Вийшовши з кабінету Вінтера, я рушила вперед.
Я знала, що не така невдача, але вирішила піти в інший перевулок і використовувати магічний сувій, щоб уникнути потенційних проблем
Однак протягом усього шляху я помічала лицарів у доспеках з гербом родини Еккарт.
'Чорт!'
Цього разу я була впевнена. Вони не патрулюють округу, а шукають мене.
'А-а, що мені робити?'
Трохи подумавши, я обшукала мішок, який подарував Вінтер.
Він сказав, що поклав лише кілька сувоїв. Ось що означає його "кількість"?
<СИСТЕМА>
Бажаєте використовувати [Магічний сувій телепортації] щоб пересунутися?
[Так.\ Ні.)
Коли я витягла один листок з товстої стопки паперу, то побачила знайоме прямокутне вікно. Я не думала про це і нажадала [Так].
<СИСТЕМА>
Розорвіть [Магічний сувій телепортації] і промовте закляття.
(Закликання: Піраціо __ )
Хоча несуразне закляття змусило мене нахмуритися, я спокійно проговорила його.
"Піраціо Арчіна!"
Рвак-.
Після того як було порвано сувій, текст у системному вікні змінився.
<СИСТЕМА>
Використано 1 [Магічний сувій телепортації] для пересування до [Арчина].
<СИСТЕМА>
Помилка! Помилка!
[Арчина] оточений сильним магічним бар'єром, ви не можете пересуватися за допомогою [Магічний сувій телепортації]!
- Чортові виродки! - Виручилася я, коли раптово з'явилося вікно з помилкою. Вже поламаний сувій вистиг і перетворився на попіл у моїй руці.
'Тоді як, чорт візьми, я повинна там опинитися!'
Щоб контролювати свій гнів, я продовжувала ритися в мішку доти, доки мені не потрапив інший аркуш.
- Ха...
Я його знайшла, і я слабо видухнула. Я думала, що знаю, як туди дістатися, але це була легка подорож.
"Ця довбана гра..."
Я глибоко зітхнув і витягла новий сувій. Раптом у мене з'явилося погане передчуття.
Недобре піднявши голову, я знайшла на собі пристебне око голубих очей. У цей момент обличчя Деріка спотворилося.
'Тільки не кажіть мені, немає-ні- ні, він ніяк не міг це зрозуміти.'
Я поспішно сховалася в перевулку, заперечуючи таку можливість. Прямо зараз я була замаскована магічним браслетом. Я зіштовхнулася з Деріком у такому вигляді раніше, але він мене так і не впізнав.
Крім того, впевнена, що він не з тих хто пам'ятатиме слугу, з яким зіткнувся кілька тижнів тому...
'Чорт візьми. Цього не може бути. Треба зматися!'
Я повернулася на вулицю, де розташовувалася штаб-квартира і стискала в руках аркуш.
"Піраціо...!"
І в той момент, коли я майже розірвала сувій.
- Пенелопа Еккарт...!
Гучний голос відлунням рознісся по алеї. У мене волосся стало дибки.
'Господи Ісуса...'
Закриваючи очі, я повільно повернулася і пряла сувій за спиною. Якнайповніше.
- Ем, здається, ви сплутали мене з кимось...
- Цей зачарований браслет дав тобі я, і я не настільки дурний, щоб не пізнати тебе.
Я забула, що прикидаюся випадковим перехожим і автоматично запитала:
- Ви ... Ви знали?
- Тобі треба було досить обдурити мене один раз, як довго мені ще потрібно було підігрівати тобі? - крикнув він, відповідаючи на моє дурне питання.
Його обличчя було мокрим від поту, ніби він пробіг марафон.
Я здивовано втупилася на нього. Його шкала інтересу була трохи дивною.
'Вона безумовно змінила колір з церемонії досконалоголетія...'
Вона світилася червоним. Змішаний колір, не оранжевий, але і не жовтим. Але це мене не стосується. Я глянула на нього з непроникним обличчям і незграбним відступом, щоб виграти час на розрив сувою.
Але в цей момент.
- Не йди, - випали важко дихаючий злий чоловік з зміненим виразом обличчя. - Куди ти зібралася, чорт візьми?
- ...
- Не божеволій. Я більше не буду ні про що тебе питати, так що давай повернемося, і ти здохнеш.
- ...
- Будь ласка, Пенелопа.
У Деріка було дивне благаючи обличчя.
Кап-, кап-. Пот, який стікався по його підборіддям, нагадував сльози.
Я підозріло подивилася на нього і відступила на крок. Він поспішно закричав:
- Зараз же йди сюди, Пенелопа Еккарт!
- Ні, - коротко відповіла я, насупившись від несподіваного крику. - З якого дива я повинна дотримуватися ваших наказів, якщо я йду?
- Пенелопа Еккарт!
- Чому, Дерік Еккарт?
У мене до біса погане передчуття з цього приводу, так навіщо мені повертатися? Його блакитні очі затремтіли після мого питання.
