Ось тільки щоденник не попереджував про небезпеку прийому цього зілля. Солу здавалося, що якщо в сірому зілля і була проблема, то вона була спрямована на когось конкретного. Іншим це може не завдати шкоди.
— Чудово, — з полегшенням зітхнув Байрон і швидко розповів про свою ситуацію.
- Мій Локатор ти приблизно знаєш. Він дуже гнучкий, може розтягуватися і стискатися.
Сол подумки кивнув. Такого гнучкого Локатора він і впрямий ще не бачив. Роздутому стані він міг перетворити людину на кульку, а в стиснутий шар нагадував содрану шкіру.
Содранная шкіра?
Тоді він зрозумів, що старшим учням Байрону вдалося врятуватися.
Ця "кожа" мала і маскувальні властивості. Зрештою, це був лише Локатор, а не справжня шкіра Байрона!
Виходить, старший учень Байрон прямо під носом у Юли, яка колись була магом другого рівня, провернув трюк з золотою цикадою, що скидала свою оболонку?
Подальша розповідь Байрона майже повністю схопила з здогадами Солу.
- Але у мого Локатора є ще одна, надзвичайно особлива здатність -- фальшива смерть. Коли я отримую смертельний удар, Локатор переносить мене до найближчої щілини, а сам приймає вид мертвого тіла для мене час виграти.
« Як ти думаєш, я так і думав », — сказав Сол. — Я зараз виведу тебе. Тут дуже небезпечно, не можна надовго залишатися.
Хоча Байрон був там вже кілька днів, це не означало, що Межслой — безпечне місце.
Ці очі в будь-який момент могли розлютитися.
— Боюсь, що це не спрацює, — сказав Байрон. - Моїй "кожі" більше немає, а справжня ще не виросла. Якщо я зараз вийду, то буду абсолютно беззахисний перед зовнішньою брудною.
— Не дивно, що ти весь цей час ховався тут і не намагався мене знайти, - риба-сабля закрутилася.
Але так само було не можна. Довіряти своєму життю якимось очам, які в будь-який момент могли з'явитися з розуму, було не у стилі Сола.
Він знову облетів довкола Байрона, не звертаючи уваги на його слова про те, що йому треба негайно йти. Очевидно, Байрон і сам розумів, що тут небезпечно, але був безсильний.
- До речі, у мене є один магічний предмет! — Сола осеніло. Хоч тепершнє тіло Байрона і здавалося на кілька розмірів більшим, ніж цей предмет, Сол був упевнений, що й сам Бейрон, і це було прекрасною еластичністю.
- Який?
— Не тут. Ходімо зі мною.
— Добре, - цього разу Байрон погодився без вагання.
Соул спочатку думав, як його витягнути, але виявилося, що хоча б стан старшого учня і було жалюгідним, він все ще міг рухатися.
Якби йому пощастило, він міг би прокинути тут пару-будівлі років відростити нову "кожу" і, можливо, вибратися самостійно.
Але те, що могло статися за ці кілька років було важко передбачити.
Вони почали повільно рухатися.
Хоч і треба було побоюватися очей навколо, але не можна було піднімати шум.
Соул залишив на вході в Мекслой ментальну мітку, і зараз вони обережно рухалися до неї.
Але їм слід було рухатись, як з усіх боків на них то й справа стали звертати увагу очі.
Побачивши рибу-саблю і комок вугілля, вони зазвичай з байдужістю опускали повіки, але завжди знаходилася парочка тих, що з якоїсь причини продовжували спостерігати за ними.
Коли вони просунулись, за ними з’являлося все більше очей.
Соул відчував, як риба, в якій він перебував, пахне все апетитніше.
Якщо б не було фізичного тіла, він би вже кілька разів сковтнув слину.
« Невже ми створюємо надто багато шуму?» — Сол не зводив очей із навколишніх їхніх очей.
Байрон поряд з ним теж був насторожений. Він не став нагадувати Солу про обережність: по-перше, він довіряв його пильності, а потім будь-який звук міг видати ще більшементальної сили.
Поки вони стояли на місці, все було в порядку, але варто було їм рухатися, як вони відразу ж притягували до себе занадто багато « очей». Потрібно було якомога менше себе видавати.
Але, незважаючи на всі їхні застережні заходи, все більше й більше з’являлось око.
Коли вони пропливли десять хвилин, на них вже дивилась велика частина очей.
Від цих ідей було таке відчуття, ніби хтось торкається тебе голкою.
Не боляче, але дуже неприємно. Це викликало занепокоєння і бажання закричати.
Соул відчував, що Байрон позаду нього теж не по собі. Його ментальна сила збільшилася вдвічі, і від нього випадали хвилі тривоги.
Це занепокоєння передавалося і Солу, змушуючи його все більше дратуватися та хотіти, незважаючи ні на що, накинутись на ці очі!
« Ні! Вони не просто спостерігають за нами, вони теж чогось чекають!»
Тоді він зрозумів, що це погано.
Багато очей вже дивилися на них, вони не могли їх не помітити. Але вони не нападали, а лише пильно стежили за тим, щоб самі себе витримали.
« Чого вони чекають? Чекають, поки всі очі зберуться і тоді нападуть? Або..."
"Чи вони чекають, поки ми самі не витримаємо і не нападемо?"
Соул згадав, як його власний дух, коли його затягли в свічний канал, теж мало не зійшов з розуму. Якщо б рти вчасно його не виплюнули, невідомо, чим би все закінчилося.