Настав липень, з кожним днем стан Яко-сан ставало все гірше і гірше. Їй заборонили відкривати вікно, поки на вулиці дощі, а вони йдуть майже кожен день в цей сезон. Вона, скаржилася мені на це. І все ж, незважаючи ні на що, незважаючи на її опущені плечі, приходячи до неї, я щоразу посміхався.
- Знову буде дощ. Точно кажу, у мене в такі дні завжди загострюється адгезійний процес.
- Що за адгезійний що?
- Уяви собі затверділі тканини і приєднані до них живі тканини, ось між ними періодично виникає біль. Болить трохи і швидко відпускає. Ніяк не можу звикнути, як ніяк головний знак плавної зміни мого тіла.
- Страшно?
- Анітрохи, я давно підготувалася.
Почувши ці слова, я міг лише про себе жахнутися. Так збоку й не скажеш, проте її тіло щодня продовжує змінюватися все сильніше.
- ... не переживай про це. Я теж не просто так тут сиджу, проходжу курс реабілітації і всілякі таблетки п'ю. Влітку мені навіть легше стало!
- Точно? Не віриться. А якщо я у лікаря запитаю?
- От нахаба! - вимовила вона і погладила мене по голові.
- Що ти робиш!?
- Тобі б слід було турбуватися швидше про свою слабкість у шашках. Як відчуття? Думаю, ми вже разів 80 точно зіграли, ще не зневірився?
- Постараюся довести до сотні.
- Як на мене, тобі ще рости і рости... Тобі ще складно бачити мої пастки під пастками.
- Я знаю, і припини так грубо гладити волосся, ти вирвала навіть трохи, а якщо взагалі без нього залишуся! Більше так не роби.
- Можу я вас відволікти?
Обернувшись, я побачив, як позаду вже стояла Німура-сан, медсестра, яка поправляла свій чубчик, що вибивався з укладеного волосся.
- Час медобстеження. Сьогодні небагато, не хвилюйся.
- Вже? На вулиці постійно похмуро, складніше стежити за часом. Ето, на сьогодні тоді все.
- Вибач, Ето-кун, позичиш нам не надовго Яко-сан? - ніяково засміялася Німура-сан, підкочуючи порожній візок.
З цією медсестрою Яко-сан знайома в лікарні довше за всіх. Постійно відвідуючи санаторій, я з нею теж встиг познайомитися. Коли вона перериває нас, Яко-сан не злиться, а навіть трохи радіє її приходу. Втім, сьогодні посмішка Яко-сан від чогось виглядала натягнутою і вона не зводила очей з медсестри.
- У мене не так все погано, я взагалі можу і сама дійти до кабінету.
І немов на зло, показуючи, що все не так погано, вона різко підхопилася і вийшла з палати.
- Тоді, побачимося!
- Емм...
- Що таке?
- Ну, типу удачі? На огляді і все таке... - спробував я висловити свої думки, але здався, зрозумівши, що сказав дурницю.
- Та кажу, все гаразд! Мені останнім часом щастить.
- З чим, наприклад?
- З вибором!
Я вже хотів запитати, з яким вибором, але дівчина швидко зникла з палати.
⟡ Сьогодення ⟡
Рухаючись по темній дорозі, я замислився: чи є правильний і неправильний вибір для мене? Може Яко-сан говорила про якийсь інший вибір, і я неправильно її зрозумів? І ось переді мною також встав вибір. Варто було запитати у неї, що вона мала на увазі, чи треба спробувати здогадатися самому?
Штовхаючи перед собою інвалідний візок, не зупиняючись, звіряюся з картою міста, взятою з палати.
Карта, якою вона, кажучи, що прекрасно знає місто, так хвалилася, виявилася досить мініатюрною. Карта вміщувала в себе лише місто і трохи місцевості за горами. Погляду достатньо щоб відразу зрозуміти, наскільки мале наше місто, а також яка маленька насправді лікарня.
Звірившись з картою, продовжую свій шлях.
Пагорб стає все більш похилим, стає все складніше.
Коли стало зовсім важко, з'явилися і перші ознаки житла.
Хтось тут живе. А якщо хтось побачить вміст інвалідного візка?