10. Таємна зустріч глибокої ночі (6) — 47 розділ
Закрите дихання Алана раптово припинилося. Його налиті кров'ю очі звернулися до неї. Рішель гірко посміхнулася.
— Жити було важко. Одного дня я подумала, що було б зовсім не шкода, якби вона мене переїхала.
—...
- Але більше я так не думаю. Тепер я хочу жити. Я знайшла причини жити далі.
Алан, наче заворожений, витріщився на Рішель з прочиненим ротом.
— Как?
- Бо в мене були чудові люди, які допомогли мені.
У той день, коли вона серйозно думала про те, щоб кинутися в канал, Марґарет пригостила її тортом з відомої кондитерської, і він був невимовно солодким. Коли вона посварилася з матір'ю і безцільно бродила вулицями, льодябіф в ресторані, куди її заманив офіціант, був надзвичайно смачним.
Маленькі радощі, на які можна було легко не звернути уваги.
Але ці короткі миттєві спалахи щастя виблискували в цілковитій темряві, наче коштовне каміння. Їх ставало все більше, а вдушне розчарування, яке колись загрожувало поглинутню її, почало відступати. Тоді Рішель дещо зрозуміла: життя не складається тільки з радісних моментів. Пічаючи під ногами річку, вичекаєте слушний час і поглинете її. Але ріка переправляє з каміння, яке називається щастям. Деякі з них великі й міцні, інші — маленькі і майже витримують вагу. І все ж, незалежно від розміру, долаєш ці блискучі камені один за одним, поступово переходиш річку. Навіть якщо ви падаєте у воду, вам слід лише усвідомити, що можна вийти назад і почати розуміти, ніби життя не таке вже й нестерпне. І з нетерпінням чекаєш наступного кроку гордитися тим, як далеко просунувся. А потім, коли відчуваєш освіжуючий вітерець освічує промолоще тіло, думаєш: яке щастя, що не здався того дня і залишився в живих. Рішель хотіла, щоб Алан теж це зрозумів. Хотіла простягнути йому руку допомоги, про яку сама болісно мріяла в найтемніші моменти свого життя, молодий, що занурився у відчай глибше, ніж будь-коли вона сама.
— Коли ми виберемося з Бертранда, я візьму вас за руку і покажу, як багато радості є у світі. Я допоможу вам повернути все те щастя, яке Роджерс вкрав у вас, задоволення, якого ви по праву заслуговуєте.
Очі Алана почервоніли. Рішель казала:
- Трагедія сім'ї Отіс сталася не з вашої вини, містер Алан. У смерті моєї матері ви теж не винні.
—...
- Так що давайте жити, містер Алан. Я хочу, щоб ви жили. І сподіваюсь, що одного дня прийде час для вас особисто радіти життю.
- Чому? — Голос Алана тремтів, коли він починав говорити. - Чому... Чому ти зайшла так далеко заради мене? Я не стою твого часу і того, щоб ти ризикувала своїм життям.
- І хто так вирішив? Містер Алан, вам не потрібна причина допомагати комусь або піклуватися про когось.
- Це так ідеалістично... — Алан сильно прикусив губу і опустив голову. Рішель ніжно повиганяв його по плечу. Вона сподівалась, що це допоможе йому.
- Ви стільки разів допомагали мені. Коли я застудилася, коли зіткнулася з шеф-поваром. Навіщо ви це робили?
— Я просто більше не хотів, щоб у особняку помирали люди.
- Тоді я теж не хочу бачити, як містер Алан помре.
- Ти думаєш, це одне й те ж?
Алан підняв очі і зустрівся з нею поглядом. Рішель знизила плечима.
— Так, одне й те саме. Але якщо ви ще не зрозуміли цього, то вважайте, що це плата за порятунок мого життя.
Вона навмисно говорила м’яким тоном, щоб розрядити ситуацію. З уст Алана вирвалося тихий сміх.
— Ціна життя наставниці дуже висока.
Він закинув голову і втупився у стелю, а коли знову подивився на неї, в його небесно-блакитних очах була тверда рішучість.
- Є спосіб розірвати контракт. Але для цього потрібно, щоб хтось, зовсім не пов'язаний з сім'єю Отіс, ризикнув своїм життям.
- Саме те, що потрібно.
Алан глибоко зітхнув і напружено стиснув руки.
— Шарлота Отіс и Роджерс уклали пари.
— Пари?
— Верно. Вони побоювалися, чи хтось із незнайомців не матиме нічого спільного з Бертрандою або родиною Отіса, щоб дізнатися про справжнє ім’я Роджерса. Якщо хтось вгадає його ім'я, Роджерс пообіцяв негайно покинути Бертранд.
Яке дивне парі. Але це було ще не найдивовижніше.
— У Роджерса є інше ім'я?
— Воно мені не відомо.
Рішель задумано потерла підборіддя. Пари між Роджерсом і Шарлоттою Отіс. Роджерс демонстрував шалену одержимість сім'єю Отіс. Оскільки він погодився на таку суперечку, то напевно був абсолютно впевнений, що в ньому неможливо виграти.
Алан у розпачі провів рукою по волосах.
