Знущаються над Сельфіусом? Я захиталася, ніби земля під ногами затряслася. Я дивилася туди, куди вказала Міріам. Що сталося з Сельфіусом? Сельфіус той, над ким знущалися? Я б менше здивувалася, якби він був хуліганом, враховуючи того Сельфіуса, якого я знаю. Я б ніколи не подумала, що він жертва.
«Я правильно почула?» — я порожньо дивилася на Міріам.
Коли наші погляди зустрілися, дівчинка опустила палець і повернула голову.
— Вибачте, що так довго ігнорувала це, хоча я в такій самій ситуації.
Я міцно схопила свою спідницю.
— Гадаю, вам краще почути подробиці від самого Сельфіуса, а не від мене. Я хотіла переконатися, що сказала вам, перш ніж піти, — Міріам знову тихо вибачилася. Потім вона швидко втекла, ніби злочинець, який тікає.
У мене кров захолола. Я довго стояла, заціпеніла, не в змозі нічого зробити. Все, що я могла зробити, це хапати спідницю і відпускати її, знову і знову. Гадаю, хтось підходив до мене, щоб щось сказати, але я не можу точно згадати.
Все добре.
Це те, що сказав Сельфіус, коли я запитала його, як справи в школі. Його слова лунали в моїй голові.
Щоразу, коли він це казав, я точно відчувала, що щось не так. Тепер я розуміла.
Досі Сельфіус ніколи одразу не визнавав, що все добре, навіть якщо так воно і було.
«Він це вигадав», — він казав, що все добре, бо все було погано.
Коли я прийшла до тями, я помітила, що хлопці сміються та базікають в тому ж місці. Ніби одержима, я повільно підійшла до дітей.
— Ха-ха-ха! Я ж казав, що він не прийде!
Вони ще мене не помітили, але все ще весело розмовляли між собою.
Коли я підійшла ближче, то змогла розібрати їхні невимушені жарти.
— Сельфіус не знає, де його місце.
Коли я почула, як хлопчики згадують Сельфіуса, я зупинилася на місці. Мої руки похололи.
— Хіба не було б чудово, якби він знову зовсім перестав ходити до школи?
— Він такий сноб, хоча весь цей час був змушений стирчати в провінції! І він мав би бути спадкоємцем Великого герцога, але нічого не знає!
— Ха-ха-ха! Пам'ятаєш, що він сказав, коли ми запропонували влаштувати дуель на мечах? Він сказав щось на кшталт: «Якщо я постраждаю, ти помреш».
— Але ти впевнений, що його мати покинула його та пішла?
— Так! Мій тато сказав мені! Не минуло й дев'яти років відтоді, як Великий герцог вперше одружився, то як у них могла бути дев'ятирічна дитина? Його мама точно його покинула!
Їхня вульгарна розмова продовжувалася без зупинки.
Я так сильно прикусила нижню губу, що відчула смак крові.
— Але чи варто нам таке говорити? Ми ж у маєтку Великого герцога Лапілеона.
— Гей, хіба ти не чув чуток про Великого герцога? Він негідник, який тримав Сельфіуса замкненим у провінції і навіть не доглядав за ним належним чином.
— Ох, та-ак.
— Як думаєш, що це означає? Це означає, що Лапілеони навіть не визнають Сельфіуса своїм спадкоємцем! Якби визнавали б, як вони могли відправити свого дорогоцінного спадкоємця в провінцію? Лапілеони його теж покинули!
— Тепер, коли я про це думаю, він завжди приходить до школи сам. І їде додому сам у кареті! Гадаю, ти маєш рацію!
— Так! Ти такий розумний!
Щоразу, коли їхні жорстокі, глузливі голоси досягали моїх вух, у мене паморочилася голова. Я більше не могла цього терпіти. Я взяла склянку з водою, яку тримала покоївка поруч зі мною. Це була холодна, крижана вода. Я вилила все на хлопчика, який сказав, що впевнений, що мати Сельфі покинула його.
— Арррхг! — шоковано закричав хлопчик.
Усі одразу ж обернулися. Навіть музика стихла, і в залі запала важка тиша.
