Глава 203 - Піщаний дракон пустиніо (Часть 3). Кінець 9-ої книги.
На щастя, жоден кривавий бій між Веронікою та Аквіло не відбувся. Звичайно, що Теодора заслуговували. Вони продовжили відпускати в сторону один одного різноманітні вовкощі, але атмосфера у кімнаті управління стала більш-менш прийнятною. Вони обидві були трансцендентними істотами, здатними знищити цілу армію. Тому Теодор сподівався, що далі словесний перебранки справи не зайде.
Щоправда, Тео було нелегко. Проблема полягала в тому, що центром перетягуваного каната був він сам. У цьому розумінні Аквіло була дійсно хитрою. Хоч би як вона себе поводила, морський дракон добре розуміла, що в пустелі її становище набагато менш вигідне, ніж у Вероніки, і тому навіть не думала битися. Врешті-решт, вона була не якоюсь божевільною звіриною, а цілком розумною істотою.
Отже, Аквіло проігнорувала Вероніку і міцно обняла його своєю тонкою елегантною рукою.
- Між іншим, хлопчик, ми ж так давно не бачилися. Навіть якщо мій заклик пов’язаний з обставинами, ми не могли б принаймні нормально привітатися? Думаю, в цьому немає нічого поганого.
– П-прости...?
- Тобі не вистачає щирості. Хіба ти не знаєш, що твоє обличчя як відкрита книга?
Все було так, як вона і сказала. Тео рідко коли відчував щось подібне. Звичайно, йому доводилось читати романи, та і деякою мірою досвід взаємодії з жінками у нього вже був. Але коли до нього притиснулася м’яка шкіра Аквіло, він просто втратив здатність тверезо мислити. Його тіло і розум застигли, і Теодор, не знаючи що відповісти, просто мовчав.
- Ух, яка гарна відповідь, — посміхнулася Аквіло, ніби бачила його наскрізь.
Вони вже пройшли через це в печері, і тому морський дракон знала, що таких людей як Теодор не варто зваблювати так відверто. Натомість вона повинна була поступово затиснутись, аж поки її пильність не згасне остаточно. Коли Аквіло подумала про це, то ніби збирала залишки соку від свіжозаселеного плоду.
"Схоже, що у мене є кілька конкурентів, але..."
Однією з них була срібносова дівчина, яка дивилася на неї, стоячи позаду Теодора. І як для людини, вона була дуже привабливою. Те саме можна сказати про жінок, які жили в буях червоного клану. А крім цього був ще вищий ельф, з яким вона не зустрічалася.
Суласти Аквіло ще ніколи не закінчувалися невдачею, так що наявність суперниць для неї було вперше. Але саме такі труднощі і хотіла Аквіло. Вона обійде всіх своїх конкуренток, щоб повністю захопити його розумом і тілом ...
– Ха... - Видихнула володарка морів.
Коли Теодор перебував у безпосередній близькості до Аквіло, то почервонів і так хвилювався за морським драконом, що навіть не розуміла цього. Це стало настільки поширеним, що на її блідому обличчі з'явився справжній рум’янець, який зазвичай не був холоднокровним расом.
А потім, коли Теодор остаточно забув як дихати ...
- Гей.
Нарешті Вероніка стала виявляти витривалість, і вона схопила Аквіло за плече.
- Досить чіплятися до малюка, риба.
З-під її руки пролунав неприємний звук. Тільки Вероніки мали лише одну борідку, щоб зламати великий камінь. Навіть Аквіло не змогла б змагатися з нею в силі.
Теодор уже думав, що все скінчено і зараз почнеться бійка... Але Аквіло просто опустила руку і холодно сказала:
- Справді дикунка. Може, в тобі тече кров не дракона, а огра?
- Що-о!
- Ось, тепер я відчуваю справжнє полегшення. Ти ніколи не зможеш мене обійти.
Вероніка нахмурилась, почувши ці незрозумілі слова. Вона не знала чому, але в цій сварки Аквіло явно виявилася на крок попереду.
Відтоді жодна з них не вимовила ні слова.
На обличчі Аквіло перебувала дивна ухмілля, а Вероніка виглядала дуже стурбованою.
« Краще б вони продовжували лаятися...» — зітхнув Теодор, відчуваючи на своїх плечах тягар цієї тиші.
Одна була драконом, представником найсильнішої раси матеріального світу, в той час як інша була видатною чарівницею, яка полює на драконів...
Так чи інакше, ця неприродна тиша продовжувалася, поки вони знову не зустрілися з Пустиніо.
***
- Давно не бачились, старий, — сказала Аквіло, увійшовши в контрольну кімнату.
Таке поводження було неприпустимим щодо такого стародавнього дракона, як пустиня, що прожив майже мільйон років. Але пустиніо зовсім не розсердився і злегка податливим голосом відповів:
- Цей голос... Ти це, Аквіло?
- Звичайно, я. Я знала, що рано чи пізно це станеться, але не очікувала відповідальної за все це буду саме я.
- Ха-ха, я теж. Ніколи б не подумав, що ця дівчина-сорванець буде останньою, кого я побачу. Ти не відвідувала мене більше тисячі років, тому я подумав, що ти вже забула про це старого.
