Королівське запрошення в моїй руці здавалося набагато важчим, ніж мало б бути.
«Що? Чому вона мені це дає?»
Усі шляхетні дружини вітали мене фальшивими посмішками, які зовсім не приховували заздрощів.
— Леле, ми б теж хотіли запрошення, Ваша Високосте.
— Запрошення від принцеси? Як заздрісно.
«Тоді йдіть туди замість мене! — я не хотіла мати нічого спільного з Додолеєю. Я намагалася придумати щось, але не змогла. Я подивилась на конверт у руці. — Яке виправдання мені використати, щоб вибратися з цього?»
— Ти, здається, не рада моєму запрошенню, Ваша Світлосте. Ти досі нічого не сказала.
— Дякую за запрошення. Я перевірю свій розклад і зв'яжуся з вами.
«Або ні. Можливо, років через тридцять? Я впевнена, що ми ще побачимося хоча б раз, перш ніж я помру!» — я подарувала їй надмірну посмішку.
Додолея посміхнулась мені у відповідь і підійшла ближче.
— Ти не повинна перевантажуватися роботою, Ваша Світлосте. Тобі слід попросити своїх слуг зробити все, що тобі необхідно.
— Я можу подбати про це сама.
— О, справді? Гадаю, це означає, що у тебе буде час. То коли я можу очікувати від тебе відповіді? — вона явно намагалася призначити дату прямо зараз.
— Мені важко назвати вам точну дату зараз, бо я почуваюся не дуже добре.
— Божечки. Це недобре. Тим більше причин для тебе відвідати королівський палац. Там є талановиті лікарі.
— Ні, дякую. Найкращий засіб — відпочинок вдома.
— Якщо ти нездужаєш, тебе повинні оглянути найкращі лікарі, яких може запропонувати імперія.
— Я знаю, що мене турбує. І це заразно, тож я не можу ризикувати заразити вас, Ваша Високосте.
— Якби це була інфекційна хвороба, гадаю, ти б так не гуляла. Тож, гадаю, цей варіант можна виключити.
Наша маленька гра продовжилась.
Бачачи, як відчайдушно вона хотіла запросити мене, я була певна, що не повинна погоджуватися.
«Якщо я піду, то точно помру!»
Додолея посміхнулась, її червоні губи сіпнулися, щоб щось сказати, коли мене хтось покликав.
— Ваша Світлосте! — Сельфіус кинувся до мене. Він стояв прямо поруч зі мною і стомлено дивився на Додолею. — Доброго дня, Ваша Високосте.
— Привіт. Тобі слід було подовше погратися з друзями.
Сельфіус простягнув руку, щоб доторкнутися до своєї червоної рубінової сережки.
«Що ти задумав?!» — знаючи, що він зробив зі своєю сережкою, коли сварився з Шиффом, я притягнула його ближче до себе.
— Сельфі, що ти...
— Ви в порядку?
— Якщо ти продовжуватимеш це робити... га? Що? — я обірвала дорікання.
«Чому він питає мене, чи зі мною все гаразд?»
Сельфіус насупився, і в його голосі відчулося розчарування.
— Ваша Світлосте, я питав, чи ви десь поранені.
— Леле, якби хтось тебе почув, він би подумав, що я турбую Її Світлість. Нічого не сталося, юний паничу Лапілеон.
— Я не питав вас, Ваша Високосте, я питав Її Світлість.
Холодний тон Сельфіуса викликав у мене тривогу, і я похитала головою.
«Чому він зараз такий напружений? І вона не допомагає!»
Не думаю, що Сельфіус знав, що ми з Додолеєю не ладнали. А Дололея зараз посміхалася, тож він не міг знати, що з нею щось не так.
— Не зрозумій мене неправильно. Я просто віддала запрошення Її Світлості.
Все ще невпевнений, Сельфіус повернувся і оглянув мене.
— Це правда?
— Так, я отримала запрошення, — це була правда. Нічого більше не сталося. Принаймні, не сьогодні.
— Справді?
— Так.
— Це добре, Сельфіус прибрав руку від сережки. Він тихо пробурмотів, щоб тільки я могла почути: — Коли я побачив вас здалеку, ви виглядали досить наляканою, і це мене стривожило.
