Сер Молтон розуміюче кивнув і пішов.
Коли двері до вітальні зачинилися, я повернулася до всіх і спокійно мовила:
— Є дещо, про що я хотіла б вас попросити.
Усі подивилися на мене.
— Я хотіла б поговорити з двома батьками першою.
Перш ніж я встигла закінчити, всі почали заперечувати.
— Ваша Світлість, ні. Не сама, — сказав Сельфіус, рішуче хитаючи головою.
— Вони скажуть лише гидкі речі. Навіть не варто з ними розмовляти, — рішуче сказав Тердео. Він виглядав так, ніби був готовий вбити одного, ні, двох людей.
— Сашо, з цими покидьками не варто розмовляти. Лише люди заслуговують на розмову. Краще їх убити, — Сайорис засукала рукави.
Фінеас поплескав її по нозі.
— Сессі, Айлет чує тебе. Але, Ваша Світлість, я погоджуюся з усіма іншими.
Айлет міцно схопила мій палець зі стурбованим виразом обличчя.
— Якщо ми всі будемо разом, вони лише вдаватимуть, що почуваються винними. Я не можу просто спустити їм це з рук, не так. Вони нізащо не зізнаються перед усіма.
— Ми можемо змусити їх зізнатися, — нахмурився Тердео. Він виглядав незадоволеним.
Але я рішуче похитала головою.
— А що, як ні? Вони можуть навіть донести на нас, сказавши, що ми викрали дитину.
— Тоді ми можемо вирішити це по-своєму. Вони знають про прокляття, тож вони мають знати, що їх чекає.
— Але... — я повернулася до всіх, — ніхто з вас не хоче завдавати комусь болю цим прокляттям.
Усі в кімнаті завмерли, ніби я зачепила за живе.
Чесно кажучи, я також хотіла почути, що скажуть ці так звані батьки. Чому вони так поводилися з такою маленькою та люблячою дитиною? І я хотіла, щоб вони вибачилися перед Айлет.
Усі похитали головами. Їм не подобалася ця ідея. Майже всім.
— Ну, якщо Її Світлість хоче це зробити, вона повинна, — Глорія, яка досі нічого не казала, нарешті заговорила. — Вона ж не йде на шибеницю чи в бій. Чому ми повинні її зупиняти? Гадаю, всі надто хвилюються.
— Але Глоріє, подивіться на нашу Сашу. Один поштовх, і вона впаде. Що, як ці нелюди її вдарять?
Глорія насупилася. Вона підняла руку, щоб Сайорис більше не говорила, і озирнулася по вітальні. Вона вказала на стіл, який був майже в самому кутку.
— Встановіть перегородки там, де стіл. Тоді Її Світлість зможе поговорити з ними без нас.
Я кивнула.
— І тоді ми зможемо підслухати розмову, і якщо трапиться щось небезпечне, ми зможемо негайно допомогти Її Світлості.
Але інші виглядали не дуже задоволеними.
Сайорис продовжувала відкривати рота, але нічого не сказала через Глорію.
— Що за реакція? — Глорія підняла куточки губ. Здавалося, вона ніколи раніше не бачила, щоб її родина так реагувала. — Ви не довіряєте Її Світлості? Гадаєте, вона не зможе отримати зізнання?
— Ні! Звичайно, я їй довіряю! — Сельфіус навіть підняв руку, щоб висловити рішучу заяву.
Глорія засміялася.
— Тоді нехай робить, що їй заманеться. Її Світлість — не маріонетка, якою ви можете керувати.
У кімнаті запанувала тиша. Але Глорія не чекала на їхню відповідь. Вона наказала покоївкам встановити перегородки.
Коли встановлення нарешті було завершено, Айлет міцно схопилася за мене з тривожним виразом обличчя.
— Я...
— Все гаразд, Айлет.
Її юні очі були сповнені занепокоєння.
Сайорис погладила Айлет по голові.
— Сашо, ми знесемо перегородку, якщо доведеться. Якщо щось трапиться, клич мене якомога голосніше.
«Ем, будь ласка, не знось перегородку», — я незграбно посміхнулася.
Тердео спокійно запитав:
— Ти справді будеш в порядку наодинці з ними?
— Так. Ми просто поговоримо, ось і все. І ви всі будете там, лише тонка перегородка між нами.
