13. Місце, яке є, але якого немає (2) — 65 розділ
ніро! Ваші руки!
— Все в порядке.
Діти сховали руки за спину і сердито кричали:
- Швидше йдіть! Часу немає!
— Ідіть, поки ми можемо вас захистити!
Діти топнули ногами. Серце шалено закололося. Вона знала, що треба йти. Знала, на що в останній раз зважилися близнюки заради неї і Алана. Не можна було допустити, щоб їхня жертва була даремною. Але ось так...
Рішель прикусила губу. Зробивши ще кілька кроків назад, вона наткнулась спиною на двері.
— Пені, Ниро. Знаєте, я... - Можливо, це була її остання розмова з цими дітьми. — Я вас...
Вона знала, що часу немає, але слова не йшли. У горлі встав ком, ніби вона в поспіху проковтнула шматок хліба. Бачачи, що у неї на душі, близнюки всміхнулися. Дуже дорослий, може бути навіть як дванадцятьлітні діти.
- Ми знаємо, наставниця.
- Дякую, що любили нас.
Двері з рожевих кущів відкрилися. Рішель, незбагненна сила потягла до себе, ніби закликаючи швидше увійти. Погляд затуманився. Діти, які посміхалися, ставали все далі.
— И вам спасибі.
« Мої перші учні, про яких я піклувалася тільки власними силами, дзеркала, що відображували мою глибину. Діти, яких я не могла полюбити незважаючи на всі дива цього особняка. Прощайте, мої маленькі троянди."
*
Двері зачинилися холодно і безжалісно, не залишивши ні найменшого щілини. Рішель розгубилась і доторкнулася своєю тремтячою рукою. Алан відволікає Роджерса, даючи їй і близнюкам час обшукати четвертий поверх. Є тільки один шанс. Не можна зволікати. Вона розвернулася, зтиснувши кулаки. Перед нею розтягнувся довгий коридор. Короткі свічки, закріплені на стінах, тьмяно висвітлювали червоні стіни і червоний килим. Тут більше нічого не було: ні екзотичних ваз, ні скульптур, ані картин прославлених майстрів, які так часто зустрічались у Бертранді. Навіть звук не було. У тихому коридорі віддавався лише стук її власного серця. Рішель зробила крок. Вона знала, куди йти. Далеко попереду, у темряві з'явилася ще одна двері. Кроки ставали все швидшими і швидше. З кожним із них вона відкидала по одній тривожній думці. Чи Алан буде в безпеці? Скільки часу залишилося у дітей? Чи зможе вона дійсно знайти тут те, що необхідно?
Тепер вона вже майже бігла. Двері, що виглядали нескінченно далекою, раптом виявилася зовсім близько, ніби вона теж нестилася їй назустріч. Ні, можливо так воно і було.
Рішель сповільнився. Задихаємося, вона глянула вгору на просту, навіть грубу, темно-коричневі двері.
- Цікаво, замкнено?
Рішель обережно взялася за ручку. На її подив, двері легко відчинилися і без єдиного скрипа плавно явіла те, що було всередині. Вона, відірвавшись, пішла всередину. Перше, що кинувся в очі - червоний колір, потім, це найпростіша, нічим не примітна спальня. Хоча, прискіпливо називати її звичайною не зовсім правильно. Кімната була настільки величезна, що підійшла б головою цілого роду, а вся меблі в ній була справжнім антикваріатом з багатовікової історії. Але все ж, перш за все - парад без смаку червоноти. Червоні штори, червоний килим, червоне книжкове покриття, червона сторінка, червоні консоль, червоною комод. І це було так, наче ліжко мало - червоне з чотирма стовпами під червоним балдахіном. Навіть різноматичні дрібнички були червоного кольору. Пройшовши червону кімнату та червоний коридор, Рішель відчула, як у неї закрутилася голова. Але якщо відкинути всю цю дивність, за своєю структурою кімната була абсолютно звичайною. Крім того, вона була недавно ув’язнена.
"Невже це кімната Роджерса?"
Від густого аромату троянд, який вітав усюди, Рішель зажувала ніс. Інших дверей не спостерігалося, так що, схоже, це було останнє приміщення на четвертому поверсі. Якщо так, то час починати ретельні пошуки. Рішель відчинила найближчий комод. Звідти з глухим стуком випадали всякі всячі, звалині у купу.
- Стільки мішечків з золотом... І коштовності теж. Чому вони всі звалилися в купу?
Її переернуло від бряцання дорогоцінних каменів. Вона обережно поклала їх назад і вже збиралася відкрити наступний ящик, як раптом ззаду донісся ледь помітний звук, який можна було почути, тільки слухаючи дуже уважно.
— Кх-х... - Ти...
Це явно був людський стогін. Вона різко обернулася. У червоній кімнаті все ще знаходилася тільки вона.
"Тут і правда нікого немає?"
