Уряд Японії запропонував Джін Ву шикарний номер у п’ятизірковому готелі, щоб він міг відпочити перед вильотом з країни.
Він же збирався скористатися "Обменом Тінями", щоб не витрачати час на очікування літака. Тож мисливець думав про те, щоб відмовитися від такої ж честі подяки.
Але тоді...
— Будь ласка, допоможіть нам не стати країною, яка погано обійшлася зі своїм рятівником! Адже про нас всі будуть так говорити, підуть чутки... Дуже просимо Вас, мисливець-нім.
Але, почувши відчайдушне прохання японського уряду Джін Ву змінив своє рішення.
І ось настав момент, коли хлопець вперше увійшов у величезний люксовий номер. Напевно, він коштував більше трьох з половиною тисяч доларів за ніч. Першою думкою хлопця було: "Це дійсно нормально, що я проведу ніч один у такому величезному і розкішному номері?"
Потім Джін Ву почав розглядати блискучі меблі, які виблискували так, ніби їх купили тільки вчора. Потім він не встиг підійшов до панорамного вікна, щоб виглянути назовні.
Перед ним, як на долоні, розстеляється нічне місто. Яскраві вогні будинків та заводи сяяли з усіх боків. Він десь вже чув, що, чим краще вигляд, тим вище вартість нерухомості. Як і очікувалося, вигляд міста в нічній темряві був не менш вражаючим, ніж ціна, яку за це просили.
"Тільки подумати: таке чудове місто було практично знищено кучкою монстрів!" - згадавши видовище зруйнованого Токіо, подумав про себе Джін Ву. Насправді він відчув деяке полегшення від того, що дістався сюди перш, ніж все було остаточно знищено.
"... гаразд, треба просто поспати." - вирішив Джін Ву.
Після кількох ночей перебування на вулиці ця ніч у готелі виявилася в біса прекрасною.
Наступного ранку.
Незабаром до нього прибули працівники японської асоціації мисливців, щоб супроводжувати його.
— Доброго ранку, мисливець-нім - на чистому корейському привітав його працівник Асоціації, якому було доручено супроводжувати Джін Ву. - Ми приготували транспорт, який доставить Вас в аеропорт.
Як же це було вчасно! Йому стало нудно сидіти в чотирьох стінах. Джін Ву взяв свою сумку, яка лежала десь у кутку, і повернувся в двері.
— Поїхали прямо зараз.
— Ааа! — Коли Джін Ву вже збирався вийти з номера, працівник збентежено запитав:
- О-охотник-нім... У вас, випадком, немає який-небудь інший одяг?
Джін Ву міг зрозуміти, чому працівник так відреагував. На всій його одязі були помітні сліди від крові і піт, які був явним доказом напружених бітів, через котрі він пройшов за останні пару днів.
"Хоча я намагався бути якомога акуратніше..."
Насправді, було просто неможливо ухилитися від кожної з багатьох крапель крові, які летіли з тіл гігантів. Оскільки решта його одягу була в такому ж жалюгідному стані, все що він міг - це безпорадно потиснути плечима у відповідь.
Працівник раптово посміхнувся і ввічливо запропонував:
— Якщо Ви не проти, то може ми приготуємо для вас ще один комплект одягу?
Це була одна з найкращих речень за весь день. Йому не обов'язково було ходити ось так у закривавленому одязі. А ховатися по кутах, як який-небудь злочинець, теж не дуже хотілося.
Коли працівник побачив Джін Ву, як він оживився, то зрозумів його відповідь і з усмішкою сказав:
- Ми про це подбаємо вже зараз. Будь ласка, зачекайте тут ще трохи.
Здається, що запасний одяг був приготовлений заздалегідь, бо після дзвінка працівника не пройшло і десяти хвилин, як у номер приміщалося кілька осіб з валізами.
"Навіть?!" - на обличчі Джін Ву відбивалося підозра, на що працівник з доситью посмішкою відповів:
- Ми подумали, що може статися щось подібне. Так що підготувалися заздалегідь.
Джін Ву спостерігав за тим, як швидко сортували валізи і ледве стримував своє здивування.
Чи не було це занадто добре організовано для чогось, приготованого так, "на всяк випадок"?
- Якщо вам потрібно щось ще, крім одягу...
Джин Ву швидко замахав руками:
все гаразд.
Він вже отримав обслуговування, було більше ніж достатньо. Він раптом зрозумів, що японська Асоціація мисливців намагалася зробити для нього все можливе.
Джин Ву окинув очі валізи, перш ніж вибрати один, який, здавалося, був з його розміру одягу. Зробивши прикид, хлопець встав перед дзеркалом, щоб поглянути на себе.
Всі приготовлені костюми були відмінної якості. Тепер Джин Ву виглядав, як зовсім інша людина.
"Ой, а я непогано виглядаю!" - його обличчя розплилося в доситьій усміці. Він заправив сорочку і розвернувся. Працівник Асоціації, який до цього панікував про нестачу костюмів, ахнув від захоплення.
- Цей костюм відмінно на Вас дивиться, мисливець-нім! — Без лестощів вигукнув він.
— Поїхали.
— Вас зрозумів. Наші співробітники понесуть багаж, мисливець-нім.
У цей момент, наче чекаючи на ці слова, двоє працівників увійшли в номер міцної статури і взяли речі Джин Ву.
Мабуть, японська асоціація мисливців дуже добре потурбувалася про те, щоб не було потрібно навіть пальцем поворухнути. І навіть коли вони вийшли з п'ятизіркового готелю, до нього все ще ставилися як до королівської особи.
Невдовзі чорний седан, в якому сидів Джін Ву, попрямував до аеропорту.
Коли машина вже під’їхала до аеропорту, Джін Ву почав розуміти, чому Японська Асоціація так уважно поставилася до його зовнішнього вигляду.
Він побачив з вікна величезний натовп людей. Здавалося, їх тут нескінченно багато.
—... — Джин Ву втратив дар мови і мовчки продовжував дивитися у вікно, а працівник асоціації захопленим голосом сказав йому:
- Всі, що зібралися тут сьогодні хотіли б хоча б одним оком поглянути на Вас перш ніж ви відлетите, мисливець-нім.
Хлопцю було важко повірити, що люди прийшли сюди самі. Занадто багато їх було.
— Скільки ж людей зібралися сьогодні? — задав зацікавленому його запитання Джин Ву.
- Це не точне число, але ми припускаємо, що тут більше сотні тисяч людей, мисливець-нім -- доброзичливо відповів працівник.
— Так доху.. так много?