РОЗДІЛ 166
Знову вони розгорнули свій імпровізований «ярмарковий острівець» на терасі перед кав’ярнею й стали чекати клієнтів.
Фотокниги були акуратно запаковані в прозорий пластик, тож заглянути всередину було неможливо. Зате попереду виставили з десяток збільшених знімків.
Обкладинка — Уджін зі спини, босоніж іде травою, а надпис мов тихий шепіт: My Life, Your Depiction.
Назва перегукувалась із шоу, яке він знімав, і водночас натякала: це історія, зібрана разом із Хьон-Міном.
Наприкінці кожної фотокниги була невелика пояснювальна записка й автограф Чхе Уджіна.
Він би залюбки підписав кожен примірник окремо, але тираж привезли лише зранку, і продавати треба було одразу.
— О, ви сьогодні не продаєте мило? Я хотіла ще купити…
Перша покупчиня підбігла, щойно побачила ведмедя. Але, помітивши замість мила фотокниги, розчаровано похитала головою й пішла з порожніми руками.
Вона не була фанаткою.
Уджін у костюмі застиг, мов статуя.
Хьон-Мін ляснув себе по лобі.
— Початок не дуже…
Ведмідь удавано дивився кудись у далечінь, ніби «мені байдуже», хоча всередині там дряпалися коти розміром із тигрів.
— О! Коли це Чхе Уджін фотокнигу випустив?
Голос, як рятувальний круг.
Хьон-Мін миттєво натягнув ділову усмішку й почав розповідати з розмахом рук:
— Якщо точніше, це особиста фотокнига, зроблена його другом для університетського завдання. Можна сказати, це івент, де ви побачите його зовсім з іншого боку.
— А-а… Точно… Ви ж той друг із шоу!
— Так, саме той, — кивнув Хьон-Мін.
Покупчиня глянула на фото:
Уджін за піаніно,
Уджін, що спокійно сидить на асфальті й усміхається,
теплі, домашні кадри, як світло з кухонної лампи о третій ночі.
Гаманець відкрився без бою.
— Перша продажа! Добрий знак!
Навіть ведмідь підстрибнув і станцював маленький переможний танець.
Окрилений, Уджін узяв фото, де він із «булочками-рушником» на голові п’є сікхе, й вийшов на вулицю рекламувати.
І тут…
Діти.
Ціла армія.
— Ведмедик!
Малюки обліпили його, мов магнітні кульки. Хтось дерся на спину, хтось тягнув за троянду на вусі, двоє повисли на ногах.
Ведмідь ледве пересувався, як старий холодильник на колесах.
Коли він, задиханий, плюхнувся на стілець, одна жінка раптом сказала:
— Слухай… поза цього ведмедя якось дуже схожа на нашого Джіні…
…
…
Хьон-Мін одразу заперечив, але занадто швидко. І від того ще підозріліше.
Камери. Знімальна група. Він. Ведмідь. Фотокниги.
Пазл складався сам.
Щоб розвіяти сумніви, Уджін раптом упер руки в боки й почав… танцювати.
Коник-стрибунець. Дурнуваті рухи. Максимальний крінж.
Те, чого Чхе Уджін ніколи б не зробив.
— Та годі, після всіх ваших “Джіні-Джіні” вам тепер кожен чоловік схожий на нього? Якби це був справді він, то просто зняв би маску й продав усе за п’ять хвилин!
Логіка перемогла.
— Точно… — зітхнула фанатка.
Хьон-Мін буркнув:
— Якби він показав обличчя, ми б уже розпродалися…
За годину — лише 27 копій.
Мило за 3000 вон продавалося легше, ніж фотокнига за 9000.
Та й товар неофіційний, люди косо дивились.
— Треба було написати на фанкафе, — сказала покупчиня. — Ми б усі прибігли.
— Тоді нецікаво, — підморгнув Хьон-Мін.
Він хотів залишити це як козир у рукаві.
Але коли глянув на майже повну купу фотокниг… шлунок стиснувся.
Тим часом подруга фанатки прошепотіла:
— Той дядько-ведмідь такий старанний…
Дядько.
Слово влучило, як цеглина.
Ведмідь повільно… здувся. Прямо на місці.
— І все, — зітхнув Хьон-Мін, — друга половина його психіки теж померла.
Фанатці стало шкода. Вона зайшла на Wish Baragi й написала пост:
“Неофіційна фотокнига Чхе Уджіна від друга! Лімітована! Біля кав’ярні ХХ!”
Ефект був як вибух феєрверку.
За пів години
вулиця
перетворилась
на
мурашник.
Фанати налетіли з усіх боків.
Ведмідь став талісманом, робив трюки, позував, а потім просто стояв поруч і міняв книжки на гроші, мов автомат із газованою водою.
До кінця вже продавали по 2–3 копії за хвилину.
Ніхто навіть не дивився на ведмедя. Усі боролися за останні примірники.
У підсумку:
400 фотокниг — за 6 годин.
Фактично за 4.
У кімнаті відпочинку.
Хьон-Мін розвалився на стільці.
— Я мертвий…
На підлозі, ще наполовину в костюмі, сопів Уджін.
Тихо. Мирно. Як дитина після ярмарку.
Хьон-Мін глянув на стос грошей.
Половина — його.
— Класне завдання…
Гаманець став товстішим, як зимова ковдра.
І тільки одна думка крутилася в голові, як нав’язлива муха:
“Було б прикро, якби я знову спустив це все на невдалі акції…”