Сайорис увійшла до спальні Ребекки, її довгі, стрункі ноги граційно рухалися, а на губах грала спокійна посмішка.
— С-Сайорис? Що тебе сюди привело?
— Я прийшла після того, як прочитала листівку. Ти, мабуть, була дуже шокована, Перешаті. Я тут, тож не хвилюйся.
«Е-м, насправді я хвилююсь через тебе», — я зробила кілька глибоких вдихів і спробувала заспокоїтись.
— Вони справді по всій столиці?
— Так. У мене були справи в гільдії, я була шокована, побачивши розкидані листівки. Як вони сміють? Якщо я колись їх спіймаю, то запхаю розпечене залізо їм в рот...
— С-Сайорис, будь ласка, заспокойся.
«Як вона може говорити такі жорстокі речі з посмішкою на обличчі, ніби це нічого?» — я зблідла. Я ніколи не бачила Сайорис такою засмученою, і це було через мене.
— Все гаразд. Зі мною все добре.
— Ні, — Сайорис рішуче похитала головою. — Це не нормально, Перешаті. Уся столиця говорить про тебе. Ненавиджу, коли люди пліткують про тих, кого вони навіть не знають, — її червоні очі палали люттю. — До речі, що дивного в тому, що красива жінка має кількох коханців? Хіба це не очікувано? Не можу повірити, що вони опублікували цю історію лише через одного чоловіка. Угх.
— Т-Тердео та Сельфі звернулися до газетної редакції, тому я впевнена, що це питання скоро буде вирішено. Ребекко, чи не могла б ти підготувати чай у вітальню?
— Так, так! — Ребекка поставила сумку та вибігла з кімнати.
— У нас, власне, є багато гарного чаю. Давай вип'ємо разом, Сайорис.
Сайорис без вагань прийняла мою пропозицію. Вона пішла зі мною поруч.
— Сподіваюся, я не нав'язуюсь, прийшовши сюди без попередження.
— Зовсім ні. Я влаштовувала Ребекку, і ми збиралися насолодитися чаюванням. Краще пити чай у компанії, ніж наодинці.
— Ти така мила, Перешаті.
Ми зайшли до вітальні, і нас зустрів солодкий аромат чаю та печива.
— Пахне чудово, — зауважила Сайорис, сідаючи на диван і дивлячись на Ребекку, яка наливала чай в наші чашки. — Вперше її бачу. Вона новенька?
— О, так. Це пані Найтс. Вона моя нова компаньйонка. Ребекко, це пані Сайорис Лапілеон.
Ребекка зробила реверанс перед Сайорис.
Сайорис зітхнула, схрестила свої довгі ноги та обмахнулась віялом.
— Переконайся, що належним чином обслуговуватимеш Велику герцогиню, моя пані.
— Так? О, так!
— Вона дуже для мене важлива, знаєш, — сказала Сайорис з посмішкою, її голос сочився, як мед. — Якщо ні, мені доведеться з тобою побазікати тет-а-тет, — я почула дражливий тон в її голосі.
Але Ребекка не зрозуміла жарту. Вона завмерла на місці, і здавалося, що ось-ось розплачеться.
«Що з нею? Сайорис її налякала? Вона така страшна?»
Ребекка стиснула в руці тканину спідниці та закусила губу. Сльози навернулися їй на очі.
Я швидко спробувала її втішити.
— Ти в порядку?
Ребекка надула губки та кивнула, як дитина, намагаючись стримати сльози.
— М-мене п-просто вразила пані Сайорис... — сказала Ребекка тремтячим голосом.
Я поплескала її по плечу.
— Все гаразд. Тобі варто трохи відпочити у своїй кімнаті, а ми поговоримо. Дякую за чай. Ти добре попрацювала.
Ребекка зібралась з духом і зробила реверанс, шморгаючи носом, перш ніж піти.
«Гадаю, у Ребекки м'яке серце», — я спостерігала, як вона йде, і мені було її шкода.
Сайорис невинно нахилила голову і мовила:
— Я нічого не зробила, Перешаті.
— Я знаю. Вона щойно приїхала. Гадаю, вона налякалася, переш ніж встигла облаштуватися. Я втішу її пізніше. У будь-якому разі, сподіваюся, чай тобі сподобається.
— Якщо тобі подобається, я впевнена, що й мені теж сподобається.
Можливо, я неправильно почула, коли вона сказала дещо про розпечене залізо. Вона ніби янгол. І, мабуть, я неправильно почула всі інші жорстокі погрози, які вона висловлювала раніше! Неможливо, щоб хтось такий добрий і привітний сказав таке!
