14. Лист Шарлотти (3) — 68 розділ
Після цього Едґар щодня ходив у ліс. Там його завжди чекав Голос. Стояло хлопчика зануритися в темряву, як вона у відповідь ніжно його обкутала.
- Який ти старанний. Схоже, ліс для людей є чимось більш особливим, ніж я думав. Інші люди теж регулярно приходять сюди, як і ти. І це при тому, що вони так бояться моїх володінь (1).
Едґар злегка почервонів:
— Людям дійсно потрібен ліс. Але я приходжу не в ліс, а до тебе.
- До мене? Чому?
- Бо ти мій друг.
— Хіба друзі є тими, з ким треба щодня бачитись?
— Нет. Просто зустрічі з тобою приносять мені радість. Ця радість і приводить мене до тебе знову й знову. Насправді у мене немає друзів.
Голос, здавалося, злегка посміхнувся. Невдовзі темрява, наче завіса, окутала Едґара і стала обіймати їх.
- Радість, кажеш? Да. Я теж радію з тобою, Едґаре.
Можливо, саме в той день перший голос зрозумів, що таке радість.
Едґар і Голос багато розмовляли. Цей голос був дуже допитливий, і Едґар з усіх сил намагався відповідати на його запитання. Один самотній хлопчик був дуже радий, що з’явився чоловік і міг вільно розмовляти. Хоча його багато хто любив, все або занадто турбувалися про нього, або ставилися до нього як до живого прикрас. Тому кожного разу, коли Едґар з кимось спілкувався, він відчував дивну незручність. І це ніяк не могло перерости у почуття вини, яке він відчував. Однак коли біля нього стояв голос, йому не припадало в голову жодні сторонні думки. Голос був зосереджений на самій розмові з Едгаром. Цей факт спонукав його тремтіти.
У якийсь момент життя Едґара наповнилась енергією. Він проводив з Голосом лише кілька годин, але очікування цих зібрань надихнули хлопчика на нові сили.
Голос відповів:
— Чекати. Я також відчуваю це поняття, бо Едґара погладила темряву за волоссям. - Час для мене був настільки незначним, що я навіть не звертав на нього уваги. Але коли я чекав на тебе, то вперше зрозумів його хід. І те, як болісно воно може бути.
Голос також вважав Едґара особливим. Минув час, і його значення мало для нього марне. Груді Едґара от-ось готова була розірватися від переповнених його відчуттів, і він нарешті набрався сміливості, щоб передати своє саме заповітне бажання:
- Слухай, а ти не міг би показати мені свій вигляд?
— Облик? — З подивом перепитав Голос. - Ти хочеш, щоб я прийняв певну форму? Едґаре, у мене немає ніякого конкретного вигляду.
— Ось як...
- Тобі настільки важлива моя форма? — З тривогою запитав Голос, коли побачив розчарування Едґара.
Той поспішно замотав головою:
— Не звертай уваги. Я просто з цікавості запитав. Адже люди мають речі, які можна передати лише жестами та поглядами. Звичайно, і в розмові можна багато чого один про одного дізнатися, але...
— Отже, тобі потрібна ця особлива інформація, якою обмінюєшся за допомогою жестів і поглядів? ніби все зрозумів. Потім темрява почала збиратися в одному місці у кульку, який поступово зароджувався людьми. І коли вона, наче скибаючи шкіру, зійшла, на її місці стояв молодий, схожий на Едгара Отіса як дві краплі води, з волоссям чорними, як ніч, і очима алими, немов троянди. Едґар широко розкрив очі.
- Подобається, Едґаре?
- Це ж моє обличчя.
- Тому що твоє обличчя мені подобається найбільше.
- Я не думав, що ти... Ось так виконаєш моє прохання.
- Я вперше побачив у тобі бажання, наче миттєвий вітерець, до цього ти ткнув повз мене як вода. Так як я можу не спробувати схопити його?
Хлопчик з червоними очима сів поруч із Едгаром. Едґар злегка посміхнувся.
- Таке відчуття, ніби я розмовляю з дзеркалом.
— Тобі не подобається?
- Ти ж сказав, що тобі подобається моє обличчя. Мені теж подобається.
- Але ти не можеш побачитися зі мною поглядом. Хіба ти не казав, що хочеш обмінюватися поглядами?
— Це... Напевно, просто трохи ніяково.
« Я і так не можу довго дивитися на себе у дзеркало. Мені не дуже подобається моє обличчя".
Едґар проковтнув ці слова, але хлопчик з червоними очима бачив його наскрізь.
— Ну, а як тобі таке?
Він раптово виріс. Його змінена в одну мить обличчя все ще було обличчям Едґара, але трохи іншим: більш гострий погляд, гладка лінія підборіддя і міцне, ідеально складене тіло. Це був Едґар, але він виріс і став здоровим чоловіком. Тільки тоді він подивився йому прямо в очі.