— Я не можу дати тобі забагато часу. Що б вони не казали, три хвилини — це все, що вони отримають. Через три хвилини ми вийдемо до вас.
«Три хвилини? Це замало!»
— Три хвилини — це занадто мало. Ймовірно, знадобиться п'ять хвилин лише щоб всістися.
— Тоді п'ять хвилин, — Тердео витягнув кишеньковий годинник. — Через п'ять хвилин.
Він справді виглядав готовим вискочити через п'ять хвилин.
Похитавши головою, я підняла свої десять пальців.
— Десять хвилин.
— П'ять.
— Що це буде за розмова? Десять хвилин.
Тердео нарешті зітхнув, показуючи, що програв. Потім він тихо, зі злобою в очах, сказав:
— Але якщо щось звучатиме підозріло, ми вийдемо.
— Так, добре.
Я знаю, що ми зараз перед родиною, тому він має показати, що хвилюється за мене, але в такі моменти я не можу позбутися відчуття, ніби ми одружені, бо справді кохаємо одне одного.
«Ні, навіть не думай про таке», — я рішуче похитала головою.
Глорія клацнула язиком.
— Чому всі поводяться так, ніби ми більше ніколи її не побачимо? Вона ж буде поруч, за цією перегородкою. Нам слід більше хвилюватися за те, щоб нас не помітили, — вона встала з дивана.
Фінеас і Сайорис підбігли до неї та допомогли їй з обох боків.
Глорія глянула на мене, коли йшла до перегородки. У її червоних очах спалахнуло вдоволення.
— З нетерпінням чекаю розмови.
Усі зайшли за перегородку; покоївки прибрали чашки зі столу та килим, на якому залишилась кров Айлет.
Було так тихо, що я навіть не чула чийогось дихання.
Я намагалася заспокоїтися, але палала від люті.
Нарешті у двері постукали.
— Заходьте.
Двері відчинилися, і разом увійшли жінка в дорогій шалі та чоловік досить елегантного вигляду. На їхніх обличчях були сміливі вирази.
Я сказала покоївкам, які зайшли за ними:
— Нам не потрібен чай. Будь ласка, заберіть його.
Вони не заслуговували на чай.
Відповівши коротким «так» на мої вказівки, покоївки вийшли з вітальні.
Не звертаючи уваги на цей обмін репліками, двоє гостей сіли на диван навпроти мене, навіть не озирнувшись у вітальні.
Мелін, біологічна матір Айлет, заговорила гордовито, щойно сіла.
— Ми прийшли сюди за Айлет. Вона тут, чи не так? Моя донька.
Я не відповіла.
Нетерпляча Мелін знову крикнула:
— Моя донька тут. Якби її не було тут, ви б нас не впустили. Де вона, моя дочка?
Цього разу я теж не відповіла. Натомість я повільно оглянула їх обох.
— Щ-що ви робите? Неввічливо витріщатися.
— Просто милуюся вашою шаллю.
— Яке це має до вас відношення? Приведіть мені мою доньку негайно.
— Сукня Айлет була дуже брудною і не дуже гарною. І вона навіть не сиділа по її фігурі. Але ваша шаль... — підперши підборіддя рукою, я сіла якомога спокійніше. — Вона чиста, ніби ви щойно її купили. І виглядає дорого.
Мелін, налякана моїми словами, здригнулася та поправила шаль.
Я повернулася до чоловіка.
— Ви теж. Ваш капелюх, тростина та годинник. Усе це здається досить цінним. Цікаво, звідки у вас гроші? Це не якась дорога розкіш, але все ж.
— Я-я тут лише заради своєї доньки! Я вимагаю, щоб ви негайно привели її! Ви викрадачка!
— Викрадачка? — посміхнулася я. — Як ви смієте висувати таке звинувачення? Айлет — кровна родичка родини Лапілеон. Вона цінна гостя. Вона не небажана гостя тут.
Я пильно подивилася на них двох.
— Що вас не стосується. Прийшли сюди без попередження та поводитеся грубо, — сказала я з презирством.
Мелін втрутилася.
— Ви кажете, що Айлет тут? Тоді негайно приведіть її сюди. Ми поспішаємо. У нас немає часу, щоб гаяти його.
— Ви не хвилюєтеся за дитину? Ви лише говорите про те, щоб забрати її назад, але, схоже, вас зовсім не турбує її стан.