— Хто це був? Хто посмів!
Троє хлопців одночасно обернулися. Коли вони побачили мене, вони завмерли, як три статуї.
— Велика герцогине Лапілеон!
— В-ваша Світлість!
Зазвичай я б ніколи такого не зробила.
Я саме влаштовувала благодійний захід, щоб покращити свій імідж, і багато очей було прикуто до мене. Але в цей момент я не могла ясно мислити. Все, що я відчувала, це гнів, що кипів у мені. Я грубо кинула порожню склянку в бік хлопців.
Дзень! З різким звуком скалки скла розлетілися в усі боки.
— Боже мій! М-мій синку!
— Велика герцогине Лапілеон! Що ви, заради всього святого, робите?
Батьки, що були поруч, один за одним підходили та обіймали своїх дітей.
— Син маркіза Треллена. Син графа Лоремби. Син графа Деньє, — я звернула увагу на кожну родину та повільно вимовила кожне з їх імен уголос.
Хлопчики тремтіли. Деякі навіть сховалися в обіймах батьків, знаючи, що вони вчинили неправильно.
— Ваша Світлість! Що це означає? — граф Деньє побачив, як зблід його син, і крикнув на мене.
Я проігнорувала його та підійшла до хлопчика.
— Повтори, що ти сказав раніше переді мною.
Губи сина графа Деньє тремтіли, його обличчя було сповнене страху.
— Щ-що...
— Я чула те, що ти сказав, власними вухами. Скажи ще раз.
— Я-я н-нічого не казав.
Я повернулася, щоб подивитися на сина графа Лоремби.
— Тоді ти скажи це. Ти був такий схвильований, коли казав це минулого разу.
— Аррхг! — хлопчик ахнув і сховався за своєю матір'ю, графинею Лоремба.
— В-вибачте.
— Я сказала, повтори це ще раз.
— Я-я просто повторив те, що мені сказали!
Я так міцно стиснула кулак, що на долонях залишилися сліди від нігтів. Стиснувши зуби, я пильно подивилася на сина маркіза Треллена, який був облитий крижаною водою.
— Давай. Повтори ще раз. Хто не знає свого місця?
Обличчя хлопчика зблідло.
— Його мама покинула його та втекла?
Його зарозумілого ставлення, яке він демонстрував раніше, ніде не було видно.
— Кого покинула родина Лапілеон?
Чим більше я думала про те, що вони казали, тим більше злилася. Це те, що вони казали за його спиною. Тож що вони могли казати йому в обличчя?
— Як ви посміли казати такі речі тут?
Знаючи, що він вчинив неправильно, нажаханий хлопчик повернувся, щоб втекти.
«Ти маленький...» — я простягнула руку і схопила його за плечі.
Чиясь міцна рука схопила мене за зап'ястя.
— Відпустіть його, Ваша Світлосте, — це був маркіз Треллен, його батько. — Це мій син. Я не впевнений, що сталося, але всі дивляться.
— Стуліться, маркізе Треллен.
— Хіба це не благодійний захід? Це ганебна поведінка.
— Якщо ви не закриєте рота, то опинитесь в такій самій ситуації, як і ваш син.
Від моїх різких слів обличчя маркіза Треллена спалахнуло. Він здригнувся, і його хватка на моєму зап'ястку міцніше стиснулася.
Мені здавалося, що моє зап'ястя може зламатися, але я продовжувала тримати його сина. Я не збиралася дати йому втекти.
— Його Світлість знає, що ви зараз робите? Ви плануєте зараз нажити ворогів з усіх наших трьох родин?
— Ці покидьки почали це.
Графиня Лоремба затулила синові вуха, і її щелепа відвисла від жаху.
— Щ-що ви щойно сказали, Ваша Світлість? Як ви назвали мого сина? Ха! Як ви смієте!
Я голосно розсміялася, стиснула зуби та кинула на всіх лякаючий погляд.
— Ваші сини наважилися знущатися над спадкоємцем роду Лапілеон. Як же їх ще називати, якщо не покидьками?
Очі маркіза Треллена затремтіли.
