Глава 307 — останній день Лайрона.
« Це ж... Священна риза?»
Спочатку Теодор подумав, що помилявся. Потім він протир очі і знову подивився на мерця, але той зовсім не змінився. Біла різа, прикрашена золотим вишиванням, була характерною лише для служителів Лайрону.
Крім того, ця не жила ні зомбі, ані запирем. Це був ліч, трансформація в якому була можлива тільки тоді, коли об'єктом чорної магії ставав чарівник з значущими здібностями. Тому він не згорів під світлом Теодора. Однак у нього лишилася лише половина тіла.
« З якого боку ви не дивитесь, це дуже дивно» — похитав головою Теодор, відчуваючи дивне невідповідність, — « Нежити не може замаскуватися під жерця. Крім того, хіба ж цей лич не повинен був відразу розташовуватися при контакті з Божою силою? Невже це можливо, щоб священик став неживою ...."
Це було безглуздо. Навіть знання Теодора Джерема було неможливо зрозуміти. Боги, які зберігали матеріальний світ, були природними ворогами всіх темношкірих. Так само як у час зіткнення Джерема з нижчим богом, Мітрой, будь - яка істота під божественним впливом не могла стати на шлях небуття. Навіть якщо Лайрон був фальшивим богом, його послідовники мали справжню божественну силу.
Крім того, навіщо став не маг, а жерець ...?
Навіть у Джерема наближалася до нуля, яка могла досягти таких складних результатів.
« Я повинен піти і перевірити це".
Хоч би як там було, але вся ця нежить у місті вже знищено. Ліч ледве дихав, так що Теодору нічого було боятися. Отже, він швидко опустився на землю.
Маг у червоному одязі ступив на ґрунт, який живить кров’ю.
Бу-дух.
На ньому дійсно виявилася різа священика. Розкішні тканини та золоті прикраси, отримані пізніше і кров'ю людей... Теодор ледве зміг стримати свою огиду, підходячи до нього ближче.
- Гей, ти чуєш, що я кажу?
Ліч - це напівлюдське створіння, яке після смерті залишався розумним. Якщо свідомість все ще залишалася в його тілі, у лича можна було отримати хоч якусь інформацію.
Звідки він походив? Хто викликав усе це?
Тео не мав великих очікувань. Але якщо б прояснилося одне з цих запитань, то це могло б стати ключем до розв’язання ситуації в цілому.
– Ки...а ...ах...
Ліч не міг вичавити з себе навіть одного слова.
Теодор зітхнув і витягнув праву руку, посилаючи монстру невеликий згусток магічної сили. Цього було недостатньо, щоб відновити його тіло, але він принаймні повинен був отримати можливість членорозлучно розмовляти.
- Відповідай мені. Як тебе звати?
Коли лича приховувалась, він відповів:
– ... Великий, Лайрон... Священик 2-го ранга... Верм-уд...
- Вермуд, — повторив Теодор.
Він зрозумів, що лич говорить правду і швидко запитав:
- Вермуд. Ти жерець? Или маг?
– ... Я! Яка образа! Я - вічний... Слуга... Лайрон!
« Чорт! Він не бреше, - подумки виручився Теодор, отримавши відповідь на його запитання. Він сподівався, що ці одяги випадково з’являться у нього на очах, але його сподівання не справдились. Хоч би як там було, старший жерець Лайрона не жив.
Це було важко для розуміння, але мозок Теодора вже вибудував найгірші причинно-слідкові зв'язки.
- Чорт візьми, можливо, Лайрон вже ...
Тоді як Теодор був зайнятий обмірковуванням цієї ситуації, то лича закінчилася магічна сила й почала трясти.
- Кхра! Кху... Кху-хо-ух...
Видаючи моторошні звуки, лич звивався на землі до тих пір, поки не видер всю свою ковдру під якими обнажило тіло і прогнило позбавлене плоті.
– ... Великий Лай... Лайрон...! - Битва в конвульсіях, заволочив колишнього жерця, — Чому...? Чому ти залишив мене...? Кинув свого вірного слугу у темряву...!
І ось, видавши останній скрик, Вермуд нарешті знайшов спокій. Зола, яка залишилась всередині білої різи, була останнім слідом після жерця в цьому економічному світі. Його неможливо було навіть поховати.
Проте від ганебної смерті Вермуда по спині Теодора пробігла хвиля холоду.
- Лайрон, кинув ...?
Останні слова Вермуда сильно накоїли Теодора. Він не знав "чому", але це було схоже на удар молотом по затилку.
Теодор піднявся на ноги, дивлячись на залишки нежиті, збитої його стрілами. Фермерська роба, солдатський мундир, кузничий фартук...
По одягу можна було визначити, яка професія була речником міста, але всі вони були вихідцями з Лайрона.
А от хребет Теодора знову скував холод.
Можливо, сталося найгірше з усього, що можна було собі уявити.
Через кілька секунд, і десь зверху раптом почувся голос Вероніки:
- Тео! Територія за межами міста розчищена!
- Швидко ж вона... Їх було не менше ніж 2,000-3. 000 людей з кривою пробурмотів Теодор.
Звичайно, Вероніці було легше працювати на відкритій території, ніж у вузькіх вулицях міста. Тіо якийсь час продовжував дивитися на ширяючу в небі Вероніку і незабаром почув далекі вигуки. Можливо, це охоронці дізналися, що місто врятовано.
- Думаю, мені варто переговорити з Графом Альбертом.