Дивно. Невже у мене буде таке обличчя, коли я виросту?
- Можливо.
— Чи зможу я сам побачити це відображення у дзеркалі? Можна подивитись ближче?
Молодий чоловік кинув. Едґар сів навколішки і обережно обхопив його щіками ладонами. Тіло юнака було холодним, наче висічений мармур. З його гострого носа й чудово обмаскованих губ не виривалося дихання.
Поки Едґар розглядав його, хлопець теж вивчав хлопця. Він відчував жар його тіла на щоці. Від витонченого носика і тоненьких губ виходило гаряче дихання. Прохолодний зелений погляд опустився на його обличчя. Змусивши Едґару, який трохи похитнувся і краще його роздивитися, хлопець сказав:
— Эдгар.
— А?
— Кожен має ім’я. Чому?
« Щоб розрізняти і визначати один одного », — спокійно відповів Едґар. Трохи подумавши, він продовжив: - І в тому, щоб називати когось на ім'я, є своя сила. Коли ти з почуттям говориш ім'я, людина стає для тебе кимось особливим.
"Особним"
Юнак, задумливо схилив голову.
- Тоді Едґаре, ти даси мені ім'я?
— Я? Тобі ім'я?
Червоні очі хлопця пильно втупилися на Едґара. Трохи інше, але так схоже на його власне обличчя. Едґар, ніби зачаровований цим червоним сяйвом, сам того не усвідомлюючи, вимовив:
- Тоді... Як щодо Роза? Це моє прізвисько, яке мені дали батьки. Я їм дуже дорожу, але віддаю його тобі.
— Роза.
— Ах. Хоча, мабуть, для дорослого чоловіка це занадто гарне ім'я.
Едґар незручно потирає затилицю. А юнак все повторював: « Роза, Роза. Нарешті на його обличчі з’явилася гарна усмішка.
— Роза. Мені подобається.
- Подобається?
- Ти сказав, що це ім'я, яким ти дорожиш.
Юнак простягнув руку і переплив свої пальці з пальцями Едґара. З кінчиків пальців передавалося тепло. Це відчуття було настільки приємним, що хлопець зрозумів чому його хлопчик так хотів певної форми.
- Назви моє ім'я, Едґаре. Щоб я міг прийти до тебе і стати чимось особливим.
Їхні сплетені руки були прохолоджені та гарячі, які змішувалися і створювали тепло, подібне до фізичного. Едґару здавалося, що він став скульптором, який вдихав життя в мармурову статую. Зустрівшись з алим, який готовий поглинути його поглядом, Едґар привідкрив губи:
— Роза.
Останнє зітхання було вкладене в це ім'я.
Чи міг Едґар Отіс того дня навіть припустити, що саме він ожив?
Істота, яка так довго блукала у темряві, отримала ім'я і знайшла себе. І все це лише заради одного-єдиного хлопчика. Ви, мабуть, вже здогадалися, в чому полягає розгадка. І все ж благаю вас прочитати історію до кінця.
Після того, як Голос зареєстрував ім'я вони з Едгаром стали ще ближче. Едґар зрозумів, що йому подобається розмовляти. Він не помічав цього, коли був з іншими. Адже більшість людей, з якими він зустрічався, воліли не слухати хлопця, а розглядати його. Едґар читав Розі книги, розповідав свої історії і деколи ділився почуттями.
— Вчора брат знову не повернувся. Ах, мой брат... він такий...
Насправді Розі було достатньо поглянути на Едґара, щоб зрозуміти не лише його думки, але й глибоко в нього промайнуло серце. Тим не менш, він мовчки чекав, коли думки хлопчика виряться назовні. Йому подобався голос, що зривався з його уст. Йому було цікаво спостерігати, як його бліді щітки заливаються рум'янцем.
Він не розповів точно, про що вони говорили і як проводили час у ті дні, але ясно було одне: Едґар був для нього абсолютно особливим. В якомусь сенсі це було природно. Він був першим другом Едґару, а також його першою людиною. Можливо, це було схоже на відчуття пташеня, яке вилупилося з яйця і вперше побачив свою матір.
То був мирний час. Саме тому воно було таким коротким і прекрасним.
Я думаю, що ви теж читаєте цей лист і розумієте: світ може розсипатися навіть через найменші тріщини.
(1) У корейській мові немає категорії, в якій діє дієслово і як воно закінчується. Ми тут пишемо в м.р, тому що у нас так прийнято, коли мова заходить про щось нейтральне. Але у цього голосу не роду.
Увага! Можливо, цей переклад ще не готовий.
Його статус: йде переклад
https://literna.net/uk/books/122-laskavo-prosimo-v-osobnyaku-troyand