– Відповісти тому, хто живе в пустелі? Навіть тут, на околиці, важко дихати. Якби ти не помирав, я б не прийшла до тебе, — злегка нахально відповіла Аквіло.
- Д-да. Дякую...
Подібно до дідуся, який слухає свою маленьку онуку, пустиніо не намагався спростовувати слова Аквіло. Вежа дракона, для якого майстер меча був неважливим мурашником, справді виходила за всі кордони.
Що ж було причиною цього? Пустині відчував якусь слабкість по відношенню до Аквіло, чи так було через те, що вони належали до тієї самої раси? У всякому разі, розмови двох драконів не відрізнялись від розмов звичайного батька з дочкою.
- Але хіба у тебе ще не залишилося кілька сотень років? Я відчуваю, що в твоїх старих кістках ще тече життєва сила - запитала Аквіло.
- Хм-м, думаю, залишилося близько трьохсот років. Але важко припустити, що така можливість знову прийде. Крім того, коли прийде час для мене, тобі буде надто важко бути поруч.
- Це має сенс, але...
Для людей смерть була цілковитим страхом і несла в собі повного забуття. Але дракони вважали її цілком природним кінцем. Народжені від природи, вони в неї ж і поверталися.
Їхні міцні зуби та гострі кігті, що непробивна шкіра і луска... Усі благословення, які вони отримали при народженні, мали повернутися назад до матеріального світу. Піщані дракони перетворилися на піщинки, а морські змії ставали водами, і червоний змій став гавкати. Від самого початку вони були частиною цього світу і просто відновлювалися в кілька інших форм.
І тисячі років, які прожив пустиніо, вистачило, щоб він зрозумів це. Аквіло ж була ще замолода, а тому не до кінця зрозуміла суть свого існування.
- Тут нема про що шкодувати. Я задоволений своїм життям.
Він прожив довге життя. Він спостерігав, бився, вступав у переговори і вбив багато людей, ельфів, дварфів та драконів. Він би збрехав, якби сказав, що це рішення дали йому легко, але ... він все-таки його прийняв. Саме тепер настав час для того, щоб поважати волю лідера.
- Та хто буде пошкодувати, старий... - Покачавши головою, тихо пробурмотала Аквіло.
- Хе-хе, наприклад, ти. Тобі не вдасться прикритися фальшивим приводом перед цим старим.
– ... Роздратовує.
Нехай на Аквіло і була надета маска хитрого дракона, але зараз вона виглядала більш подібною до сором'язливої дівчини.
Посміхнувшись, пустиніо подивився на неї. Потім він змінив погляд на людину, яку обрав ця мінлива дитина. На чоловіка, який сьогодні приніс йому трохи радості.
- Молодий чарівник, я буду називати тебе своїм добродійником. Як твоє ім'я?
— Теодор Міллер, — відповів Тео.
- Так, Теодор Міллер. Ти - добродійник, завдяки якому я зустріну задовільний кінець. Як я вже казав, я хотів би подякувати тобі і надати відповідну нагороду. - Показав Дико, Але у мене немає нічого, крім цього тіла. З того часу, як тисячу років тому моя сила вийшла з-під контролю, всі скарби, які я зібрав, перетворилися на пісок. Якщо ти чекав скарбів чи золота, я повинен вибачитися, бо не зможу задовольнити ці очікування.
Теодор вже про це здогадався. Скарби дракона, що накопичувалися ще за часів Епохи міфів, вже давно перетворилися на піщинки під впливом сили ерозії. На додаток, Обжерство також вказувало на те, що піщані дракони не особливо зацікавлені в багатствах. Вони були зовсім протилежні морським драконам, яким подобалося складати золото цілими горами.
Однак, гордий дракон не обманював би про нагороду. Врешті-решт, Пустиніо не говорив, що віддасть Теодору саме золото.
А потім Пустиніо гукнув Парагранума.
- Управитель руїнами, ти чуєш мене?
– ... Так, чую.
- Швидко відкрий ненадовго вхід.
Парагранум на мить затурбувався. Але його потенційним противником був дракон, який при бажанні і так міг зруйнувати зовнішні стіни, а тому незабаром він відпер вхід. Хоч з контрольної кімнати його і не можна було розглянути, Пустиніо ясно все бачив.
Потім, після короткої паузи, піщаний дракон знову заговорив.
– ... Тепер воно всередині. Ви можете знову закрити двері і взяти його.
Оскільки все в лабораторії було під контролем Парагранума, він без особливих зусиль перемістив предмет до кімнати управління.
А ще через мить його очі полізли на лоб, і вона пробурмотіла:
- Це ж...
Це нагадувало бажане топаз. У нього був таємничий золотисто-червоний відтінок, який було важко виразити словами. Але куди дивовижнішим був його розмір. Коштовний камінь був більше, ніж голова дорослого чоловіка. І це шокувало всіх. Навіть Вероніка і Сільвія, які мало цікавляться ювелірними виробів, не могли втриматися на його блискучій поверхні.
Але після цього Парагранума їх просто приголомшила.
