Насправді, Каґе не хотів того, щоб він просто раз і назавжди цього не робив. Якби Юя знав, про що вони думають, він би розхвилювався в голос. * ("Я не збираю, тому що знаю весь сюжет наперод, а ви чого чекаєте?"* Але це вже не мало значення і ніяк не впливало на хід подій у цьому світі. Що важливіше було зосередитися на своїй реальності, а не на історії чужих.
Онохі, думаючи, що Юя навмисно збиває Дейзі зі шляху правдивого, розлютився лютою тирадою. І він мав рацію.
Розмова з чотирма Каге затягнувся майже на півгодини. Коли вони врешті вийшли, то на їхніх обличчях застигло розгублене й майже безпричинне вираження. Усі четверо зрозуміли, що Юя прийняв остаточне рішення.
Чому? Чи те, що ви називаєте "бозень Сенджу" - це достатньо для самогубства? Вони не розуміли. Але раз він все вирішив, це було безглуздо.
Терумі Мей вийшла з дому і подивилась на Наміказі Мінато та Узумакі Кушіну.
- Третій Хокаґе просить вас двох увійти.
Мінато і Кушина здивувалися. Вони були впевнені, що після Каге чергу дійде до представників сучасних каннов Конохі, таких як Сарутобі Асума. Але оскільки їх назвали, не можна було цього робити.
Зробивши глибокий вдих, вони повільно підійшли до золотого дверей і штовхнули її.
Коли Юя побачив, що він недбало сидів на нозі з цигаркою в зубах і підперезавши голову рукою, то відразу заплакала біля Кушини.
Юя втратив дар мови. Він вибрав найбільш неприємну позу, яку тільки зміг, але Кушина все одно розридалася...
— Эх... Перестань плакати, Рудий перчик.
Кушина, втираючи сльози, здувним голосом відповіла:
— Мене так ніхто не називав вже кілька десятиліть.
Юя посміхнувся і, нічого не відповівши, повернувся до Мінато.
— Мінато, здається, вдома ти не в авторитеті, раз за стільки років так і не наважився назвати Кушину її прізвиськом.
Мінато лише гірко посміхнувся.
Юя зітхнув і, дивлячись на струменю очі Кушіну та страждальське обличчя Мінато, не стримав сміх.
- Ха-ха-Ха, слухайте, ви двоє, чи не занадто серйозні? До чого ж така драма? Для шінобі народження, старіння, хвороби і смерть — це ж нормально. У Академії на першому ж уроці вчать приймати смерть, хіба не так?
Мінато мовчав.
Кушина взяла Юя за руку. Його долоня, хоч і стара, все ще була сильною.
- Якби не ви тоді... Ці виродки з клану Узумакі підтримали б мене. Я б ніколи не зустріла Мінато і не дізналася би, що таке щастя. Юя-нії-сан... Ти забув, про що просила тебе бабуся Міто? Вона веліла тобі наглядати за мною... Раз так... як ти можеш... як ти можеш ось так мене кинути...
Юя замовк.
Дивлячись на обличчя Кушини, він раптом через її альхі волосся побачив себе - маленького хлопчика, який ридався у смітнику в околиці Конохи і шукав чогось корисного...
У ті часи Коноха була бідна. Більшість мешканців, окрім великих кланів, жили в дерев’яних будинках Мокутона Сенджу Гашіра. Але самих лише будинків було мало. Їжа, ліжка, одяг... Це село відчайдушно потребувало всього.
Тоді він, Юя, тільки-тільки попався у цей світ вперше зрозумів, що означає жити в перші роки після закінчення війни... Щоб вижити, йому доводилось красти і щодня обшорювати звалище в надії знайти хоч щось цінне...
І в один з таких днів він побачив його... Сенджу Хашираму.
На обличчі Першого Хокаґе лежала тінь глибокого смутку. Він зупинив війну, створив систему сіл шінобі. Його Вірш Дерєва дала людям дах над головою, але не могла вгамувати їхній голод...
Того дня Юя прийняв рішення. Він підбіг до Хаширама і сміливо представився...
А потім...
Потім Хашірама привів його до себе додому, і Узумакі Міто нагодувала його вечерею, який він не забуде до кінця своїх днів ... Насправді, готувала вона не те щоб добре, і їжа була нормальною.
Але цей смак Юя ніколи не забув...
Огоньок до палаючої сигарети обжёг пальці. Юя здригнувся від болю і повернувся в реальність.
Побачивши, що він поринув у спогади, Кушіна з надією подивилася на нього.
Юя мовчки затушив окурок у попільничці, де вже назбиралося більше десятка таких же. І раптом посміхнувся.
Кушина і Мінато напрягали його. Вони чекали, сподівалися почути те, що так відчайдушно хотіли... Якщо він погодиться відмовитися від свого рішення, вони зроблять все, щоб не дати йому померти.
Юя з посміхом похитав головою і серйозно сказав, дивлячись прямо на Кушину:
— Ты права. Я завжди пам’ятав обіцянку пані Міто.
Очі Кушини спалахнули.
- Тоді...
— Але саме тому я не можу забути його, - перервав її Юя, і його обличчя стало безпроникним. — Обітниця чоловіка... Не можна порушувати, навіть перед лицем смерті.
У його погляді читалося повне спокій і ... Нескорена рішучість...
https://literna.net/uk/books/143-naruchu-ya-z-i-v-zolotii-frukt