Рішель витріщилася на ліжко з балконом. Можливо, їй просто здалося, але за червоним пологом ніби мілинув людський силует. Вона вагалася. Чи варто перевіряти? Чи не доторкнеться вона до чогось, чого не слід чіпати? Однак вона вже увійшла в заборонену зону, і тепер не час турбуватися про власну безпеку. Більше того, хіба не настав час перевіряти все, що викликає підозру? Тим більше, коли вона навіть не знала, що саме шукає. Рішель піднялась і підійшла до ліжка. Щоб сумніви не здолали її знову, вона рішуче відірвала полог і відразу ж здригнулася. Зсередини до горла підійшов ком з крику і нудоти.
— А! Ч-що... Що це...
На ліжку лежав чоловік. Вмирає, а точніше гниє. Відвертий труп пробивався крізь густий аромат троянд. Тіло, сховане ковдрою, вже почорніло і розклалося до самої шиї. На червоній постільній білизна з'явилася чорна гній і кров. Обличчя теж було далеко не в кращому стані. У провалах на щоках, де відвалилася плоть, виднілися гнилі зуби та кості. Єдине, що залишалося не менше ціле, було праве око. Чорний-презицерний, як потьмянілий обсидів. Це око повільно повернувся до Рішель. У мить, коли їхні погляди зустрілися, вона раптово згадала темні очі близнюків. Не може бути. Да ладно.
— Ви випадково не... містер Отіс? — запитала Рішель, молячись, щоб це виявилося неправдою. Але чоловік повільно закрив очі і знову відкрив їх. Це був безпомисний знак згоди.
— Боже мой, ка...
Він був живий. Рік Отіс, який пропав безвісти, дійсно був на четвертому поверсі. У такому жахливому стані, що смерть здавалася б йому визволенням. Рішель схопилася за лоб. Як вона повідомить цю жорстоку правду Аланові?
Навіть на перший погляд було ясно, що Ріку Отісу залишилося недовго. Він не протягне і тижня, хоч би як старався. Рішель вагалася, не знаючи, що робити, але зрештою схилилася до нього.
— Мистер Отіс, я наставница, наймаючи в Бертранд. Зараз я допомагаю молодому Алану Отісу. Я можу вам чимось допомогти?
Рік Отіс закрив очі. І не відкривав їх близько десяти секунд. Це виглядало як знак відмови або заперечення. Потім він знову відкрив очі, але дивилися вони не на Рішель, а на щось за її спиною. Вона здригнулася і обернулася. Там стояв червоний книгарня.
- Мені принести щось з шафи?
Рік Отіс знову закрив очі на десять секунд.
- Тоді мені потрібно там щось перевірити?
Рік Отіс повільно кліпнув. Рішель підійшла до книжкової шафи. На його полиці стояли різні книжки: від незнайомої нерозбірливою мовою до тонких збірок казків. Здається, що зображення в одному червоному кольорі не змогли піднести і розмаїття білового кольору. Рішель уважно оглядала полиці.
"Нічого вражаючого"
Може, варто витягнути кожну і перевірити вміст? Вона нахилилась і оглянула нижні полиці. І раптом її погляд застиг на одній з книг.
— Книга...
Ні, це не книга. Хоч і майстерно замаскована, але це була маленька прямокутна шкатулка завбільшки з книгу. Їй було варто побачити це, як її втішилася впевненість. Рішель туго витягнули ящик. На ній висів маленький замк.
- Ще й ключ шукати?
Озираючись по сторонах, вона вже збиралася знову піти до комоду, як раптом наткнулася на диван. Треваючись, прив’язка ключів впала на підлогу. Рішель потяглася, щоб підняти її, і замерла.
- Цей ключ...
У зв'язку був захований один маленький ключик. Він був таким маленьким, що до цих пір вона зовсім не звертала на нього уваги. Захоплена дивним передчуттям, Рішель вклала ключ у замкову щілину шкатулки. Він ідеально підійшов, і ящик без опору відкрилася.
— Це...
Всередині лежали золотий медальйон і тонкий щоденник в коричневій обкладинці. Обидві речі виглядали бездоганно, наче час їх не торкався. Спочатку Рішель розглянула медальйон. Коли вона його відкрила, то побачила досить добре написаний портрет дівчини з пронизливим поглядом темно-зелених очей. Акуратно поклавши медальйон назад у ящик, вона взялася за щоденник. Як тільки Рішель глянула на першу сторінку, її рука завмерла.
[Хороброму і мудрій людині, що знайшов шлях сюди.]
Дуже знайомий, акуратний почерк.
[Рада нашої зустрічі. Мене звуть Шарлота Отіс.]
Шарлота Отіс.
Та, яка створила правила Бертранда і уклала парі з Роджером Уолтером. Провідник, який розповів Рішель і Алана в це місце. Саме вона і була власницею щоденника.
Увага! Можливо, цей переклад ще не готовий.
Його статус: йде переклад
https://literna.net/uk/books/122-laskavo-prosimo-v-osobnyaku-troyand