Незалежно від того, хто був винуватцем у цій ситуації, ця ситуація навряд чи закінчиться на вторгнення до прикордонного міста. Їх чекала катастрофа, яка могла торкнутися більше половини центрального континенту. І якщо не зробити контрмережі, десятки тисяч людей будуть назавжди втрачені.
Для того щоб органи влади королівства Солдун зрозуміли, наскільки серйозна ситуація, про неї повинен був розповісти людина, гідна довіри... І Тео був таким обличчям, чиє ім'я було добре знане на всьому континенті.
- Що ж, підемо ...
Відкинувши останків личу Вермуда, який колись був жерцем, Тео полетів в сторону графської резиденції.
***
- Пане Теодоре, я щиро дякую Вам за допомогу! Мені ніколи не відплатити Вам за цю милість! - Граф Альберт зі сльозами вигукнув, тримаючи Теодора за обидві руки.
Будучи губернатором прикордонного регіону, його чудове тіло було добре підготовлене і підтятений зовнішній вигляд показували, що він був вправним користувачем аури. Йому було ще далеко до тренувального рівня, але звання "експерту" вже досяг. Більшість жертв було вбито на сході міста завдяки співпраці з Рендольфом.
– Пустяки, граф. Ми випадково опинилися неподалік і зробили те, що повинен був зробити будь-який союзник.
- Ох, яка скромність в такому юному віці! Тепер я бачу справжній колір героя, про який раніше до мене приходили тільки чутки.
Заспокоївши розчуливого графа, Тео поставив йому кілька запитань.
- Нежити почала з'являтися біля міста ще вчора, — вимовив Альберт, стиснув кулаки і ненавмисно принизив голос, коли його запитали про час початку вторгнення.
У його очах було прийнято чітко визначити, чи зможе хтось полагодити свій ребра.
- Спочатку я не злякався. Але вони продовжували прибувати. Тисячі людей приходили на зміну вбитій сітці. А потім і ще більше ... У мене були добрі солдати, але в ситуації вони не мали можливості навіть попити воду. Невдовзі кілька зомбі перебратися через стіни...
- А потім з'явилися ми.
- Так! Невдовзі після сходу сонця я відіслав гонца, але для того щоб підкріпити його потрібно було принаймні двох днів. Якби ви не допомогли, моє місто ...!
Теодорові знову довелося заспокоїти емоційні графи, а потім він перестав розмовляти зі своїми двома товаришами.
Далі все відбувалося досить швидко. Солдати Графа Альберта швидко побудували для трьох людей щось на зразок бараку, де вони могли залишитися і відпочити. Як би там не було, все те що сталося для звичайних жителів і солдатів виглядало дуже незвично. Коли місто ось-ось мало впасти під натиском живих мерців, просто в небі з'явилися « вони» і врятували виснажених солдатів.
Через деякий час троє людей розселилися за круглим столом у зручному бараці і почали серйозну розмову. Першим сказав Теодор, витягши шматок пергаменту.
- Рендольф.
- М-м?
У руці Тео з’явився перо, і він швидко написав листа.
- Залишайся у Королівстві Солдун і передай цей лист Королю Ельсіди. Маркиз, точніше, Герцог Піріс, і король тебе знають, а тому прислухаються.
- А Лайрон? Ви підете туди разом з Веронікою?
– Да.
Йому було незручно перед Рендольфом, але швидкість, з якою могли пересуватися старші маги, була за межею уяви. Хоч би яким швидким був меч, його рухомість обмежувалась до землі. Вони також не могли взяти його з собою, бо це призведе до зниження швидкості або додаткових витрат мани. Таким чином, найкраще було залишити Рендольфа в Королівстві Солдун, щоб він допоміг захиститися від подальшого вторгнення мерців.
- Крім того, дуже ймовірно, що ми не зможемо потрапити в Лайрон по суші. Ми повинні якомога швидше дістатися до його столиці.
– А-а? Чому? - Вероніка з Рендольфом запитали в унісон.
Воїни Лайрона були небезпечними противниками, але вони не могли зупинити майстра меча. Навіть якщо їм потрібно було поквапитися, з якої причини не можна було використовувати наземний маршрут і ризикувати та кидати майстра?
Теодор пояснив, що їх ніхто не підслуховує:
- Уф... Можливо, Лайрон уже впав, а міста наповнені мільйонами нежитю.
– ... Що?
- Серед нежитю, яка атакувала місто Альберта, був один мертвий в одязі жерця. Крім того, це був не зомбі і не запир, а справжній лич.
- Що? Це було безглуздо! - Не втримався порядком здивований Рендольф.
Вероніка, яка добре розуміє суть сказаного, також була шокована. Послідовник одного з богів, який ні за яких обставин не міг стати безживою, перетворився на лича, яка до того ж після смерті говорив про те, що Лайрон кинув їх? Крім того, Теодор мав ще й інші факти, якими він не хотів ділитися з іншими.
· Поклоняюча смерть буде ховатися.
· Розсівається тінь фальшивого бога.
Що залишиться, якщо зникне тінь? Світло? Ні. Після того, як зникне навіть тінь, нічого не залишиться гладким. Якщо бог церкви Лайрона « зцілить », то навіть його найближчі послідовники зможуть не жити.
"Краще, щоб Лайрон просто зник..."
У гіршому випадку Теодорові не слід було говорити вголос, під маскою фальшивого бога крила демон. У такому разі слуга Бога не мусив нічого перетворитися на слугу демона.
"Лайрон" - це ім'я, яке об'єднує ціле королівство і якщо його використовувати з певним наміром...
Одного ранку на карті континенту з'явиться справжнє королівство смерті з десятьма мільйонами неживі.