Горса тихо зітхнув. Насправді, коли він призначав напівельфу напасти на «Зимний корабель», то вже передбачував, що це розчавить його розпад.
Він думав, що півельф заламає величезну ціну, але на його здивування він погодився дуже легко.
Виявляється, напівельф був готовий так щедро використовувати свою силу, використати осквернення, щоб знищити корабель, тому що він вже в розпачі.
Горса теж розумів, що той дійсно втомився жити.
« Я чую крик своїх предків, — раптом обернувся напівельф, щоб Горса побачив його обличчя. - Горса, цей світ ненавидить ельфів. Цього я не можу змінити.
Побачивши напівельфа, що обернулася, м’язи на обличчі Горси сильно напружилися.
Полуельф, помітивши реакцію Горси, нічого не сказав, відвернувся і продовжив свій шлях вглиб лісу.
- Напівельф, перш ніж загинеш, викинь звідти Сола! - Помітив Горса, що його фігура ось-ось зникне і тримає нудоту, яка підступає до горла.
Голос, наче гостра стріла, проколов повітря та рослини і чітко дійшов до вух напівельфа.
Той махав рукою, ніби погодився.
— Ну і справи... — зітхнув Горса.
Він завжди знав, що напівельф дуже гарний. Але якби його попросили описати, він би не зміг.
Він навіть не міг згадати, якого кольору у нього шкіра, скільки очей, яка довжина волосся... Лише знав, що всі його риси були надзвичайно чудовими.
Але такої краси навіть не було дозволено існувати.
У напівельфа навіть не було пристойного імені.
Хоч і будучи магом другого рангу, Горса все ще не знав справжньої причини зникнення ельфів.
Коли він познайомився з півельфом, у нього виникли деякі здогадки, але не хотів про це думати.
Коли напівельф сказав, що світ його ненавидить, його спочатку прекрасні і гармонійні, риси обличчя раптом стали неймовірно спотвореними та жахливими. Всі попередні чудові епітети в одну мить перетворилися відразою і жахом.
Горса, який мав силу мага другого рівня, тільки подивившись на нього, відчув нудоту і навіть захотів сам, своїми руками, щоб ця істота назавжди зникла з лиця землі.
На щастя, він дотримався цієї думки.
Прихована в цьому інформація змушувала волосся вставати дибки.
« Незнаного і так багато, одним більше, одного менше», — Горса постукав себе по голові, щоб забути те, що він щойно бачив.
— А тепер поговоримо про тебе, — раптом опустив голову Горса.
З його тіла висунулася чорна людська тінь. Фігура була тонкою і маленькою, схожою на дівчину, тонкою, як лист паперу. Вітер дув, і вона гойдалася.
- Я наказав тобі визначити місце, а ти так довго базікала з Ван Ерде?
- Я його знала раніше. Оскільки він все одно помре, то я попрощалася, — пролунав голос Юли.
— Не говорила зайвого?
— Ты злишся? — розсміялася Юла.
Горса простягнув руку і погладив Юлу по голові. Рожеві пальці то занурювалися в чорну тінь, то з'являлися.
— Юла, ти маєш пам'ятати, що його голос все ще був ніжним, як вода - що тільки я буду без залишку воскрешати тебе.
Чорна тінь Юли, коли Горса її торкнувся, почала тремтіти, і сміх відразу ж припинився.
— Я знаю. Після експерименту з воскресіння я зможу жити як людина, — тихо і тремтячи, сказала вона.
— Да. Життя як людина. Колись це здавалося таким простим. Подивися на напівельфа. Він також хоче жити як людина, але його друга ельфійська половина крові постійно тягне її до невідомої безодні. Горса з силою знову вштовхнув Юлу у своє тіло. Коли Чорна тінь загорнулася, він тихо сказав: - Так що ти повинна бути мені вдячна.
— Я дозволяю тобі вередувати, але не зраджувати.
- Я розумію, що з груди Горси донісся здавлений відповідь Юли.
Горса задовільно посміхнувся. В наступну секунду його фігура зникла в лісі.
Неначе його і не було.
За межами лісу, на літаючому кораблі, який щойно був сценою для пекла, раптом почав формуватися лід.
Усі страждання і муки перетворились на скульптури.
Врешті-решт, все перетворилося на величезну крижану брилу.
Сонце світило, температура піднімалася і лід почав танути.
Розташовуючись у ґрунті, в щілинах каміння під час весняного вітру; поглинаючись деревами, квітами і комахами.
Величезна крижана брила так і зникла, не залишивши й сліду.
Поки світ був спокійним, Сол міг лише бігти густим лісом.
Він перестрибував через кущі, ухилявся від раптово падаючих гілок і мчав по первісному лісі за Марком.
А вони втекли, бо Марк раптом вигукнув: « Елліфи прийшли!»
Потім він кинувся в густий ліс, залишивши лише фразу: « Не хочеш вмирати — йди за мною! »
Соул не став впертим. Не знаючи сили ворога, він не збирався стояти на місці як кушене м’ясо у фільмах жахів.
Звичайно, Марко теж був не в порядку, але енергія від нього була справжньою енергією учня третього рангу.
Для нього тепер було досить легко справлятися з одним учнем третього рангу.
До того ж, поруч з ним були чотири свідомості.
Тому, хоча Сол і біг досить незграбно - тому що левітація підняла його всього на три-п'ять метрів, а дерева навколо були заввишки в десятки, або й сотні метрів з переплетеними гілками та лианами, і він летів повільніше, ніж втік, — але був спокійний у душі.