06. Вирішення (2) 31 розділ
Хтось проник у кімнату.
Рішель відкинула пусті сумки і вибігла з гардеробної. Навколо все було як зазвичай, що викликало таємничу незручність. Вона повільно обвела очима кімнату. Щось змінилося? Якщо подумати, ковдра трохи зрушиться. І не тільки це, але й положення дивана, книжкової полиці, письмового столу, стільця ...
Її серце шалено билося. Глазеві яблука горіли так, ніби ось-ось луснуть.
— Візьми себе в руки!
Вона ляснула руками по щоках. Розум, який трохи розслабився від почуття розгубленості, знову напружується. Рішель зітхнула і спокійно подумала:
"В кімнату неможливо ввійти без мого дозволу".
Так. Вона була самостійна. Навіть найзавпинніший працівник зупинився перед дверима, коли вона відмовила.
Але турбувало те, що вони могли входити через роботу...
Тоді це робота служниці?
Ні, це не могла бути служниця. Вона завжди прибирала в кімнаті Рішель з двох до трьох днів. Після цього більше не приходила. Було чотири години дня, і сьогодні вона навіть зачинила двері, переконавшись, що прибирання закінчена. До цього моменту мармелад явно залишався недоторканим. Отже, це зробив не чоловік, який прийшов по роботі.
Рішель подивилася на двері. Не було ніяких ознак зламаним. Коли вона повернулася, двері були ще замкнені. Вона знову оглянула кімнату. Рішель зрозуміла, що через паніку, викликану непроханим гостем, їй на мить здалося, ніби розташування предметів змінилося. Але вона мусила заспокоїтись і знову оглянутися, але зрозуміла, що нічого не змінилося.
« Він більше ні до чого не торкався? Чи, може, ідеально замів сліди після себе? "
Або, можливо, мармелад був єдиною метою з самого початку.
Рішель знову згадала правило Бертранда. Цей обожнювач м'яса заявиться, як тільки почує запах принесеної з-за межі особняка їжі.
Як він виглядає? Якщо зловмисник справді той самий "він" і як йому вдалося потрапити в замкнену кімнату? На відміну від правил, про які йдеться у правилах, чи може « він» вільно входити в чужу кімнату і виходити з неї? У нього є набір ключів, щоб відкрити кожні двері?
Якщо його метою був тільки мармелад, і, знайшовши його, він просто пішов, то це було б великим полегшенням.
Рішель повернулася в гардеробну. Вона оглядала підлогу, на якій царював кавардак. Гардеробна в її кімнаті була з трьох сторін заставлена шафами, за винятком стіни зі дверима. Рішель мав небагато одягу, тому вона використовувала тільки одну шафу і зазвичай не відчиняла дверей інших.
Рішель витріщилася на шафу перед собою. Як вона і думала, їй це не здалося. Дверцята шафа була злегка відкрита. Це явно слід, залишений непроханим гостем.
« Він не може ховатися всередині».
Вона все ще дивилася на шафу. Не видно жодних ознак присутності когось. Рішель трохи придумалася, а потім підійшла до шафи. Їй було страшно, але вона не могла бути впевнена в безпеці своєї кімнати у майбутньому, поки не з'ясують, хто саме зараз вторгся.
Дверцята рукою вона схопилася за ручку дверці. Замість того, щоб відкрити її повільно, краще зробити це ривком!
Відкрила.
— Хм.
Незважаючи на напруження, яке витіснилось у повітрі, в шафі нічого не було. Рішель незручно кашлянула і почала закривати двері, як раптом зупинилася.
« Узор на стіні дерев'яного шафи...»
Він трохи не такий, як треба.
Вона простягла руку і пощупала стінку. Стінка слабо дрейзжала. Вона потрікала її в різних місцях, і у лівому кутку знайшла заглиблення, схоже на ручку. Рішель поклала палець у щілину і підригала його. Стінка шафи — це двері, що відчиняють задню частину.
Там була...
— Двері?
Без сумніву, білі двері.
Вона втупилася на двері. За гардеробною була якась кімната. Судячи з планування, це була, швидше за все, дитяча ...
- Неможливо.
Вона відчула себе так, ніби її вдарили по голові гігантським молотком для відбивання м'яса. Неможливо, неможливо!
Рішель підібрала свою довгу спідницю і відразу вибігала зі спальні. Місце призначення було недалеко. Дитяча кімната - простір Рішель і простір близнюків. Вона кинулася туди. Дітей ніде не було. Вони гралися з ляльками, поки вона не відійшла, щоб зустріти служницю. Ришель, хвата ротом повітря, перевела погляд на стіну навпроти своєї кімнати. На стіні висів гарний гобелен з вишитими оленями.
- О, будь ласка.
Вона прикусила губу і обережно відсунула гобелен. Там, як і очікувалося... Відбулися білі двері.
Рішель молилася, щоб її припущення виявилися помилковими, але коли вона відчинила двері, то побачила свою гардеробну. Тепер вона переконалась. Близнюки забрали її мармелад.
*
Треба знайти близнюків.
Рішель звикла до змагань з особняка. Вона бігла, наче божевільна, відчайдушно вернула головою, а працівники байдуже проходили повз неї.
Куди вони пішли? У якесь безлюдне місце?
Вона побігла до штучного гаю, улюбленого кутка близнюків у саду. Але не було ніяких ознак того, що вони там з'являлися. Нудотворне відчуття стиснуло її шлунок.