— Але ти казала, що Тердео та Сельфі вирушили до газетної редакції?
— О, так. Вони пішли дізнатися більше про людину, яка створила ті листівки.
— Ой леле. Боюся, їхні зусилля будуть марними.
— Вибач?
— Я якраз поверталась звідти. Вони нічого не сказали, хоча я й катувала їх. Вони насправді нічого не знають.
«Гм, що? Вона щойно сказала «катувала»?» — ось ця мила, витончена жінка? Чи може бути щось не так з моїм слухом?
— Мені потрібно було знати, хто наважився це зробити. Щоб я могла відірвати їм кінцівки та розкидати їх по всій імперії.
«Ні. З моїм слухом все гаразд», — я порожньо дивилась на Сайорис.
— Не хвилюйся за листівки. Ця справа стосується родини Лапілеон, тому ми не будемо просто сидіти склавши руки.
— Що це означає?
— Перешаті. Як ти думаєш, як нам вдавалося весь цей час тримати наше прокляття в таємниці? — Сайорис чарівно посміхнулась, ніби щойно дала мені побачити якийсь заборонений плід, до якого не смієш торкатися, але не можеш вдавати, що не бачив його. — Ніхто не сміє базікати про Лапілеонів.
— Перепрошую?
— Бо якщо вони це зроблять, то безслідно зникнуть.
«Ем, будь ласка, не кажи цього з посмішкою на обличчі!»
— Ніхто в столиці, навіть маленькі діти, не зможе нічого про тебе сказати, Перешаті.
Я згадала сумнозвісні історії про родину Лапілеонів, які чула у своєму попередньому житті перед тим як померла і повернулась в часі.
— Кажуть, що будь-хто, хто наважується пліткувати про Лапілеонів, безслідно зникає!
— Я чув, що в Лапілеонів є кімната тортур у підвалі їхнього маєтку.
— Тсс, якщо тебе спіймають на розмовах про Лапілеонів, ти зникнеш з лиця імперії!
Тоді я просто сміялась з цього, бо це звучало так абсурдно. Але тепер ці чутки раптом стали реальними. Я посміхнулась, незважаючи на свою нервозність.
Можливо, помітивши мою ніякову посмішку, Сайорис постукала по своїй чашці та змінила тему.
— Цей час справді смачний. У тебе чудовий смак, Перешаті.
— Д-дякую.
— Власне, я хотіла зайти і подивитися, як у тебе справи, після нашого знайомства, але вирішила трохи зачекати, бо могла б вам двом завадити. Я впевнена, що жодній нареченій не подобається, коли родичі її чоловіка приходять без попередження. Хоча сьогодні був виняток.
Я не усвідомлювала, наскільки уважною до мене була Сайорис. Ця турботлива поведінка контрастувала з тим, як вона говорила всі ті злісні речі раніше, і я не могла не розсміятися вголос.
«Не можу зрозуміти, вона лякаюча чи добра», — у будь-якому разі, тепер вона була моєю родиною. Вона б мене не скривдила.
— Зі мною все гаразд. Можеш приходити будь-коли. Я завжди буду тримати для тебе хороший чай.
— Ох.
Очі Сайорис широко розплющились, і вона подивилася на свою чашку.
«Дивно... зазвичай вона видавалась такою розслабленою людиною».
— Сайорис? Щось трапилось?
«Їй не сподобався чай?»
— Ох, справді?
— Вибач?
— Ти серйозно мала це на увазі, коли сказала, що я можу прийти ще раз, Перешаті?
«Я щось не так сказала?» — я повільно кивнула.
Сайорис ніяково піднесла руку до своєї розчервонілої щоки.
— Мене ніколи нікуди не запрошували двічі. Зазвичай мене не просять прийти ще раз після першого візиту, — Сайорис ледь помітно зітхнула. — Дякую, Перешаті. Це робить мене щасливою.
«Вона така рада, як невинна дитина, — я нічого не могла з собою зробити, а просто дивилась на неї. Мене вразив спогад. — О, я вже бачила Сайорис раніше».
Сайорис втратила свою родину.
Я була впевнена, що десь її бачила. Вона виглядала по-інакшому тоді. Я була присутня на похороні.
Сайорис тоді не посміхалася так, як зараз. Вона виглядала як людина, яка була дуже близько до смерті. Вона була одягнена у все чорне, і нескінченні сльози котилися по її щоках. Вона навіть стрибнула в могилу свого мертвого чоловіка та дитини, бажаючи бути похованою разом із ними.
Один дворянин зауважив, що Сайорис вбила власну родину через майно, і вона кинулась на нього з убивчим поглядом в очах і спробувала задушити.
