А найважливіше, що Сол ще не знайшов способу зв'язати своє ментальне тіло з щоденником.
Він навіть не знав, де саме в його тілі чи душі він перебуває.
Тому експерименти з лікатором йшли не так гладко, як він думав.
« Не варто поспішати. Учні другого рангу, щоб перейти на третій, крім того, що їхні тіла і душа повинні відповідати вимогам, ще й мусять вибратись і споріднені з локатором. Навіть така сильна, як Конша, здається застрягла на цьому етапі багато років."
« Але в кінці травня мені треба буде поїхати за наказом Господаря. Якщо в цей час моя душа раптом відокремиться, то це буде занадто небезпечно."
Хоч Сол і міг зараз за шість кроків повернутися в своє тіло, але у бою з ворогом йому й півсекунди на це не дадуть.
Тому Сол придумав тимчасовий спосіб стабілізації духовного тіла.
Тимчасовий локатор.
Також у старших учнів були рідкість і стояли багато локаторів.
Вони були, наче доповненням до основного локатора. З тимчасовим лікатором маг мав подвійний захист ментального тіла і свідомості. Ніби бронежилет ще й начепити бронощит.
Хоч і захист був обмежений, але він залишався.
У разі виснаження або осквернення він міг допомогти швидше відновитися.
...
Коли Сол прийняв рішення, то дістав ляльку, яку він позичив, але так і не заплатив.
Подумавши, він поставив на стіл ще й червону свічку.
Він подивився то на одне, те на інше. У його голові закрутилося безліч базових знань і формул. Потім, схилившись над папером, Сол почав черпнути різні руни.
Коли він писав і вирахував, на столі з’являлося все більше матеріалів.
Пожовтілий папір щодня заповнювався. На ній з’являлися щораз складніші магічні кола і формули для створення магічних артефакцій.
Коли формула почала формувати форму, Сол почав уявляти собі часовий локатор.
І щоденник, не втомлюючись, раз за разом вилітав, щоб облити його холодною водою... Або лава.
Все більше і більше виписаних аркушів закопувалися в куті столу. Коли вони перекинулись у маленьку гору, то все ще шукали оптимального вирішення проблеми.
...
Через кілька днів, у місці відокремленому від Товариства невеликим містечком.
Над містом Санпу згущалися хмари. Часто налітав поривчастий вітер. Здавалося, ось-ось почнеться злива.
Соул сидів у звичайній машині без знаків вежі.
Він був одягнений у грубу сорочку, а зверху — шкіряний нагрудник. Руки, які могли його видати, були в шкіряних рукавичках.
Зараз він був схожий не на учня мага, а на найманця.
Тільки зростання маловат.
Це було особливе виїздне завдання. По-перше, його дав йому сам Господар Горса, і двічі попередив, що може бути небезпечно. По-друге, Сол мав свої цілі.
...
В’їхавши в місто, візка сповільнилась.
Соул, схиливши голову крізь завісу, яка постійно піднімалась вітром, спостерігав за тим, що відбувається.
Невідомо, чи було це через навислу бурю, але на вулицях було порожньо.
— Пане, попереду дорога перекрита, — раптом обернувся і голосно сказав кучер.
Цей кучер був тим самим, що везе Сола до Чорного лісу.
Коли Сол повернувся з Долини, кучер також через кілька днів повернувся.
Цього разу, почувши про потребу Солу в візку, він відразу викликався. І, покинувши околиці вежі, почав обережно називати його "паном".
Будьте обережні й непідроблені, виявляючи вдячність.
Сол штовхнув дверцята. Порив вітру змусив його прищуритися.
Перед нами була завалина дерев’яними огорожами і мішками з піском. На заграді висіла тремтяча на вітрі табличка, якою було написано: « Не можна заходити! »
— Чи є інші дороги до нашого місця призначення? — крикнув Сол.
Кучер вже збирався відповісти, як порив вітру зірвав з його голови капелюх, обнаживши невеликий, з великий палець, гриб.
Цей маленький гриб під натиском вітру сильно тремтів, наче ось-ось відрветься.
Сол підняв руку, зловив капелюх і надів її назад на голову кучера.
- Дякую, сер! — Купер, не маючи можливості передавати думки, міг просто кричати. — Інших доріг немає. Помети, куди нам потрібно, — в кінці цієї дороги на самому півдні міста.
Сол, кивнувши, зістрибнув з воза.
На його шиї, на чорній нитці, висіла маленька дерев’яна фігурка. Нитка була короткою, і фігурка щільно прилягала до ключів. Навіть коли він стрибнув, вона не зрушилася.
Придивившись, можна було побачити, що позаду фігурки був дерев’яний шип, який глибоко впивався у шкіру Сола.
Це був тимчасовий коник, який він зробив перед від'їздом. Він міг діяти три місяці.
Можна було не турбуватися про те, що душа вилетить з тіла.
- Повертайся, знайди готель і відпочинь. Звідси я піду сам.
— Пане, дозвольте мені почекати вас тут.
Вітер дме, і невідомо який дощ почнеться тепер. Навіть Сол не знав, коли повернеться.
Але кучер все одно хотів чекати.
— Як хочеш, — відповів Сол. — Якщо залишишся, то сховайся в возі, не сиди під дощем.