Збентеження з'явилося на обличчях батьків, які захищали своїх синів. Не тільки вони, але й дворяни, які спостерігали за цією ситуацією, також були вражені. Люди почали голосно перешіптуватися.
Коли вони опинилися в центрі уваги, троє хлопчиків, які раніше дражнилися та сміялися з Сельфіуса, почали плакати. Син маркіза Треллена, якого я притиснула, тремтів особливо сильно.
— Нам слід дістатися до суті цього. Ми нічого не можемо знати напевно, тому спочатку ви повинні відпустити... — маркіз Треллен намагався захистити свого сина, хоча кота в мішку вже не сховаєш.
— Я все чула власними вухами. Ви можете запитати їх самі. Запитайте їх, маркізе.
Маркіз Треллен розчаровано подивився на сина.
— Чи правда те, що каже Її Світлість?
Троє хлопців заціпеніли, не в змозі нічого сказати.
Коли ніхто не відповів, шепіт дворян, що спостерігали, став голоснішим.
— Відповідай мені!
Син маркіза Треллена нарешті промовив тремтячим голосом:
— М-ми просто розважалися...
— Розважалися? — я не могла не засміятися. — Ви називаєте це розвагою?
— Аааххх!
Перш ніж я встигла закінчити речення, син маркіза Треллена почав кричати.
— Б-боляче! Батьку! Боляче!
— Що? — я засміялася, коли хлопчик поскаржився на біль. Моя хватка на плечі хлопчика була зовсім неміцною. Але він удавав, що я сильно тримала його, і плакав.
— І ти зараз теж зі мною розважаєшся, чи не так?
Я так сильно стиснула зуби, що вони видали скрегіт.
Коли крики хлопців ставали голоснішими, хватка на моєму зап'ястку міцнішала.
— Багато людей зараз дивляться. Будь ласка, відпустіть, щоб ми, дорослі, могли поговорити.
Хватка маркіза на моєму зап'ястку була такою сильною, що кров не надходила до моєї руки, через що вона стала білою. Моя рука тремтіла, оскільки він був сильніший за мене, але я не відчувала жодного болю.
— Він лише дев'ятирічний хлопчик.
— Так, він такий. Як і спадкоємець Лапілеонів, над яким вони знущалися.
Той факт, що Сельфіус страждав через них кілька днів, болів більше, ніж моє зап'ястя.
— Ми всі знаємо, що сталося, але, гадаю, ваш син важливіший для вас, маркізе Треллен?
— Вони просто діти. Ми повинні спробувати вирішити це розмовою.
— Так само, як ваш син важливий для вас, мій син важливий і дорогоцінний для мене.
Я пильно подивилася на цих багатих вельмож переді мною з вбивчою жагою. Коли мій погляд дійшов до маркіза Треллена він здригнувся, і його тіло завмерло.
— Сельфі — мій син.
Поруч зі мною з'явилася сильна постать. Хтось швидко підійшов до мене. Він грубо викрутив пальці маркіза Треллена з мого зап'ястя.
— Як ти смієш торкатися Великої герцогині, — жахливий звук хрускоту кісток переривав холодний, жорсткий голос.
Пальці маркіза були повністю зігнуті назад до дивної міри.
Тердео говорив страхітливим голосом, якого я ніколи раніше від нього не чула.
— Ти хочеш, щоб тебе вбили?
— Аррргх! — здригаючись, маркіз Треллен схопив свої пальці та впав на коліна на підлогу.
Коли хватка на моєму зап'ястку послабилася, кров знову потекла по моїй затерплій руці. Моя інша рука, яка тримала хлопчика, ослабла та опустилася.
Тердео пильно подивився на моє пошкоджене зап'ястя.
— Сер Треллен, — холодно сказав він.
Плечі маркіза здригнулися.
Тердео без вагань вихопив меч.
— Невже твоє життя таке нестерпне? Це кумедний спосіб попросити мене вбити тебе.
— В-ваша Світлість!
— Тіло Її Світлості таке цінне, що навіть я не смію торкатися його без належної обережності.
— Я...!
— Що мені спочатку відсікти?
Раптова поява Тердео приголомшила всіх інших вельмож у кімнаті.
