У горах Юдзуки протягом чотирьох сезонів стояв густий туман. Зруйновані схили, поросла мгли і наявність монстрів посприяли тому, що люди не жили в цих місцях. Гори населяли не тільки монстрів на зразок орків, але й мінотаврів.
Голова загону мисливців прибула в гори протягом тижня згідно з наказом свого батька Квона Джона. Густий туман не приносив їй незручностей, адже вона була ельфом і монстрами в горах не наближалися до майстра трансцендентності.
Протягом тижня дівчина блукала в горах. Щоночі вона дивилася на гірські вершини, що виходили з туману, щоб знайти найближчу до місяця ту саму гору, як наказав їй батько. Сьогодні на небі вже було повно місяця.
Потатка зійшлася на скелі ще до того, як стемніє. Гори були частиною лісу, а він захищав її як ельфа. Дівчина продовжувала підніматися на вершину, долаючи гострі виступи, але не втомилася.
Повна місяць зійшла на небо. На вершині гори вона знайшла велике озеро, наповнене дощовою водою.
"Месть".
Голова загону роздумувала про це слово. Її батько... Він мертвий.
Вона не сумнівалася. Після смерті батька в її серці виникла глибока образа. Дівчина хотіла втекти з села або битися поруч, але батько не дозволив. Він наказав їй втікати самій. Сказав, що якщо вона помре, то нікому буде помститися за нього.
Навіть якби вона втекла з батьком, то наздогнала б їх обох.
« Батьку...» — мисливиця подивилася на місяць, що розташувався неподалік.
Обіда глибоко засела в її серце. Вона не застала останні моменти його життя, і прийшла в це місце тільки тому, що слідувала його волі.
— Леветан, — сказала дівчина.
Це було ім'я її батька, старійшини в селі ельфів, одного з вершників Чон Ве Чона.
— Дочка Левіатана Левіяса прийшла сюди, щоб помститися за свого батька.
Голос охотниці тремтів.
— Дочка Левіатана Левіяса прийшла сюди, щоб помститися за свого батька!
Стрімкий тембр перетворився на крик. Левіяса кричала, дивлячись на місяць. Одного разу було мало, і вона все кричала та скрижала. Дівчина вже охріпла, але все одно продовжувала кричати, поки зрештою не відчула смак крові в роті. Місяць тремтіла, і Левіаса відступила назад, але не припинила повторювати свої слова раз у раз.
Тремтяча місяць розкололася на дві частини, і з неї виїхала нічна карета.
— Левиатан...
Карета зупинилася перед мисливицею. Вона затамувала подих і спостерігала за нею. З карети почувся голос:
- Я давно не чула цього імені. Левіатан, так... Квон Джон. Я чула про його смерть.
Двері карети відчинилися. Всередині було пусто.
— Дочка Левіатана Левіяса, твій батько розповів тобі про це місце?
— Так, — відповіла дівчина невидимої сусідки.
На її відповідь невидима засміялася.
- Я не можу тобі відмовити. Якби син Левіатана прийшов, я б і не погодилася... Але дочка прийшла помститися за батька. Що мені залишається?
— Хто Ви?.
- Левіатан не розповів тобі. Сідай у карету, — сказала жінка.
Похмурилась, але сіла.
- Я давня знайома Левіатана. Ми не настільки близькі, щоб називатися друзями, але й не так далеко, аби я могла проігнорувати його смерть, — сказала жінка. - Мене звати Воль Ху.
Двері карети закрилися.
***Перегнав зітхнув, сидячи в домі. Він почувався жахливо. Минуло близько півгодини з того часу, як він прийшов до Ормура разом із Арбесом. Після поразки від Сун Міна Прескан повернувся у своє початкове місце проживання — посудину життя.
Маг не знав, чим закінчилися справи в Ормурі, та й не хотів. Він повернувся додому і поступово відновлювався. Його тіло зникло, а повернути його не так вже й легко.
Прескан був слабкий як ніколи.
"Мене кинули?"
Ніхто з хижаків не викликав його, і новин від Арбеса не було. Його, мабуть, кинули і це розчарувало Прескана. Він не зміг виконати наказ Арбеса і втратив магічну силу.
Очевидно, Арбес досягнув своєї мети і Прескан став йому непотрібним. Від самого початку йому був потрібен не сам маг, а його твориво — Айне. Вона була наділена надзвичайною силою настільки, що навіть змогла пережити магічне коло.
- Сумна у мене доля... - Сумно пробурмотів Прескан.
Творіння всього його життя виявилося відібрано Арбесом, а одне з чорних серце вкрали, після чого злодій навіть зруйнував його тіло.
Що ж такого він накоїв у минулому житті, тепер змушений так страждати?
« Ні, не можна здаватися»
Прескан встав. Краще, якщо Арбес не буде його викликати. А втрачено завжди можна повернути. Хіба він вже не робив так?