Ось чому він поставився до Додолеї з насторогою, як тільки підійшов до нас. Невже виглядало так, ніби мені не комфортно?
— Якщо хтось завдає вам клопоту, дайте мені знати.
Я примружилась і спостерігала за Сельфіусом. Я тримала його за руку, щоб він знову не потягнувся до сережки, і знизила голос.
— Ти ж не забув, що я сказала сьогодні вранці, правда? Сельфі?
— Я пам'ятаю. Але...
— Але?
— Якщо хтось наважиться вас турбувати, я не залишу це просто так. Мені байдуже, чи це означатиме, що мені доведеться прожити решту свого життя самотньо в провінції.
Щира чесність Сельфіуса сяяла на його обличчі. Його непохитна відданість мені змусила грудку підступити до мого горла.
Задоволений тим, що все гаразд, Сельфіус озирнувся.
— Ходімо додому, Ваша Світлосте.
Хоча він і звернувся до мене, підвищений голос Сельфіуса та його пильна увага зробили це оголошення сигналом для всіх навколо не зв'язуватися зі мною, бо він зараз тут.
«Він чарівний. Він як кошеня, що намагається гарчати. Або, можливо, цуценя», — хай там як, він врятував мене з цієї жахливої скрути.
Додолея випередила мою відповідь.
— Це перший вихід Її Світлості за довгий час. Чому б тобі першому не повернутися додому, юний паничу?
«Ні! Я цього не хочу! Я повертаюсь з Сельфіусом!»
— Ні, Сельфіус вже тут, тож нам краще йти. Ходімо, Сельфі.
— Все ж таки, сьогодні гарний день. Тобі варто залишитися, і ти зараз виглядаєш досить добре. Чому б нам не піти до найближчої чайної та не випити чаю? — Додолея посміхнулась. Вона підійшла ближче.
Сельфіус став між нами.
— Її Світлість сказала «ні». Тож ми повертаємось.
Брови Додолеї здригнулися. Вона подивилась на Сельфіуса з холодом в погляді. Її голос став глибшим.
— Як я тобі заздрю, Ваша Світлість... Ти завжди так добре захищена, як екзотична квітка.
Сельфіус не ворухнувся.
— Її Світлість — дорогоцінний член нашої родини, як бачите.
Обличчя Додолеї скривилося від слів «дорогоцінний член родини».
— Його Світлість наказав мені не підпускати до неї жодної комахи.
— Комахи, кажеш? — Додолея так сильно вкусила нижню губу, що з неї пішла кров.
«Невідомо, що вона може зробити!» — у випадку, якщо вона вирішить кинутись на нас, я схопила Сельфіуса і швидко заховала його за собою.
— Бачу, ви всі тут, — голос Тердео пролунав у натовпі. При його наближенні всі шляхетні дружини швидко затулили губи долонями та опустили голови.
Додолея відступила назад.
— Доброго дня, Ваша Високосте.
— Ох, а от рятівник з'явився, — Додолея спостерігала, як Тердео підходить і стає поруч зі мною та Сельфіусом, який все ще був насторожі. — Це смішно.
Тердео оглянув Сельфіуса та мене і став перед нами, щоб захистити. За широкими плечима Тердео, що розділяли мене і принцесу, моя тривога розтанула.
— Це було лише одне запрошення. Гадаю, ваша реакція перебільшена. Якщо я надішлю друге запрошення, що ви тоді зробите?
Інші дружини навколо Додолеї засміялися.
— Хтось може подумати, що я жорстоко поводжуся з Великою герцогинею.
Тердео подивився на Додолею і тихо промовив:
— Ваша Високість не стала б турбувати Велику герцогиню перед усіма. Хоча можна було обговорити це приватно.
Додолея посміхнулася. Її червоні губи залишилися міцно стиснутими. Інші дружини, які спостерігали, також мовчали.
Його присутність поклала край цій зустрічі.
— Якщо ви хочете ще щось сказати, будь ласка, зробіть це. У нас з дружиною небагато часу.
Замість відповіді, Додолея з тугою подивилась на Тердео.
