- Хух... Ну гаразд, настав час оглянути себе. Стан! Коли я сказав команду, перед моїми очима з'явилося вікно.
Джеймс Д. Мор
[ Вік: 16 років]
[ Сила тіла - 10]
[корисливість тіла - 10 ]
[ Живучесть тіла - 15 ]
[ Стрілянина - 0]
[Ближній бій - 5 ]
[Нерозпізнані окуляри: Розвиток - 1, зріст - 150 ]
Нерозпізнані окуляри? Це дуже добре, вони мені зараз дуже до речі. Без них, я напевно не зміг би забратися звідси.
Хоча мій статус, був так собі. Так, треба більше тренуватися і прокачуватись.
- Ну, пора розподіляти окуляри. Думаю варто підняти силу тіла та спритність тіла, туди і сюди по п'ятдесят очок.
*Б-з-З*
Хоо... Ніколи такого не відчував.
Відчуття божественне, я відчуваю як по тілу розливається сила. Так, я точно не відчував подібного в попередньому житті.
Цікаво, що буде відчуття при переході на новий етап?
- Хм, залишилося ще 50 очок росту, куди їх дети? Може залишити про всяк випадок? - Трохи подумавши про це, я похитав головою.
- Ні, покладу ще п'ятдесят в ближній бій. « Коли я вкладав окуляри, то зрозумів, що досвід і бойові знання почали виливати у мій мозок, ніби я воював та вчився мистецтва бою протягом кількох років. Мої рефлекси та бойові можливості значно покращилися. Я став набагато сильнішим.
Коли я знову подивився на свій статус, то побачив:
Джеймс Д. Мор
[ Вік: 16 років]
[ Сила тіла - 60 ]
[корисливість тіла - 60 ]
[ Живучесть тіла - 15 ]
[ Стрілянина - 0]
[Ближній бій - 55 "Запроханий"]
Розвиток - 1
- Хе-хе, так-то краще. Цікаво наскільки я сильний? Чи можу я перемогти пірата в десять мільйонів? Не впевнений, але наскільки я знаю, в звичайних морях, максимальні нагороди за голову не більше 30-50 мільйонів білили. Хоча, на Гранд Лайн це ніщо.
Хмм.. Як я пам'ятаю з спогадів, я в Іст Блю. І це дуже добре, бо канон про Іст Блю був найбільш детальним. Але головна проблема Іст Блю в тому, що тут занадто слабкі пірати. Наскільки я пам'ятаю тут Арлонг мало не найсильніший, а у нього нагорода не більше двадцяти мільйонів. Так що з противниками тут будуть проблеми ... Гаразд, щось придумаю, в найгіршому випадку попливу в інший океан.
Коли я подумав ще трохи, то вирішив використати ліміт розвитку.
- І куди його дістати? Я просто нутром чую, що їх добувати буде жахливо важко.
Але коли я подивився на дерево талантів...
Ха-ха, його навіть вкласти нікуди, всі техніки Рокусики сірі і хакі теж. Може мені не вистачає сили? Або спритність?
Ех, пізніше розберуся. Зараз у мене є інша проблема.
Поглянувши на інший берег, я відчув упевненість. З цією силою, мені не доведеться тікати. Можливо я зможу зрозуміти як отримати окуляри, якщо буду битися, чому б не спробувати?
- Ха-ха-Ха-хо, тримайтеся виродки! — Відштовхнувшись ногами від землі, я стрибнув і приземлився прямо на той же берег з якого нещодавно втік.
У той момент, коли я приземлився всі аборигени були приголомшені, а потім почали кричати.
- КУРМАРА! КУРМАРА! УХУРАКА!
Мене почали закидати списами. Але я відчував, ніби час затримувався. Та вже, я безперечно став сильнішим.
Відчуття сили... Чудово.
Я не довго думав, підняв перше копальню і почав бурчати аборигенів.
В повітря летіли криваві осмети, руки і ноги. Чорт, я такого раніше не робив, трохи не по собі. Я ще погано контролюю силу.
Я вбив їх швидко, без жодних проблем, хіба що вийшло це трохи криваво. Ну, тут нічого не поробиш, я раніше не воював і не мав такої сили, та й списи занадто гострі.
- Хех, так ось як це вбити людину, нічого особливого як за мною. - Навіть у минулому житті мене це мало хвилювало.
Я проводив різні експерименти, хоча я і не ставив експерименти на живих людях, але над мертвими тілами провів дуже багато досвіду. Так що я бачив кров і відрубані кінцівки, хоча цього разу мені довелося їх відділити від живих тіл. Ну, вони самі винні, якщо вирішили вбити, будьте готові померти.
Так, багато чого я вивчав, щоб стати сильнішим за звичайних людей і що в результаті? Ну, це вже і не важливо.
Тепер, я у світі Ван Піс. Стати в цьому світі сильнішим за інших цілком можливо, і не тільки це, я стану найсильнішим!
- Хм, думаю варто, позбутися всіх аборигенів, або я не зможу спати спокійно, приріжуть ще. - Пройшовши вглиб джунглів, я відчув небезпеку.
“Сльова! ”
* Вувуш*
Пролетило копальня, благо мої рефлекси не ті що раніше, я зміг ухилитися.
Раптом переді мною поставилися дивний абориген, він був вищим від інших, не менше двох метрів ростом. На спині у нього були списи, я в руках величезний палицю дивної форми. Його очі були білі, а на голові дивна штука вся у барвистих пера.
Дивно, він сказав щось своєю мовою:
- Курмара хуру кару.
- Досить нести марення, якщо хочеш бійки, то починай! - Я йому крикнув і приготувався до битви.