Все це так відрізнялось від Сайорис, з якою я була зараз знайома.
«Мабуть, було так жахливо пережити це».
Тоді, коли я почула чутки про те, що жінка вбила свою родину, я не надала цьому великого значення.
«Я впевнена, що такі чутки дійшли й до неї. Наскільки важчим стало її життя через це?»
Я подивилась на Сайорис, яка тепер радісно теревенила, що наступного разу вона принесе з собою печиво. Вона виглядала набагато щасливішою та гарнішою зараз. Вона більше не здавалася кимось, хто втратив жагу до життя.
— Ти прекрасна, коли посміхаєшся, Сайорис.
Сайорис замовкла на мій раптовий коментар і почервоніла.
— Га? Що? Ти красивіша за мене, Перешаті.
— Коли я бачу твою посмішку, я теж відчуваю радість. Тож ти маєш бути щасливою.
«Завжди».
Вираз обличчя Сайорис змінився. Вона зробила дивне обличчя, не насупившись і не заплакавши. Крізь нього промайнула слабка посмішка, і вона повернулася до вікна.
Тепле сонячне світло заливало вітальню.
— Перешаті, ти не... боїшся мене? Нас? — Сайорис опустила голову, не знаючи куди подіти руки.
«Ну, я боюся твоїх погроз щодо розпеченого заліза», — їй не потрібно було цього чути.
— Перешаті, ти не помреш, навіть якщо вип'єш нашої крові, але інші помруть.
— Нещасні випадки та вбивство — це дві дуже різні речі, — твердо мовила я.
Сайорис ковтнула чаю. Тиша наповнила кімнату.
— Ти справді хотіла б, щоб я більше посміхалася, Перешаті?
— Так, це робить все кращим, чи не так? І для того, хто посміхається, і для того, хто це бачить.
Це було певного роду кліше, і це змусило Сайорис засміятися. Вона заплющила очі.
— Ти вже друга людина, яка мені це каже.
— Друга?
— Так, ти і... — Сайорис сумно посміхнулась та заправила волосся за вухо. — Мій чоловік казав мені це. Я ніколи не думала, що почую це від тебе, Перешаті. Я справді давно цього не чула. Я майже встигла забути.
Сумно сказала вона, торкаючись великим пальцем краю чашки.
— Він був хорошою людиною, і ми були щасливою сім'єю. Ти ніколи не зустрічала їх, але моя дитина була справжнім янголом, — Сайорис посміхнулась, згадавши це. ЇЇ голос тремтів. — Наше родинне прокляття передається, коли чоловіки нашої родини одружуються та заводять дітей, тому, на щастя, моя дитина не мала до цього жодного стосунку.
Я зберігала мовчання.
— Моє минуле досить нещасливе. Мій батько рано помер через прокляття, і моя мати не могла самостійно піклуватися про нас. Коли я була маленькою, мене замикали в підвалі без світла.
Я уважно слухала розповідь Сайорис про її дитинство. Я мало не затамувала подих.
— Моя мама називала нас монстрами, які вбивають людей.
— Леле.
— Все гаразд. Це правда, — спокійно відповіла Сайорис.
Коли вона опустила погляд, я побачила байдужий вираз у її червоних очах.
— Я розумію свою маму. В першу чергу вона була людиною, а потім вже стала матір'ю. Я впевнена, що вона боялася за своє життя через нас. Кожна мати хоче любити свою дитину, але, на жаль, моя бідолашна матінка не змогла. Моя мама вбила себе, мабуть, через почуття провини.
Я не могла зрозуміти, який вираз був у мене на обличчі. Як таке могло статися? Як вона змогла жити далі після всього цього?
— Здається, я тоді й перестала посміхатися. Це просто було неправильно після того, що я зробила зі своєю матір'ю.
Я не наважувалася нічого сказати. Я також не намагалась марно її втішати.
Спочатку Сельфіус, а тепер Сайорис? Скільки Лапілеонів виросло без матерів? Можливо, справжнім прокляттям Лапілеонів була не їхня отруйна кров, а їхнє неминуче нещастя.
— Вибач, що я набридаю тобі своєю історією. Але саме тоді я зустріла свого чоловіка, — Сайорис посміхнулась, хоча я майже очікувала, що вона заплаче. — Як би я не намагалась його відштовхувати, його кохання до мене було непохитним. Навіть коли він дізнався про мене все, він попрохав мене бути щасливою. Він сказав, що змусить мене посміхнутися. У певному сенсі він був дурним чоловіком...
Вона здавалася дуже зібраною, ніби вже виплакала всі сльози, що в ній були. Мені було цікаво, скільки часу їй знадобилося, щоб дійти до цього моменту, коли вона могла поділитися своєю історією, не зірвавшись.