Тердео насупився, ніби це його турбувало.
— Оскільки, схоже, вам більше нічого сказати, нам краще піти.
— Добре, тобі слід... — мовила Додолея.
Не дочекавшись дозволу, Тердео одразу ж обернувся.
— Ходімо.
Сельфіус звільнився від моїх обіймів, заліз у карету, в якій я прибула, і грюкнув дверима.
— Я візьму карету, в якій приїхала Її Світлість. Ви двоє повинні поїхати в екіпажі Його Світлості. І не поспішайте.
Примітка перекладача: good job, boy!
— Щ-що?
Моя очі зустрілися з очима Сельфіуса. Він задоволено посміхнувся.
«Ні, в цьому немає потреби! Тобі не потрібно бути таким уважним!»
Перш ніж я встигла заперечити, карета рушила за наказом Сельфіуса.
«Чорт забирай», — спустошена, я спостерігала, як екіпаж від'їжджає.
— Нам теж треба рушати, — Тердео відчинив двері своєї карети і простягнув мені руку.
Пані, які спостерігали за нами, ахнули, і крізь натовп пробігло бурмотіння.
Це не був такий вже великий жест, але я розуміла таку реакцію. Великий герцог Лапілеон ніколи нікого не супроводжував. Тепер я знала, що це тому, що він не любив торкатися інших.
«Фух, я втомилася», — я хотіла звідси вибратися. Я поклала одну руку на потилицю, а іншою взяла долоню Тердео та сіла в карету.
Додолея мовчки спостерігала за нами.
Нарешті ми вирушили. Тільки коли ми були на безпечній відстані, я дозволила собі затремтіти.
— Що привело вас сюди?
— Твоя компаньйонка повернулась до маєтку першою. Вона сказала, що ти вирушила першою, щоб забрати Сельфіуса, але оскільки ви так довго не повертались, я прийшов поглянути, чи все гаразд.
«Молодець, Ребекко».
— Про що ти розмовляла з принцесою? Вона відстригла тобі волосся чи зробила щось дивне?
Я подивилась на запрошення, яке все ще тримала в руці.
— Вона нічого не зробила. Можливо, тому, що там були інші люди. Вона просто запросила мене до палацу.
— Тобі краще спалити це запрошення.
— Чи можу я справді спалити королівське запрошення?
Тердео взяв у мене запрошення, поклав його до кишені та засміявся.
— Про це ніхто не дізнається, тож яке це має значення?
«Мабуть, це так», — я кивнула.
— Ти ж не планувала погоджуватися, чи не так?
— Навіть якби вона благала. Я не хочу померти.
— Це мудро. Щось подібне може статися знову.
Якщо Сельфіус навчатиметься в академії Дельпаніл, я неодмінно знову зустріну принцесу, як сьогодні.
— Якщо тобі це не подобається, я можу відправити Сельфіуса до іншої школи.
На мить я дозволила цій пропозиції спокусити себе, а потім похитала головою.
— Я думала, що ви казали, що сюди ходять діти знатних родин. Тоді Сельфіус теж має піти.
— Тебе це влаштовуватиме?
— Якщо виникнуть проблеми, Ребекка може забирати Сельфіуса. Це не обов'язково маю бути я, тож усе гаразд.
«Я не можу дозволити Сельфіусу йти на жертви через цю принцесу!»
— Ти впевнена?
— Якщо принцеса Додолея справді захоче зіткнутися зі мною, вона знайде мене в будь-якій іншій школі, яку ви оберете.
Тердео кивнув.
— Але якщо ти передумаєш, дай мені знати.
— Добре.
Пропозиція Тердео змусила мене замовкнути. Невже він справді готовий відправити свого спадкоємця до іншої школи заради мене? Я лише його дружина за контрактом на один рік.
«Він зовсім не такий, як кажуть чутки», — я дивилася на нього з порожнім поглядом. Хоча, можливо, цей його грізний погляд сприяв поширенню чуток. Навіть його розслаблене обличчя виглядало загрозливим.
Усе в його рисах обличчя було жорстким і суворим. Гострі вилиці обрамляли високий, загострений ніс. Як не пощастило мати таке страхітливе обличчя. І ці червоні очі...