— Н-ну! Хмп. Я-я просто припустила, що з нею все гаразд. З нею все добре, правда ж?
— Ні, — одразу відказала я. — Вона знепритомніла від високої температури, яка тривала два дні, і тільки сьогодні прокинулася. У неї сильне недоїдання, а її імунна система настільки слабка, що вона схильна до хвороб. Я сама її купала, і...
Я замовкла і подивилася на них. Я залишила їх варитися в своєму помітно збудженому та заціпенілому стані.
— У неї було багато шрамів на тілі. Деякі ще навіть не загоїлися.
— У-у цьому віці діти зазвичай часто б'ються об різні речі, коли граються. Я-я не можу цілий день дивитися за нею, — сказала Мелін, незручно посміхаючись.
— Ми робимо все можливе для Айлет, Ваша Світлосте. Коли виховуєш дитину, іноді необхідна дисципліна. Що ви про це знаєте? Ем. Ваша Світлість... — чоловік із запізненням усвідомив різницю у нашому соціальному статусі.
«Вони не відчувають жодної краплі провини», — мене охопила лють. Я засміялася з недовірою.
— Я не можу віддати вам дитину.
Мелін зблідла.
— В-вона моя дитина! Ви не маєте права!
— Ти думала, що це нормально, бо вона любить тебе і залежить від тебе, що б ти з нею не робила?
— Щ-що? Про що ви говорите?
— Ти дуже добре знаєш, про що я говорю.
Мелін здригнулася. Потім вона закричала ще голосніше, щоб приховати власну провину.
— Що я зробила? Я нічого не робила!
Чоловік, який виглядав як простий торговець, вказав на мене і закричав:
— Як ти смієш таке говорити? Ти хочеш сказати, що ми погані батьки?
Я майже відчувала гнівну енергію, що долинала з-за перегородки.
Незграбно ввічлива манера чоловіка звертатися до мене тривала недовго. Було очевидно, що він не навчався належного етикету.
— Я-я не знаю, що тобі сказала ця малявка, але вона бреше! — Мелін практично кричала. — Вона бреше весь час! Якби ми її не любили, навіщо б ми йшли аж сюди? Нам би було байдуже, що вона пішла!
Якби вони виявили хоч якусь дещицю провини, хоч якесь каяття, можливо, вони мали б право на спокуту. Я хотіла попросити її щиро покаятися та вибачитися перед Айлет. Я б сказала, що її дитина слухає і що вона повинна благати про прощення.
Але ці двоє були безсоромними. Не було жодних ознак визнання своєї провини чи каяття за свій проступок. Вони навіть не хотіли зізнатися у тому, що зробили. Здавалося, ці двоє думали, що не грішили і що їхні дії були виправданими. Звичайно, якби вони знали, що їхні дії були неправильними, вони б не робили це з дитиною з самого початку.
«Як вони могли таке зробити? Невже в них немає жодної крихти людяності?» — цього разу я стиснула кулаки, ніби збиралася замахнутися на них, коли почула, як відчиняється перегородка.
— Я... не брешу.
Вони озирнулися.
Я теж обернулася з сумним виразом обличчя.
— Д-дочко моя! — коли Айлет з'явилася, Мелін широко розкинула обидві руки та незграбно посміхнулася. — Х-ходи додому з мамою. Мама й тато тут, щоб відвезти тебе. Твій брат також дуже хвилюється вдома.
— Так, Айлет. Татко пройшов весь цей шлях, щоб забрати тебе. Немає причин тобі довше тут залишатися. Ходімо. Ну ж бо.
Тіло Айлет тремтіло. Її ноги були пошкоджені, тому вона кульгала, але дівчинка повільно зробила крок без жодної допомоги. Вона увійшла в кімнату.
Потім Сельфіус, який стояв позаду неї, взяв її за зап'ястя.
— Гей...
— Все гаразд, Сельфі, — Айлет ніжно посміхнулася.
Сельфіус закусив губу і відпустив її.
Коли Айлет почала наближатися до нас, обличчя відвідувачів просвітліли.
— Так, дитино моя. Ходи-но сюди!
Але Айлет не підійшла до них.
— Мамо, тату. Вибачте, — Айлет схопила мою спідницю тремтячими руками. Вона стискала її так сильно, що кісточки пальців побіліли. — Я не хочу повертатися.