– ... Серце дракона!
- Що? Це!
- Цей камінь – серце дракона?
Група вибухнула здивованими вигуками, і Аквіло з гірким виразом обличчя кивнула головою. Вона вже здогадалася, що саме так все і буде, але побачивши серце дракона, їй було важко описати свої почуття.
- Так, це його серце.
- Н-но...
Хіба якась істота могла жити без серця?
Теодор уважно подивився на нього.
Пустині сподівався подібної реакції, а тому спокійно пояснив:
- Не турбуйся про це. Це тіло вже ближче до духу, ніж до живої істоти, а тому поняття "органи" для мене вже мало що означає. Так чи інакше, я все одно помру і моє серце буде виведено.
Це був несподіваний подарунок. Навіть дракон не мав вічного тіла. Коли вони старіють, їхні м’язи та шкура ставали тоншими. Їхні міцні м’язи пересушувалися, і навіть кігті втрачали свою гостроту.
Єдиною винятком було переповнене маним серцем. Тоді як драконове тіло старіло, його серце набирала сили. Оскільки пустиніо був дуже довгоживим драконом, його серце було наповнене безмежною силою.
Злегка заспокойтеся, Тео простягнув вперед свою руку.
"Оцінка"
Дотик до предметів своєї лівої руки став звичкою.
+? Серце Пустино.
Серце пустинино, дракона, який прожив майже мільйон років. У ньому є сила ерозії.
Якщо його використовувати як жертву, то можна викликати бога або демона.
Поглинавши його, Ви зможете отримати силу ерозії. Але на даний момент ваша судина просто не витримає навантаження і самознищення.
* Клас предмета: міфічний.
* Під час поглинання поточний користувач помре.
При поглинанні Ви опановуєте себе « силою ерозії». Тим не менш, у поточному стані Ви не зможете контролювати її силу і ваше тіло самознищення.
* Якщо ви поглинете предмет, то отримаєте величезну кількість магічної сили. Проте, у поточному стані Ви не зможете тримати в собі стільки магічної сили і загинете.
* Якщо поглинеться щільність крові дракона, то збільшиться. Проте, у поточному стані Ви не зможете пережити зміни і помрете.
Обличчя Теодора застигло. Міфічний рейтинг! Навіть Леветайна й повна версія меча Азота!
Але найжорстокіше виглядало пояснення. Якщо Тео поглине його, то не зможе встояти з даною силою і самознищенням.
Теодор уже більше-менш розумів, як працює ця система, і тому дійшов певного висновку: «... На основі цих коментарів я, мабуть, не зможу його поглинути, навіть якщо досягну 8-го кола. Це просто смішно".
Коли Тео досягне 8-го кола, то нарешті зможе скористатися « місцем поклоніння смерті », яке вже давно пилилося в його інвентарі. Але навіть цього було замало для серця дракона... Щоб людина могла використовувати цей предмет, вона повинна була перестати бути людиною і взяти 9-ий Коло ...
« Поклади його в мій інвентар».
– Добре.
Теодор зробив вигляд, що прибрав серце дракона у свій просторовий кишені, але фактично його проковтнув обжерливість і просто розчинився в його лівій руці. Хоч би як там було, Теодор відчував, що зрештою зможе його використати.
Видобувати щось подібне було рідкісним. І ось, поки Теодор приголомшено дивився на свою руку, пустиня з задоволенням посміхнувся і сказав:
- Здається, тобі сподобалася моя нагорода. Так, моє серце того варте. Сподіваюсь, воно буде тобі на добро, як ти мені служив.
– ... Я не заслуговую такого подарунка, шановний Пустиніо.
- Ху-ху-ху, не говори так. Пам’ятай про це, дбаючи про Аквіло.
– А-а?
Багато хто дивувався, що Тео повернувся до Аквіло.
- Хлопчик, чим ще я можу тобі допомогти? - Раптом вона запитала.
– Ах, але ж ритуал Пустиніо....
– Ні, це його прохання, а не твоя. Ти лише викликав мене.
– Э-э...
У її словах була логіка. Вислухавши суть проблеми, Аквіло зголосилася допомогти ще до того, як Теодор встиг її про це попросити. Оскільки вона прийняла цей запит через свої стосунки з пустиніо, це означало, що Теодор все ще мав право просити у неї щось інше. Як синім драконом, Аквіло не любила, коли одна сторона мала щось інше.
Теодор трохи занепокоївся з цього приводу, а потім замислився про необачний бонус.
"Що ж мені попросити в Аквіло...?"
Він міг почекати з цим, але рідко коли випадала можливість підготувати таку складну магію заклику. Теодору пощастило, що лабораторія Паразельса була переповнена розкішними матеріалами. Але він не міг гарантувати, що колись йому знову стане шанс викликати дорослого дракона.
А потім погляд Теодора впав на одного з присутніх тут людей.
"Ах".
Закручена головоломка, яка застряла в його голові, нарешті була дозволена. Очі Теодора яскраво сяяли, і він повернувся до Аквіло.
Тео привів у порядок свої думки і рішуче вимовив:
– Я хотів би попросити...