниження температури нічого не змінив. Тердео боровся з високою температурою цілих три дні.
— М-мамо? — Сельфіус поплескав мене по плечу, розбудивши. Він подивився на мене сумними очима.
— Я що, заснула, Сельфі?
— Так. Ви дрімали у своєму кріслі, — Сельфіус злегка посміхнувся та наслідував те, як я задрімала. — Мамо, ви в порядку? Я залишуся тут. Вам варто піти поспати. Ви не спали і не їли як слід три дні.
Оскільки жодні ліки не діяли, я витирала тіло Тердео прохолодним вологим рушником кожні кілька годин, щоб знизити температуру.
Хоча це насправді мало допомогло.
Я протерла втомлені очі та впевнено сказала:
— Мені стало краще тепер, коли я трохи поспала, Сельфі.
Коли я визирнула у вікно, то помітила, що вже ніч.
— Вже пізно, Сельфі. Я залишуся тут. Тобі слід поспати.
Сельфіус провів біля моїх очей своєю маленькою рукою.
— У вас такі темні коли під очима.
— Все так погано?
— Так. Ви схожі на чорноокого кота, — Сельфіус видавив із себе сміх. Потім, з похмурим виразом обличчя, він міцно обійняв мене. — А що, як Його Світлість ніколи не прокинеться?
— Тоді ми будемо бити його, доки він не прокинеться.
Зухвала відповідь викликала шоковану посмішку на обличчі Сельфіуса. Його дитячий сміх зігрів мене.
— Я ніколи не бачив, щоб Його Світлість хтось бив.
— Це секрет, але в мене є приховані суперсили. Тердео для мене не проблема.
Сельфіус засміявся з моїх дурощів. Я засміялася разом з ним і поплескала його по спині.
— Тож не хвилюйся. Ти ж мені довіряєш, правда?
Виглядаючи менш стурбованим, Сельфіус кивнув.
Я погладила Сельфіуса по голові та звернулась до сера Молтона:
— Будь ласка, відведи Сельфіуса до його кімнати та принеси йому теплого молока, щоб він міг заснути. І, будь ласка, залишайся з ним, поки він не засне.
Сер Молтон вивів Сельфіуса з кімнати.
Тепер, коли ми залишилися одні, запала важка тиша. Було майже важко дихати.
— Він мав би просто дозволити мені випити це, — я б просто померла і повернулася до життя. Я б не страждала так сильно.
«Чи було його тіло слабшим, ніж зазвичай, через втому? Чи кров вплинула на нього більше, бо він одного разу вже ковтав кров Айлет?» — але це все були лише припущення. Нічого не було певним.
Я тихо зітхнула і торкнулася чола Тердео. У нього знову піднялася температура. Я витерла його чоло, шию та руки холодним вологим рушником. Ми одягли на нього тонку сорочку, щоб знизити температуру. Я розстебнула її.
Скільки б разів я це не бачила, я все одно не могла звикнути до його рельєфних м'язів.
«Він пацієнт. Хворе тіло. Недужа лялька. Нездорова дошка для прання, — я вже кілька разів протирала його тіло, але досі не звикла до цього. — Це просто виснажені м'язи. М'язи просто формуються за рахунок нарощування тканин. Хвора шкіра. Просто хворий епідерміс пацієнта».
Я повторила це подумки, щоб зберегти самовладання, і витерла тіло Тердео рушником.
Примітка перекладача: ситуація жахлива, але мені так смішно з її намагань запевнити себе, що він її не приваблює. Дошка для прання... хаха
Я робила це з почуттям провини та намагаючись виправдатися. Він прийняв пігулку, яку не мусив приймати через мене. Його хвороба — це повністю моя вина.
— Коли ти прокинешся? — я поклала рушник і слабо плюхнулась на стілець. — Сельфі починає хвилюватися. Він хвилюється, що з тобою щось може статися, і він знову залишиться один.
Як завжди, відповіді не було.
— Ти опікун Сельфіуса. Ти відповідаєш за нього. Твоя робота — не дати йому тривожитися.
Коли ніч опустилася на маєток, стало тихо. У коридорі не було жодних кроків, за вікном не щебетали птахи. Усі спали. Темна ніч поглинула все. І, як і кожної ночі, я боялась, що темрява також поглине Тердео.
— Якщо чесно, мені теж страшно. Ти також відповідаєш за мене. Тож не змушуй мене хвилюватися.
Він мовчав на мій невеликий протест.
— Струси цю лихоманку та прокинься. Хіба ти не Великий герцог Лапілеон? Ти навіть не боїшся поля бою. Як звичайна лихоманка може збити тебе з ніг?
Якщо він не збирався вставати, я збиралася змусити його.
— Якщо ти не прокинешся, я зроблю все, що ти ненавидиш. Я піду вечеряти стейком з Адеусом. Тільки я і він.
Навіть при згадці Адеуса, якого Тердео ненавидів, на його обличчі не було жодної зміни.
— Ми навіть підемо в оперу. Адеус і я, — що я роблю? Це було дурнею. Вся енергія покинула мої плечі.
«Що, як він справді ніколи не прокинеться?»
Від однієї цієї думки в мене стиснулося в грудях. Я не могла дихати. Мені здавалося, що я щойно проковтнула десять, ні, двадцять, зварених картоплин, і вони застрягли в моєму горлі. Я опустила голову, задихаючись, і міцно схопилася за сукню.
— І Адеус і я...
— Без лимонного щербету.
Я почула, як його хрипкий голос зламався. Злякано, я підняла голову. Я побачила своє відображення в його червоних очах, щось таке, чого давно не бачила.
— Я ж казав тобі минулого разу. У ньому щось підозріле.
— Т-тердео.
— Опера, вечеря стейком. Я нічого з цього не дозволю. Приходь до мене, якщо хочеш робити ці речі. Ми зробимо це разом.