Він ніби зрозумів мене і наніс удар з неймовірною швидкістю своєю палицею, я вклонився, і вдарив йому у шию списом. Схоже він не очікував, від дрібного малого такої швидкості і мало звернувся.
Але мені все-таки вдалося трохи порізати йому шию, шкода не артерія...
Ми продовжували битися близько хвилин десять, поки я не звернувся від чергового випаду і наніс йому в горло копальню. Кров лилася, але він не хотів здаватися. Витягнувши копальню, я встромив йому у серце.
Він помер майже відразу.
Битва була не особливо напруженою, перемогти його було не важко. Він був набагато повільніший за мене, це його і погубило. Бой затягнувся тільки тому, що я відчував себе сильним і хотів навчитися більш-менш контролювати їх.
- Цікаво, це був їхній шаман чи просто сильний воїн? - Трохи подумавши, я все ж вирішив продовжувати йти вглиб джунглів. Який у мене вибір, не сидіти ж на березі?
Я йшов приблизно пару годин, не без пригод звичайно. По дорозі зустрів пару дрібних воїнів, не довго думаючи, я звільнився від них. Чи мало, можливо є ще хтось сильніший за того великого воїна? Не хотілося б, щоб вони його покликали.
Хоча, якби вони хотіли втекти, то напевно змогли б, адже це їхні джунглі. Вони повинні бути тут як риба у воді.
Це все дуже дивно, ті кого я зустрів, намагаючись перешкодити мені йти далі. Вони казали, що і той солдат “Курма хуру кару" (1950 рік).
Ну, неважливо, піду і виясню.
Я блукав ще близько хвилин двадцять, і нарешті зміг вибратися з джунглів. Як тільки я підняв очі, то відчув шок. Переді мною постав храм, але не простий звичайний храм.
Він був десь 20 метрів заввишки, а завширшки сорок. Але найбільш шокуюче не це, а те що було навколо храму... Кості... ГОРИ КОСТЕЙ! Я впевнений, тут не менше кількох тисяч скелетів. І всі ці скелети ймовірно людські. Та вже, ці дикуни нагадали мені про те що були в моєму світі. Може вони ще й людей їдять?
Довкола храму були натовпи людей, які стояли на колінах і молилися без жодної уваги.
Біля вівтаря храму був невисокий чоловік, вдвічі менший за мене. Він був весь у золотих одязі, і стояв на колінах, як і інші, схоже молився предмету, який був на вівтарі.
Я не міг чітко побачити, що це за річ. Думаю, буде не більше подивитися ближче, раптом це щось цінне. Якщо той старий може стояти так близько, може і в мене вийде?
- Дивно, вони схоже в трансі, білі порожні очі, незрозумілі пісні. Ну, сподіваюся ви не образитеся, якщо я заберу вашого ідола поки ви спите, хе-хе. - Я ще пару раз покричав і позапинав цих людей, на всяк випадок. Не отримавши відповіді, я почав повільно йти до вівтаря.
Я не став їх вбивати поки вони в трансі, раптом хто-небудь побачить і очухається? Краще спочатку забрати скарб.
Але підійшовши до вівтаря, мені з'явилася жахлива сцена, гора трупів... Схоже їх принесли в жертву, зовсім недавно. Кров ще не висохла.
Від місця, де лежали трупи, йшла велика різанина вгору до вівтаря, схоже їх вбили і скинули вниз.
Трохи оглянувши я побачив, то чого не очікував...
- Хм? Це ж... Дияволський фрукт? - Так, те що я побачив, це диявольський фрукт. Ці люди молилися до нього. Він був дивний, не схожий на ті що я бачив в анімі і манзі, але це точно він.
Плод був вугільно-чорний і його оточували світлячі прожилки, вони були немов вени. Їх було кілька кольорів, червоного, оранжевого, жовтого і білого та блакитного.
Він випускав дивне поле, через це мені не вдалося побачити його на відстані, воно схоже спотворювало повітря. Дивно.
Може у всіх фруктів так? Чому ж тоді в каноні цього не пояснили?
Хоча неважливо. У будь-якому випадку, я його з'їм, він мені подобається.
Я вирішив швидко заліз на вівтар і з'їсти фрукт, поки мене не виявили.
Піднімаючись по золотій драбині біля горла мертвих тіл, я відчував тиск. Цей тиск, схоже, випускав фрукт і був холодним та величезним. І ніби... Притягнуло мене.
Піднімаючись по сходах, я побачив дрібного старого в золотій одежі з бубном у правій руці і дивною штукою на голові. Ця річ була схожа на гребінь, з пір'ям. Цей “грегень ” був майже такий самий, як старий. І як він носить його?
Стоячи на вівтарі поруч з ним, він здавався ще менше ніж коли я був внизу.
Я не довго затримувався і відразу підійшов до фрукта.
Поруч з ним аура була ще сильнішою, ще трохи і я б впав від ваги.
Плод був ще красивішим, але часу бачити не було. Я схопив його і почав їсти, напевно не варто було так поспішати ...
Він був не просто жахливий на смак, це було ще терпимо. Найжахливішим є його температура, ніби жуєш лід і в той же час вогонь. Через силу я все ж з'їв його, сподіваюся не даремно. Це був дійсно жахливий досвід.
- Гхаа... Нічого жахливого не їв. - Я ледве стримався.
Я хотів вже почати радіти і перевірити сили фрукта, як раптом...
- КУРМАРА! АГАСАТА ФАКТУ! - Почав кричати дрібний старий чоловік.
Не довго думаючи, взявши руки в ноги, я зістрибнув з вівтаря і рвав у джунглі на повній швидкості.