Насправді, винахід чорного серця було майже що випадковим, але Прескан не збирався здаватися.
« Знову. Можна зробити його знову."
У будь-якому випадку, він є личом, а отже часу у нього достатньо. Так, ми повинні думати позитивно.
Прескан встав і почав йти. Спочатку потрібно заново побудувати підземний підземелля. Не можна допустити, щоб в нього вторглися, як минулого разу.
Це місце є посудиною життя, отже, якщо він прийде на напад і загине, то помре назавжди.
- Що?
Прескан взявся до створення підземного підземелля, але різко зупинився. Він відчув скупчення чорної магії і сили нелюдя. Маг задрожав.
« Господи, за що ти посилаєш мені такі страждання? » — щиро проклинав Бога і тремтів.
Він не знав хто саме увійшов сюди, але він не був впевнений, що зможе битися з ним в такому стані.
Малярія та магія, що їх було знищено з великою швидкістю, не могли зупинити нападника.
« Ні, я не можу з ним битися...»
Прескан дбайливо окутав свою посудину життя. По-перше, треба тікати.
— А?
Маг застиг на місці. Перед ним стояла Айне в поношеному одязі. Вона дивилася на Прескана, а все її обличчя було в крові.
— Ты... Ти як тут...
- Ти ж сам мені про це місце розповів.
Про місце розташування посудин життя Прескана знала тільки Айне.
— Нет, я не про это. Ты и Арбес...
— Я не знаю, — пробурмотіла Айне. — Коли я прийшла в себе, то потрапила у ліс і навколо нікого не було... Я не знаю, що сталося з Арбесом.
Айне натиснула на віскі. У неї не залишилося й шматка спогадів.
- Я не знаю, що сталося. Папи не було поруч, ось я і прийшла сюди. Добре, що я додумалася до цього.
— О-о-ох... — Прескан сїв на коліна.
Він не знав, що сталося в Ормурі, як і не здогадувався про те що трапилося з Арбесом, але ось вона, Айне! Його дочка знайшла його!
Прескан був зворушений до глибини душі.
— Батьку, я... — Заговорила Айне, дивлячись на Прескана. - Зі мною щось дивне відбувається. З того дня я постійно голодна, хоч би скільки їла.
Айне схопилася за живіт.
— По дорозі я з'їла дуже багато людей, монстрів, звірів, комах. Я не переставала їсти, але все одно не наситилася. Голод лише посилюється.
- Прескан кивнув і піднявся. — Тоді підемо, дочко моя, поедим. У мене є нескінченна кількість їжі. Вперше за довгий час ми підемо кудись, — з радістю промовив Прескан.
Але щоб він не говорив, а личі не могли їсти. Айне подивилася на нього і посміхнулася.
- Добре, Отче.
По дорозі сюди вона багато думала про те, що, можливо, їй не варто повертатися, але як тільки вона прийшла, такі думки більше не відвідували її.
« Прийти сюди було правильним рішенням» — подумала Айне і пішла разом з Пресканом.
***Після погрома в резиденції Нам Ґун, Сан Мін відразу вирушив до лісу Реґр.
Головні майстри сім'ї були атаковані, а їхній голова зазнав поразки. Ці чутки поширилися не тільки по Білоадору, а по всій Ерії. Він розходився по всьому світу, і про це говорили дедалі більше людей.
« Хто такий Чон Ген Су?», Майкл-затворник.
Сун Мін ігнорував чутки, бо йому більше не треба було використовувати це ім'я. Перед лісом Регрон зняв свою маску, яку носив протягом кількох місяців. Йому навіть почало здаватися, що це його власне обличчя. Справжні емоції викликали дискомфорт, але Сун Мін посміхнувся.
Ліс Регро виявився не дуже великим. Це скоріше була найзвичайніша чарка, яких в Ерії повно.
« Хто ж знав, що в ньому живе голова Самарієн? » — подумав Сун Мін, дивлячись на ліс зверху.
Він не знав, де живе цей чоловік, але це не було проблемою. Такий маленький ліс можна легко переглянути.
« Ві Джі Хюн теж тут» — сподівався Сун Мін.
Він зайшов у ліс, не приховуючи своїх сил і розтрощів. Сан Мін хотів, щоб глава Самарієн і Ві Джі Хюн помітили його.
Проте, не встиг він зробити і пари кроків, як відразу ж почув голос:
- Який ти шумний...
Сун Міна почали виблискувати струмом. Хлопець подивився на джерело звуку, і з глибини електричних цепей вийшов глава Самарієн.
— Ти міг і спокійно зайти до лісу, я б тебе все одно знайшов. Навіщо ця показність?
Чоловік підійшов до Сун Міну. Незважаючи на те, що він мав сильну енергію, голова Самарян навіть не похитнувся.
- Маленька Демон така ж сама.
- Що? — Сан Мін підвів брови.
« Хоч ви й слабкі, але не можете говорити про силу », — з сумом промовив голова Самарена.