Правителі щиро просили вибачення у Теневого Правителя.
Насправді, в цій ситуації вони мали величезний привілей. І якби Владики захотіли, то цілком могли б відправити Теневого Правителя назад у порожнечу. Однак їхнє бажання було зовсім іншим. Вони мали примиритися з ним і налагодити стосунки.
Приносячи вибачення, вони показували йому свою повагу. З одного боку, як товаришу, і з іншого - як найбільшому воїна, що стояв на шляху Армії Сяючого світла в війні проти сил Владики.
Хоча Тіновий Правитель ніколи не був їхнім провідником, його товариші всі
Так само глибоко поважали його.
Тому вони і проігнорували команду лідера, "Світлайої частки".
Сяючого світла", позбутися Правителя.
Натомість вони схилили перед ним коліна.
— Більше не потрібно воювати один з одним, — сказали вони.
І тут по всій долині пронісся розлючений голос Теневого Правителя:
- Як це "більше немає потреби"?
Пан нахилився і схопив Володарку, що просив миру, за комір. Потім він
Стріпнув його, наче маленький кошеня.
- Хіба не ви зранили мого сюзерена мечами і списами? - Він проричав.
— Але ж він був господарем! — тремтячи від страху, оправдувався той.
— І саме тому ваші злочини ще огидніші! — З ненавистю в голосі говорив Правитель.
— Ви знаєте краще, ніж хто-небудь інший, що ми відчували у своєму серці.
Навіть перед розлюченим Теневим Правителем Суверена, піднімаючи прапори проти свого Господаря, вони добре тримались.
Тенневий Правитель підняв голову і раптом виявив, що солдати на срібнім
шати оточили його. І це дуже швидко.
І кожен з них дивився на нього зі явним занепокоєнням на обличчі.
Які ж вірні солдати!
Як же йому не знати, що вони відчували через те, як їхні товариші гинуть!
Ворогів? Він сам вів їх у безлічі бійок, проливаючи кров.
на славу Господаря.
— Ми просто хотіли припинити війну. І нічого більш, - спокійному тоном продовжував пояснювати Володарю.
Хватка Правителя, який царював Володарю за коміром, ледь помітна
Послабилась.
- І тепер, нарешті... У нас є реальна можливість досягти цього.
— Верно. Нарешті ви можете назавжди покінчити з війною, — Вашому Правителеві відпустив Володаря.
Потім він підняв свій меч і змусив ангела взятися за руки зброї.
- Вдар мене цим мечем! — Закрикнув Правитель і оскаженів розлюченим поглядом решти правителів.
- Проткніть моє серце своїми списами! - продовжував волати він. - І це буде тим кінцем, якого ви так відчайдушно шукаєте. Так ви нарешті переможете у цій війні!
Але меч безсилий випав з руки Володаря і зі гуркотом впав на землю.
Ніхто не буде направляти свою зброю в сторону Теневого Правителя.
У відповідь лише почувся жалобний голос, що буквально благав:
- Будь ласка, знайдіть сили пробачити нас!
На жаль, вина вдарила по солдатах набагато сильніше, ніж будь-яка відома людина
Зброя.
Теневий Правитель втратив усе: підлеглих, майстра... І потрапив у густу темряву. Все, що спонукувало їх - це нав'язливі думки про відмість.
Бажання помсти була його головною спонукою до цього моменту.
Він вів армію мертвих з єдиною метою - змусити Володар
Ціла ціна за їхні гріхи.
Але тепер... Як він міг і далі ненавидіти тих, хто просить прощення для
Щоб врятувати своїх солдатів з нескінченного кола жахливої війни?
В кінці-кінців, і він, І Володар був всього лише жертвами жорстокої долі. Хіба не так? Він бився, щоб захистити свого Господаря. А Владики билися для того, щоб зберегти життя своїх підлеглих,
Отже, справжня правда полягала в тому, що ці схилені коліна ангели були для нього не запеклими ворогами, а товаришами, з якими він пройшов через Ад. Його серце розривалося на дрібні шматки від розуміння цього.
Тепер, коли єдина причина його існування зникла, Теневий
Цар закричав на них голосом, сповненим шаленого відчаю:
— Давай! Убийте мене!
Все має закінчитися тут.
Краще йому повернутися в обійми темряви і відпочивати. Впасти у вічне забуття і стерти пам’ять про все, що сталося.
- Швидше! - Вже практично благав він.
Жоден з Владик не просунувся ні на дюйм.
Ні, вони все ще стояли на колінах, заткнувшись головами в підлогу. Как и в
На початку.
Тенневий Правитель підняв свою голову.
Це змусило всіх срібних воїнів, які все ще пам’ятають найбільшого
Солдат на небі, вкласти кулаки до грудей і опустити свої лобі.
—...
І хоча вони билися з ним через різні ідеали, вони ніколи не
Вони захоплювалися Правителем і ставилися до нього з глибокими почуттями
Повага.
Кількість солдатів була настільки великою, що заповнило все небо. І коли вони
Опустили голови, Теновий Правитель мовчки розвернувся, щоб піти.
Пан Смерті зник у хмарах.
Водночас, об'єднані сили Правителів, які були військами
Роз’єднані між собою, зазнали нищівної поразки
Владик.
Незбитні армії втекли в розрив між вимірюваннями, щоб врятувати хоч щось.
Джин Ву спостерігав за Правителями і їх поваленими арміями,
Ті, що біжать через величезні ворота. Мисливець був не в силах промовити хоч слово.
Так багато уцілілих?
Він навіть уявити не міг, скількох солдат тоді довелося пожертвувати з
Обидві сторони заради розваги Найвищого Сущості!
Він ніби як почав розуміти, чому Суверен збунтувався проти волі свого
Господаря.
І тоді...
Тенневий Правитель, який недавно залишив світське марноти, знову з’явився перед
Правителі.
Коли тіньовий правитель і Правитель Звірських Клики зустрілися,
іншим стало страшно - раптом відбудеться ще одна жорстока битва? Но,
Завдяки втручанню Драконячого Імператора, ці побоювання не
Так і сталося.
- Час поповнювати наші війська. Я знаю, що між вами є
Розбіжності. Але я не дозволю вам битися і шкодити один одному.
Драконячий імператор знову прийняв Теневого Правителя з розпростертими
обійми.
Джін Ву нервово сковтнув слину, спостерігаючи за драконьячим Імператором в
Людські докори. Він знав, що фігура перед ним була не більше, ніж
Пригадуєте Теневого Правителя, але все ж...
Значить, цей хлопець - Король Драконів-берсерків, правитель розрухи.
Неймовірна сила виходила від нього. Від одного тільки погляду на нього Джін Ву почав тремтіти, як осиковий лист.
Правителі, втікши через розлом у вимірах, шукали новий світ, де вони могли б відновити свої армії.
Незчисленні галактики та планети пролітали перед очима Джін Ву. И,
Нарешті, він зупинився на одній, певною.
Хлопець несвідомо видихнув.
— Ох...