— Усі навколо мене помирають, — Сайорис ковтнула чаю. Її руки все ще тремтіли. — Якби вони не зустріли мене, вони були б набагато щасливішими людьми. Можливо, було б краще, якби я не народилася. Якби мене не існувало, він би ніколи не зустрів мене, і моя дитина ніколи б не померла.
— Сайорис... — твердо сказала я, нарешті порушуючи мовчання. Мій голос зірвався. Я продовжила. — Сайорис!
Я простягнула руку і міцно схопила її тремтячу долоню.
Здивована моїм раптовим дотиком, вона спочатку спробувала відсахнутися.
Я міцніше стиснула її обома руками, ніби намагаючись відтягнути її від краю скелі.
— Я так рада, що зустріла тебе. І я хоу краще тебе пізнати. Я впевнена, що він відчував те саме.
— Перешаті.
— Я б воліла бачити тебе щасливою відтепер. Слухай, Сайорис, — сказала я, підносячи наші руки до її обличчя. — Я не помру, Сайорис.
Вона кліпнула очима.
— Я сиджу тут, розмовляю з тобою і навіть торкаюся твоєї руки. Не думаю, що ти усвідомлюєш, яка прекрасна твоя посмішка. Твій чоловік і твоя дитина. Я знаю, що вони хотіли бачити твою посмішку.
«Тож, будь ласка, не кажи таких речей».
Після того, як мій спалах емоцій стих, у кімнаті запала тиша. Сайорис порожньо дивилася на мій рішучий вираз обличчя, а потім вибухнула сміхом.
— Ти така серйозна, Перешаті.
Я відреагувала емоційно, захоплена сумом Сайорис та всіма тими смертями, які постійно нависали над нею.
«Невже я щойно ось так схопила її за руку?»
Я відчула, як жар прилинув до мого обличчя. Але я не відпустила її руки.
— В-вибач, що взяла тебе за руку.
— Це заспокоює більше, ніж будь-що, що хтось міг би сказати. Ніхто, крім нього, не тримав мою руку так, як зараз, — Сайорис стиснула свої руки в моїх і яскраво посміхнулась. Її посмішка була сліпучою на сонці. — Перешаті, з того моменту, як я зустріла тебе, я знала, що ти мені сподобаєшся. Я гарно розбираюсь в людях, знаєш. Я відчуваю, що ти можеш впоратись набагато краще, ніж Тердео.
Сайорис зняла маленьку каблучку, яка була на її пальці, і простягнула її мені.
— Якщо Тердео колись завдасть тобі неприємностей або якщо тобі знадобиться допомога, дай мені знати будь-коли. Де б ти не була або в якій би ситуації ти не опинилась, я прийду на допомогу.
— Ця каблучка...
— Я керую винним бізнесом Лаброн.
«Вина Лаброн?» — це була дуже відома гільдія, про яку знала навіть я, котра зазвичай не дуже любила вино. Вони виробляли дуже якісне вино, яким насолоджувалась знать і навіть королівська родина. Вони використовували унікальні інгредієнти, а їхні вина мали сильний смак і аромат. Казали, що коли скуштуєш, важко не захотіти більше. Це вино нелегко придбати, бо ціна була такою ж неймовірно високою, як і попит на нього.
— Це перстень з вигравіруваним на ньому гербом винної гільдії Лаброн. Я єдина, хто володіє такою річчю. Це, по суті, мій торговий знак.
— Чому ти даєш його мені?
— Тому що це ти, Перешаті. Якщо ти колись захочеш мене побачити, якщо у тебе будуть проблеми або просто потрібна допомога. Або якщо тобі просто потрібно буде ним скористатися, ти можеш показати його будь-коли.
— Ц-це?
— Наша гільдія співпрацює з кожною імперією на континенті. Усі вельможі та члени королівської родини знають про нас, тому ніхто не зможе тебе й пальцем зачепити.
«То це, мабуть, надзвичайно важливий перстень. Чи можу я справді його прийняти?»
— Якщо ти покажеш цей перстень, ніхто не наважиться з тобою погано поводитися. Хіба що вони хочуть перетворити весь континент на свого ворога.
Я торкнулась кільця.
— Я завжди буду поруч з тобою, Перешаті.
Вона була надзвичайно могутньою союзницею.
— І відтепер, будь ласка, називай мене Сессі. Уся моя родина називає мене так.
— Тоді, будь ласка, називай мене Сашою, Сессі.
Сонячне світло, що лилося крізь вікно, було сліпуче теплим.
— Добре, Сашо, — вона чарівно посміхнулась.