Маркіз Треллен затремтів, дивлячись на лезо над собою.
— Її Світлість першою схопила мого сина за плече! Я-я просто намагався її зупинити!
— Ти намагаєшся бути кумедним? В тебе не вийшло.
— Я-я клянусь!
— Вона, мабуть, просто поплескала його по плечу, а ти неправильно зрозумів ситуацію.
— В-ваша Світлість! — вигукнув маркіз Треллен у відчаї.
Граф Деньє заговорив.
— Т-те, що каже маркіз Треллен, правда. Я-я бачив це. Склянка, яка розбилася об підлогу, також була кинута Її Світлістю.
Тердео повернувся, щоб подивитися на розбите скло на підлозі.
— Вона, мабуть, випадково її впустила, — різко сказав він і обернувся. Потім він швидко притягнув мене до себе однією рукою. — Будь обережна зі склом на підлозі.
Я прийшла до тями, коли відчула тепло Тердео. Я повернулася, щоб подивитися на маркіза Треллена та хлопчиків.
— Це правда.
— Що?
— Те, що вони щойно сказали, правда. Я перша схопила сина маркіза Треллена, кинула і розбила склянку.
Тердео насупився. Потім він повернувся, щоб поглянути на трьох чоловіків та їхніх синів.
— Хто засмутив Її Світлість?
— Перепрошую?
Голос Тердео був сповнений злості.
— Вона, мабуть, зробила це лише тому, що хтось її розлютив. Хто посмів розлютити мою дружину?
Примітка перекладача: і тут в мене в голові заграли ці рядки I just killed a man she's (he's в нашому випадку) my alibi~ Тердео пофіг, що сталося і хто винен, він знайде тисячу і одне виправдання для дружини. І це ж він ще не знає, що її реакція була виправдана.
Коли він це сказав, усі виглядали наляканими.
Ігноруючи їх, Тердео вказав мечем на сина маркіза Треллена.
— Це був твій син, якого схопила Її Світлість? — він був серйозний. Хтось мав заплатити за це.
Маркіза швидко сховала сина в обіймах.
— Чи це був син графа Деньє?
— Це був не я!
— Тоді син графа Лоремби?
— Епф! М-мій син ніколи б такого не зробив!
«Справді? Тоді чому він знущався з Сельфіуса?» — коли я знову подумала про Сельфіуса, гнів знову охопив мене. Я стиснула кулаки та вкусила губу.
Коли він відчув, як моє тіло заціпеніло, Тердео повернув голову.
— Перешаті, — він ніжно вимовив моє ім'я і сховав меча назад у піхви. Потім він простягнув пальці та обережно торкнувся нижньої губи, яку я прикусила. — У тебе кров.
Я кліпнула.
— Хто тебе так розлютив? Скажи мені. Не потрібно кусати губи до крові, щоб стримати гнів. Той, хто тебе розлютив, скоро теж стікатиме кров'ю.
— Тердео, — повільно мовила я. Коли я заговорила, три родини та їхні сини виглядали здивованими. — Ці хлопчики.
Але я холодно подивилася на них, без найменшого натяку на милосердя.
— Вони знущалися з Сельфіуса в школі.
— Що? — брови Тердео піднялися.
— Я власними вухами чула про що вони розмовляли. Вони погано говорили про Сельфіуса, казали, що він дитина, покинута Лапілеонами, і... — я подивилася на сина маркіза Треллена. Хлопчик похитав головою, ніби благав мене не говорити цього. — Син маркіза Треллена сказав, що мати Сельфіуса покинула його та втекла.
Обличчя Тердео закам'яніло, як і тоді, коли він зламав пальці маркізу Треллену.
Примітка перекладача: що я хочу сказати... По-перше, Перешаті офігіти як швидко і влучно перейняла загрозливу манеру Лапілеонів. По-друге, ця сцена в романі ще крутіша, ніж в манхві. Те, наскільки Перешаті і Тердео тут лякаючі для всіх інших — це просто шедевр. Просто батьки-хижаки, які готові розірвати будь—кого, хто посмів чіпати їх потомство.