— На що ти дивишся?
— Ох! Просто грізний погляд... ні, маю на увазі!
«Ах. Невже я так злякалась, що вимовила усі свої думки вголос?»
— Грізний? — нахмурився він. Він схрестив руки на грудях і пильно подивився на мене. — Ти ж не про мене говориш, правда?
«Так».
— Звичайно, ні. Ем...
— Так?
— Я... маю на увазі...
— Що?
«Давайте, мізки, думайте! Що завгодно підійде!»
— Грізне обличчя...
— Що з ним?
— Я говорила про адвоката, з яким сьогодні зустрілась! — це зовсім не мало сенсу.
— Адвокат?
— Я-я зустрілась з адвокатом сьогодні, як вже казала. У нього просто було одне з тих страхітливих облич, — я намагалась висловитися якомога коректніше.
Тердео слухав мене зі своїм звичайним нечитабельним виразом.
— І? Як тобі зустріч із адвокатом із грізним обличчям?
«Фух, здається, пронесло».
— Ну, використана ним юридична термінологія була трохи складною, тому я не пам'ятаю жодних подробиць, але ми говорили про випадки, коли мене можуть позбавити права на спадщину.
— Підробка заповіту, погрози чи вбивство?
— О, ви вже це знаєте.
— Твоя родина може заявити про щось із цього?
Я кивнула.
Голос Тердео став ще холоднішим.
— Вони це справді щось.
Я погодилась і ледь чутно зітхнула.
— Не хвилюйся. Адвокат, якого я рекомендував, дуже хороший і буде корисним.
— Я не сумніваюсь в цьому.
Тиша наповнила екіпаж. Втома охопила мене. Слухаючи ритмічні звуки обертання коліс карети, я дивилась у вікно. Мені слід поспати, коли ми повернемось.
Тердео порушив мовчання.
— Я чув від твоєї компаньйонки.
— Вибачте?
— Ти вирішила справу зі статуєю.
Чому Ребекка сказала йому це? Я не збиралася йому розповідати, бо не хотіла образити його почуття.
— Я нічого не зробила. Просто попросила інших подбати про це.
— Дякую, що допомогла мені, — він залишався спокійним, навіть коли говорив про свою зруйновану статую, ніби це сталося з кимось іншим.
— Вас це не засмучує?
— Що?
— Зі статуєю Його Величності все гаразд. Тільки ваша зламана.
— Ну то й що?
«Ну то й що? Його це зовсім не хвилює? Або, можливо, йому просто байдуже».
— Вас не турбує, що хтось зробив це зі злим наміром?
— Ти хвилюєшся за мене?
— Хто? Я?
«Ха!»
— Ви думаєте, я б хвилювалась за вас?
— Тоді не зважай.
«Чому цей маленький... Я мала б добре вдарити його по голові», — я стиснула правий кулак і задумалась, які будуть наслідки, якщо я справді зроблю це, коли Тердео заговорив.
— Я ж казав тобі минулого разу.
— Вдарити вас?
Тердео здивовано подивився на мене.
«Ой», — я була надто поглинена думкою про те, щоб вдарити його.
— Що в Лапілеонів багато ворогів. Я це казав.
— Так, ви казали.
— Я звик до таких речей. Немає нічого, через що варто хвилюватися.
Я не могла уявити, як це — звикнути до цього. Це здавалося мені таким чужим.
— Тоді що вас може схвилювати?
Тердео, який дивився у вікно, повернувся до мене. Сонце, що заходило, відбивалося червоним відблиском на його обличчі.
— Ну.
— Ви коли-небудь хвилюєтесь?
— Якщо тобі загрожуватиме небезпека або ти постраждаєш, я буду... гм, приголомшений.
Мої щоки палали.
«Це ж просто захід сонця».
— Приголомшені? Я вам не вірю.
— Це правда. Побачиш.
— Побачимо.
«В мені немає нічого особливого», — однак я не могла заперечити, що його слова щось розпалили в мені. Я трохи опустила голову і поклала підборіддя на підвіконня. Я спостерігала за краєвидом за вікном.
Вечірнє небо забарвило весь світ в червоний колір.