РОЗІД 49
— Хьон Мін~! Я просто здох…
— То нахріна ти так себе вбиваєш? — безжально відштовхнув його голову Хьон Мін. — Ти важкий.
Уджін безвольно похитнувся і врізався в дівчину, що сиділа з іншого боку.
— Вибач… — він миттєво випрямився і вклонився. І тут завис. — Га?
— Dinky Coffee! — Хьон Мін першим упізнав її і заглянув Уджіну через плече.
Це була та сама студентка, яка підпрацьовувала в кав’ярні, куди вони з Хьон Міном постійно ходили до армії. Кав’ярня, яка зникла ще до їхнього дембеля.
— А… — тільки тепер Уджін згадав. Він ніяково привітався, а вона відповіла легкою усмішкою.
— Шкода, що Dinky Coffee закрили. Уперше бачу тебе тут. Ти на якому курсі?
— Я молодша. До речі, Dinky Coffee не закрилась.
— А, я знаю, — втрутився Хьон Мін. — Хтось купив бізнес і вони просто переїхали. А ми подумали, що вони здулись через демпінг інших кав’ярень.
Уджін мовчки сидів між ними, поки Хьон Мін і дівчина теревенили аж до приходу професора.
Він навіть дізнався, що її звати Кім Те Хва, і що вона на рік молодша. Після пари Хьон Мін ще й помахав їй рукою на прощання.
— Ти занадто дружелюбний, — пробурмотів Уджін.
— Вона красуня. З гарною дівчиною варто мати контакт, бодай якийсь.
— Я передам це твоїй дівчині.
— Ти ревнивіший за неї. Ревнивий мужик — не сексуально, друже.
Уджін легенько копнув Хьон Міна під коліном і глянув услід Те Хві.
Як і казав Хьон Мін, вона була красивіша за більшість зірок. Без макіяжу, у джинсах і білій сорочці, з ідеальною фігурою.
Але її обличчя було якимось… похмурим.
Наче темна пляма, через яку люди її не помічали. Красива, але така, до якої не хочеться підходити. Типаж «дивитися здалеку».
— Не забагато ти на неї витріщаєшся? — Хьон Мін хижо всміхнувся і штурхнув Уджіна ліктем.
— Ні. Просто… вона дивно знайома.
— Ще б пак. Ми ж там постійно тусили до армії.
— Не це. Відчуття таке, ніби…
Уджін замовк і похитав головою. Він сам не розумів, що саме його напружує. Раніше він дивився на Те Хву абсолютно байдуже. А тепер це дивне відчуття знайомості його насторожувало.
— Красива жінка ламає всі бар’єри.
— Раніше такого не було.
— Ти ж не той самий, що раніше, — кинув Хьон Мін між іншим.
І саме ці слова вдарили.
Єдина різниця між минулим і теперішнім Чхе Уджіном — спогади минулих життів. І ця різниця була фатальною.
— Чого ти так серйозно? — Хьон Мін швидко замахав руками. — Тоді ти страждав після розриву і ні на кого не дивився. А зараз ти вільний.
Його клоунада вибила Уджіна з думок.
Та інстинкт кричав гучніше за все інше: тримайся подалі від Кім Те Хви.
Шосте чуття верещало.
А Уджін давно знав: рішення, прийняті нутром, майже завжди правильні.
Він відкинув цю думку.
Попереду була ще одна пара. Хьон Мін скиглив через щільний розклад, але наступного семестру все одно знову підлаштується під Уджіна. Бо так зручніше — конспекти, лекції, іспити.
Риючись у сумці, Хьон Мін сунув йому протеїновий батончик.
— Їж і не здихай.
Уджін навіть не встиг його відкрити.
Батончик дістався дитині, яка була з жінкою середніх років. Вона впізнала Уджіна і попросила автограф. Дати було нічого, тож він віддав єдине, що мав.
Дрібниця.
Але щойно він приїхав на майданчик — це тепле відчуття зникло.
Режисер Пак був перфекціоністом до кісток.
Працювати з ним виявилося значно важче фізично, ніж Уджін очікував.
Сцена не знімалася, поки її не перегравали десятки разів.
У попередніх фільмах Уджін майже не мав перезйомок.
Тут же він почувався жалюгідно.
— Світ дивний. Навіть маючи таких людей, як я, я не розумію, що вони верзуть.
— Стоп. Погано.
Уджін дивився на режисера порожнім поглядом, ніби просвітлений монах.
Пак Йон А, що грала з ним у цій сцені, теж нічого не розуміла. Все виглядало ідеально. Вона напружилась. Якщо його гра «погана», то що тоді з нею?
— Уджіне, ти граєш ідеально, — сказав режисер.
Знімальна група закивала.
Так емоційно і точно могли грати одиниці.
Пак Чон Хьок озирнувся і відтягнув Уджіна вбік. Інші відвернулися.
— Але в цьому і проблема. Ти надто хороший. Люди це відчувають і думають: «Ого, який актор».
— Моя гра фальшива?
— Ні. Вона надто вирахувана. Бездоганна, але видно, що ти граєш. Розслабся. Стань Луї. Не грай його.
Насправді режисер сам не до кінця розумів, у чому річ.
Він лише знав: щось не так.
Уджін же стояв повністю дезорієнтований.
— Розслабся… — плечі опустилися.
— Подумай про сцени, які вдалися. Не все було лайно. Якби ти не міг, я б нічого від тебе не чекав. А тепер — відпочинь.
Це було несподівано м’яко для Пака.
Він простягнув Уджіну флешку.
— Тут сцени, які я прийняв.
Як погляд відчаю в Glooming Day. Як у бекстейджі фотосесії. Це було справжнє. Я хочу це.
І пішов.
Уджін дивився на флешку, ніби вона важила тонну.
Стиснуло груди.
Він позичив ноутбук, вставив навушники і почав дивитися.
Сцени були хороші. Справді.
Але різниці між прийнятими й відхиленими він так і не побачив.