— Родословна Отісова має понад сто років. За весь цей час жоден працівник, який потрапив до Бертранду, не досяг успіху. Шарлота Отіс не залишила по собі жодної зачіпки. Це пари, в яких неможливо перемогти.
Ні, неправда.
Судячи з того, що вона чула, Шарлота Отіс була надзвичайно мудрою жінкою. Вона б знайшла вихід, залишаючись в рамках того, що Роджерс міг би допустити. Вона ніколи не запропонувала би парі, в якій можна було б виграти. Десь, схований від пильних очей Роджерса, повинен бути ключ до розгадки. Де б він міг бути? Якби вона була Шарлотою Отіс, де б його сховала? Де-то, до чого кожен працівник міг отримати доступ, але не відразу помітив би, якщо б не оглянув це уважно. Десь, де навіть Роджерсу не спало б в голову перевірити...
— А.
Здається, вона зрозуміла. Було тільки одне місце, де можна було сховати ключ до розгадки.
Рішель швидко схопила Алана.
— Мистер Алан, у вас випадково немає копії правил Бертранда?
— Правил? — Здивовано повторив Алан. Потім він похитав головою. — Ні, я ніколи не бачив їх. Я знаю, що копії видаються новим співробітникам, але... Гадаю, за це відповідає Роджерс.
— Поняла.
Рішель побарабанила пальцями по столі, а потім повільно закривала очі і знову відкрила їх.
— Не могли б ви мені дати перо і папір?
— Бумагу? Звичайно. Чекай, я принесу зараз.
Алан швидко повернувся з предметами. Перш ніж почати писати, Рішель затряслася.
- Може зараз це здасться дивним питанням, але... правила Бертранда забороняють копіювати або зберігати їх зміст. Чи безпечно записувати їх тепер?
- Все повинно бути в порядку... Зараз єдиний час, коли Роджерс і "вони" чимось зайняті. Ось чому я попросив тебе прийти після півночі... Ти збираєшся їх записати?
Не було потреби пояснювати.
Рішель обмазала перо в чорнила і почала швидко відтворювати зміст записки, яку побачила у свій перший день у Бертранді.
- Що... Що ти робиш?
Привіт, правила, нагадування. Буквально все, що було написано там. З кожною милею аркуш паперу заповнився все більше і більше.
- Ти запам'ятала... правила Бертранда? Судячи з того, що ти вже написала, об'єм німенький! — Голос Алана недовірливо дригнув.
Рішель продовжує писати, і відповіла спокійним тоном, наче це було чимось звичайним:
- Запам'ятовування - моя спеціальність. Я можу запам'ятати майже все, що побачу.
Тривога, яку вона відчувала через особливості особняка, змусила її кілька разів перечитувати правила Бертранда, так що вони чітко віддрукувалися в неї.
Алан тихо пробурмотів собі під ніс:
- Я думав, ти чудова, але це... Це перевершує все, що я міг собі уявити, наставка.
У голосі він почув дивну нотку знеохочення, але Рішель не могла дозволити собі зациклюватися на цьому.
Зрештою вона закінчила відтворювати записку і підняла очі. Алан виглядав дуже пригніченим. Рішель у замішанні схилила голову набік.
- Що трапилося, містере Алан?
— Нічого. Ти закінчила?
— Да. Це саме те, що там написано.
Вони нахилилися над відтворенням Бертранда. Алан уважно прочитав їх, потираючи підборіддя.
- Вони відповідають загальним обмеженням, про які я чув. Так ось як вони були написані.
— Я думала, містер Отіс бачив записку.
« Правила були призначені для працівників, тому вони ніколи не доходили до мене. Крім того... — Сині очі Алана погрустнели. — Я первісток родини Отіс, Роджерс керує мною особисто. Я в них не потребую.
Почувши це, вона згадала про те, як Алан допомагав їй у минулому. Слуги хоч і злились, але все-таки відступали при його появи. Які думки могли відчувати первістки сім’ї Отіс, коли вони бачили, як ці створіння без жодних вагань виконують накази Роджера і ніколи на них не нападають? Не маючи можливості покінчити з життям або збожеволіти, як інші, вони прозятують у цій пекельній ямі, з якої ніколи не зможуть вибратися, поки не знайдуть наступну жертву, яка продовжить прокляття.
Стиснутий кулак Алана лежав на столі, під шкірою проступали вени. Рішель потяглася і ніжно взяла його за руку. Алан здригнувся, його плечі задрижали, коли він подивився на неї. Холод, який зводив пальці з тих пір, як його кинули в нескінченну зимовість, здавалося, розчинився у її теплі. Її світло-зелені очі нагадали йому про перші весняні бутона, які він бачив у дитинстві. Поступово напруження з його руки спала.
Прочистивши горло, Алан повернувся до записки.
— Давай продовжимо пошуки. На перший погляд, тут немає нічого незвичайного.
- Має ж бути щось. Це єдине місце, де Шарлотта Отіс могла сховати ключ до розгадки ...
Рішель нахмурилась. Щось у відновлених правилах Бертранда їй не подобалося. Да. Ніби вони упустили щось життєво важливе.
https://literna.net/uk/books/122-laskavo-prosimo-v-osobnyaku-troyand