Він назвав мені точне місце розташування культу: він лежить на кам’яній горі у формі черепа горили, що в західній частині Ваканди.
"Ти впевнений, що це спрацює?" - з сумнівом запитав Башенга.
"Це єдиний спосіб непомітно повернутися в місто", - намагаюся переконати його.
"Але мої люди залишаться позаду".
"Моя летючий човен не може взяти всіх вас, політ на ній дозволить тобі легко повернутися у своє місто, твої люди будуть в безпеці і в фінальній схопі атакують ворога".
Відвезти його до свого племені на човен - найрозумніший спосіб обійти облогу, звідти він очолитиме атаку на ворога. Воїни, що пішли з ним, втомилися, велика частина пораненого, але інші зможуть атакувати тиль ворожої армії, заставши їх зненацька, навіть малим числом вони можуть створити позитивний ефект для нас.
Поки вони боряться, моя задача - завдати серйозної шкоди по культу білої мавпи, кілька людей з підвищеною силою очолюють армію вторгнення, але основна їх частина знаходиться на горі горил, очікуючи наказів.
Вони не ідіоти, союз з іншими племенами був укладений заради справедливого розділу ресурсів Ваканди, але я сумніваюся, що цей культ захоче ділити здобич в кінці битви, коли обидві сторони майже вимруть, вони покажуть свою силу і нападуть на обидва боки, отримавши таким чином контроль над усім регіоном.
"Добре, я вірю в тебе, друже мій, удачі тобі в битві".
"Коли я подбаю про мавп, то приєднаюся до тебе на полі бою, генерале, я довіряю їм безпеку тобі".
Після цього човен полетів до місця свого призначення.
"А мені здається, доведеться піднятися на гору".
Підніжкі гори білої горили були нагромаджені, чорні — вугілля, гострі як ножі та каміння. Вершина гори мала форму черепа горили, що була зроблена з темних каменів - це очевидно і є місце мого призначення.
Оскільки мої засоби пересування вичерпали себе, мені доводиться підніматися на гору старим добрим способом, тобто пішки.
Камені були достатньо гострими, щоб навіть я почувався ніяково, уявляю, як важко було б піднятися на них звичайній людині, тепер я розумію, чому Башенґа не напав на плем'я на гору, практично неможливо змусити армію піднятись сюди.
Плем'я Джібарі має знати простіший спосіб підйому, але я не маю часу їх шукати. Коли я дійшов до середини гори, то почав помічати ознаки життя на цій неродючій землі: велетенські дерева простягаються від центру аж до вершини. До того як вони почали поклонятися своєму новому богові і розв'язали війну, плем"я Джібарі були дуже вправними теслями та торгували з багатьма сусідніми племенами, але потім вони стали полювати на єдину у світі форму білих горил, харчуватись їхнім тілом, набратись сил, і вже одне це досить причиною для мене прийти сюди і дати їм урок.
Коли я піднімаюся, то починаю думати.
( Навіщо богу горил змушувати своїх поклонників вбивати його подібних? Це повна нісенітниця).
Попереду я починаю бачити невеликі плантації. На них працюють жінки, які садять і збирають урожай та декілька простих хатин навколо плантації.
"Чужак", - закричала одна з них, зауваживши мою присутність, що приводить всіх у паніку, вони кидають все на землю і біжать в гору, двері хатин відкриваються, і звідти витікають чоловіки з простими садовими інструментами як зброї, Вони, в свою чергу, бігли до мене, явно щоб напасти на мене.
Коли вони наближаються до мене, я починаю вирубувати їх по черзі за допомогою рукостискання списа.
Не хочу їх вбивати, я тут, щоб битися з поклонниками бога-осінь, а не влаштовувати велику різанину.
Кількість тих, хто мене покинув від болю людей починає рости, деякі з них зі зламаними ногами, але більшість все ж без свідомості. Ті, хто ще в свідомості, починають кричати від болю, оповиту різними невеличкими фермами, які потрапляють мені по дорозі. Я бачу кілька цікавих дітей, які намагаються з'ясувати, що відбувається, але їх відтаскують матері.
Причина мого не дуже делікатного підходу в цьому - щоб змусити всіх відступити, залишивши мені чисте поле бою.
Храм Бога-обезіани знаходиться в центрі гори під землею, не знаю, чи знають жителі села, як до нього дістатися, і не хочу, щоб вони напали на мене ззаду, коли я буду битися з людьми-особаями, та не бажаю, аби невинні люди прийшли подивитися на мій бій і були пораненими, тому я роблю вигляд, що тільки люди-невинни зможуть зупинити мене.
Через деякий час хоробрі селяни перестають нападати на мене, жінки тепер доглядають за пораненими і відтаскують їх, а я вільно пробираюся до велетенського черепа.
Щоб дістатися до вершини, знадобилося дві години. Всередині мавп'ячого черепа виявилася велика печера, в якій я виявив багато тунелів, думаю, що ведуть від вершини до початку гори.
Я повільно входжу у печеру, створюю золото, яке освітлює мені шлях, і через кілька хвилин бачу, що тунель розділюється на шість шляхів. На щастя, на моєму човні є дуже корисне обладнання, саме за його допомогою генерал зміг виявити велику кількість ознак життя прямо в середині гори, так що мені залишається тільки з'ясувати, який тунель приведе мене туди швидше всього.
Інакше на дорогу піде кілька днів, а час не з нашої сторони, треба швидко повернутися і допомогти у вже початок битви.
Я вибираю третій тунель і прямую ним, таке відчуття, що я в лабіринті, тому що мені довелося ще кілька разів вибирати собі шлях, і нарешті я бачу два смолоскипи, які освітлює вхід передо мною.
"Агов, чий це світло?"
Охоронець біля входу осліпив створене мною світло, люди, які проводять багато часу в темряві, більш чутливі до світла, тому вибір такого яскравого джерела світла був очевидним.
Я вистрелюю промінь енергії і вбиваю охоронця, зовні я не заперечував, щоб мене виявили тут же, можливо, мені варто бути трохи обережнішим.
(Може бути, їх бог тут?)
Я перестаю випромінювати світло і входжу всередину.
Шлях тепер освітлений смолоскипами. Просуваючись далі, я нікого не бачу, можливо, вони всі в центрі.
Потім я бачу темну дерев’яну камеру, знімаючи смолоскип зі стіни, щоб побачити, що всередині і те, про що я думаю, викликає в мене ще більший гнів.
Я бачу кілька білих горил, прикутих до підлоги, і навіть дивлюся на малят, всі вони худі та надзвичайно виснажені.
( Я ненавиджу мисливців, які вбивають заради задоволення).
Я виламую двері і входжу до камери: всередині шість горил та чотири малята.
Навіть якщо я звільню їх, вони навряд чи знайдуть вихід. Вони просто будуть бродити по тунелях, поки не помруть від голоду. Або я можу вбити їх тут швидко і безболісно.
(Животні - моя слабкість).
Я підходжу до першої горили, вона налякана і гарчить на мене, але, на жаль, заплуталася в ланцюгах і не може рухатися, коли я торкаюся її, то використовую свою руну інтенсивності для лікування її також роблю з усіма пораненими.
У мене є ідея, як дати їм шанс втекти я покидаю камеру, не звільняючи їх і залишаючись зовні.
Потім я почав використовувати свої сили разом з червоним діамантом, посилюючи свій контроль за допомогою руну.
Переді мною з'являється маленьке полум"я і набирає форму маленького гризуна.
Він починає рухатись і стрибати навколо мене, дуже задоволений тим, що я його створив.
"Давай, звільни їх", - наказую йому.