« Ні, заспокойся і подумай спокійно».
Діти, схоже, мали уявлення про правила Бертранда з огляду на те, як вони часто намагалися доставити Рішель неприємності. Якби це було так, вони б не пішли на кухню. Але тоді вони б не почали втікати з забороненої їжі, принесеної через межі особняка.
Тепер Рішель поставив запитання. Чому близнюки вкрали мармелад? Просто тому, що це виглядало кумедно?
У цей момент її осінило. Вона згадала.
— Мама любить фрукти. Вона їсть багато солодкого і кислого.
Мадам Отіс подобаються фрукти. Близнюки дуже люблять маму.
Якщо це так...
Рішель тут же обернулася. Вона побігла до будинку на другому поверсі, де мадам Отіс часто проводила час. Коли вона піднялася на другий поверх, то побачила близнюків, які сиділи на корточках.
- Коли мама вийде?
— Як ти думаєш, їй сподобається?
- Можна трохи понюхати?
Діти просто надали і відкрили кришку. Від переляку Рішель закричала, як розкотить грому в нічній тиші:
— Пенни! Ніро!
— и-агх!
Діти підскочили і намагалися в поспіху втекти. Однак втекти від наставки з почервонілими очима було неможливо.
— и-а! Вибачте!
— Не їжте нас!
Діти затряслися і плакали. Рішель рішуче схопила мармелад і зачинила кришку.
— Наставниця зараз дуже сердита. Поясніть мені, чому ви взяли річ наставниці?
— Э-ем, ну.
Діти швидко заспокоїлися, усвідомивши, що не можуть стримати сліз. Очі забігали, а ручки засьорзали.
— Мама нічого не їла. Пені просто хотіла принести їй якусь смачну річ.
— Ми подумали, мама посміхнеться. І скаже, що ми симпатичні...
Як і очікувалося, це було через мадам Отіс.
З першого дня вона знала, що мадам Отіс не любить їсти. Дбати про дітей, які принесли їжу своїй мамі, яка не хотіла їсти, справді заслуговувала похвали. Але вони не могли приносити мадам Отіс чужої їжі. Вона не хотіла навіть дивитися на близнюків, і їй навряд чи сподобається те, що вони їй принесли...
Рішель озирнулася на двері вітальні. На щастя, вона не збиралася відкриватися. Було б краще повернутися до того, як ця зустріч знову завдасть болю дітям.
— Я розумію, чому ви так вчинили. Але сьогодні Пені і Ніро винні. Наставка була дуже здивована, виявивши пропажу своєї речі. Давайте пройдемо до вашої кімнати і поговоримо про те, що ви зробили не так.
—...
— Пені? Ніро?
Діти, які зазвичай безупинно гавкали, дивно замовкли. Рішель нагнулась і заглянула в їхні обличчя.
- Що сталося...
Особа дітей була бліда від невимовного страху.
Вона повільно повернула голову, прослідкувавши за поглядом близнюків. Там стояло воно.
—!
Вона ніколи в житті не бачила нічого дивного.
Перша думка, яку вона мала - це білий брудний монстр, виліплений у формі людини. Він був величезним, близько двох метрів у висоту, і досить величним, щоб заповнити весь коридор. Хоча він виглядав як людина, але його стікала подібно до болючого тісто шкіра, змушували сумніватися в цьому. Його очі розміром з дві родзинки, порівняно великим обличчям, виглядали крихітними. Окрім цих дивно блискучих очей, вона не змогла нічого більше розгледіти - ні носа і рота. Його товсті, як дуби, руки вкривалися по підлозі, тому що були довшими, ніж його тулуб і ноги разом взяті.
А найважливіше, його одяг. Вона була впевнена, що це уніформа шеф-повара, навіть якщо одяг був іспанка чимось чорним.
І це той самий "він" про який говорилося в правилах Бертранда?
Густой, багатошаровий запах смерті. Руки і ноги затвердили, як у мерця. Інтуїція казала: може бути, сьогодні вона помре.
Якраз коли вона збиралася відступити, дві пари рук схопили її за підол. Це близнюки. Дрогож дітей звітувало крізь спідниці.
«...»
Рішель сковтнула, у неї пересохло в роті.
Рішель Говард, залиш свої страхи на хвилину. Зараз... Діти потребують спасіння.
Вона міцно зажмурила очі, відкрила їх і розтягнула руки, щоб прикрити дітей наскільки це було можливо. Потім його голова днулася в такт її руху. Тоді Рішель зрозуміла.
« »Ми його не цікавимо. Його увага зосереджена на мармеладі.
Тоді, можливо.
Можливо, діти матимуть шанс втекти.
— Пені, Ниро.
— А?
— Коли я подам сигнал, біжіть у дитячу. Не хвилюйтеся про мене.
— Наставница...
— Ви повинні бігти.
Рішель повільно поворухнула рукою з мармеладом. Як і очікувалося, він зреагував.
Все в порядку. Киньте його якомога далі, а коли він відвернеться потрібно сказати дітям бігти...
- Що ти робиш?
Вона була дуже незадоволена тим, що не хотіла слухати. Рішель озирнулася, пам’ятаючи, що їй не слід втрачати пильності. Алан Отіс, засунувши руки в кишені, пильно дивився на неї.
https://literna.net/uk/books/122-laskavo-prosimo-v-osobnyaku-troyand