Оскільки я завжди була ввічливою і пам’ятною, він не очікував від мене таких слів.
Я продовжувала дотримуватися неформальної манери спілкування і підняла кутки губ у холодній усмішкою.
- Одного разу не вистачило? Ти хочеш повернути мене, щоб знову спробувати вбити?
- Що за...! Навіщо мені вбивати тебе...?
- Чому ти не визнаєш цього, Дерік? Ти бачив це в той день. Ти ні на секунду не відводив мене погляду
Він дуже помилявся, коли вважав, що я слухняно заткнуся і піду до нього. Це дратувало мене і просто не коштувало того.
Як і у випадку з Вінтером, в мене не було на його рахунок ніяких очікувань.
- Я поміняв ту чашу з чашею Івонн. Ви все це бачили, наступний герцог.
Зіниці Деріка різко розширилися.
Ухмилка на моїх губах почала розширюватись.
- Звичайно, ви б не хотіли зізнатися в цьому герцогу. Це ви привели Івону і довели мене до самогубства.
- Ні! - скрикнув Дерік. Він облизнув перехресні губи. - Це не так. Я не хотів цього...
- ...
- Ты, ты... Чому тільки я?
- ...
- Чому ти тримаєшся на відстані тільки від мене ...?
Він постійно затинався, втрачав всі фрази і так не міг зв’язати слова.
- Я зробив тобі подарунок, пересилив злість, і ти посміхнулася у відповідь. Я не ображав тебе, як Рейнольд, але ти все одно називала брат тільки його. Так чому ...!
- ...
- Чому ти продовжуєш віддалятися від мене? - Пробурмотів він, як загублена дитина. Я не знала, про що він говорив. Його стиснуті кулаки тряслися.
Ах. Я нарешті зрозуміла.
- А як ти думаєш?
Як штовхнути цього чоловіка в прірву.
- Тому що я ненавиджу тебе, Дерік Еккарт.
Я розцвіла в усмішку, як того дня, коли отримала від нього шарф.
'Ось коли це почалося.'
Його приховані причини дарувати мені подарунки почали прояснюватися.
Він навіть не знав, що я вже давно тримаю з ним дистанцію, і жодними подарунками це не виправити.
Коли я дивилась на його застиглі та потьмянілі очі, то стиснула зуби.
- Мені не подобається вмирати так само сильно, як і обличчя. Тож...
- ...
- Тримай свою дорогу сестріку як зіницю ока все її життя, виродок.
Рвак-!
Я повільно розірвала сувій перед його обличчям.
<СИСТЕМА>
Використано 1 [Магічний сувій телепортації] для пересування до [Тратан].
- Пенел...
Він згадав і кинувся до мене, але було вже пізно. Я закрила очі від сліпучого білого світла.
***
Га-! Га-!
Почувши гучні крики чайок, я відкрила очі стоячи біля моря, яке колись бачила раніше. На відміну від сонячної погоди в столиці, у Тратані було темно.
У порту було пришвартовано багато кораблів, ймовірно, через погану погоду.
Незважаючи на похмуре небо, для мене це були добрі новини. Я рішуче крокнула вперед.
- Гей, як у вас сьогодні з роботою?
- Я сьогодні навіть не можу полюбувати рибу. Погода зворотна...
Невдовзі я добралася до порту, де сиділо й курило кілька людей.
- Що вилупився? Вперше бачиш рибальський човен?
Поки я розглядала їх пошарпаний одяг, на мене гризнувся чоловік у величезному піратському капелюсі.
На щастя, схоже, вони були капітанами цих кораблів.
- Сьогодні ми не можемо вийти в море, тому не приймаємо клієнтів, йди звідси.
Вони дражнили руки, помилково вважаючи, що я пропоную їм роботу. Я безстрашно підійшла ближче і запитала:
- Можливо, у вас є корабель до островів Арчі?
Після моїх слів настала тиша.
-Ясно, мабуть, зовсім болезний, - простягнув той, хто перший нагрубив мені, дивлячись на мене, як на незнаючу звірушку. - Останнім часом обглучені монстрами кістки тих, хто плив туди, заносить океанським течіям ...
- Я дам вам достатньо грошей, не могли б ви відвезти мене туди? Це наказ від імені Його Величність.
- Я не можу! Я тому і сиджу тут, що працювати не можу, тупиця!
У цьому місці загинуло багато людей, тому мене почали переслідувати жорстокі погляди.
Я нічого не могла з цим зробити. Вдихнувши, я на ходу дістала мішок з золотими монетами і кинула його.
- Тоді...
Дзинь-
Коли пролунав важкий дзвін, відганяючі мене руки замерли.
- Хто хоче продати човен?
✔
Перевод: Mirasa
Дякую за читання!
Увага! Можливо, цей переклад ще не готовий.
Стан перекладу: редагування
https://literna.net/uk/books/258-finalom-likhodii-ki-mozhe-buti-tilki-smert