04. Візуальний (3) — 21 розділ
— Мамо, на які гроші ви купили цю нову сукню?
— Во-ось це? Воно відмінно виглядає на мені, так? Воно не дуже дороге, але досить непогано.
Горда мадам Ховард ніжно погладив свою сукню. Рішель ж навпаки, занервувала ще сильніше.
— Я попіклувалася про те, щоб ви не взяли кредит. Віконт Оліфанте вже не міг прислати вам ще грошей... Тільки не кажіть мені.... Скажіть, ви ж не забрали гроші у Анни?
- Як же негарно звучить "отобрала"!
Мадам Говард надула свої червоні губки. Це було очевидне підтвердження. Рішель, нарешті зрозуміла все.
що я поїхала працювати до сім'ї Отіс. О нет. Що ви з нею зробили? Я прислала Анні всі гроші, окрім коштів на прожиття.
— За що їй платити зарплату? Вона повинна бути вдячна за те, що ми прихистили їх з бабусею. Їм нема куди йти. Достатньо дати їжу і дах над головою. Пам’ятаймо, що у нас небагато грошей. Та й робить трохи...
— Мама!
— Господи. Чому ти так кричиш? Більше того, як ти смієш говорити зі своєю матір'ю так, ніби вона якась нікчемна? Як би вона посміла не сказати матері, де знаходиться її дочка? Це також нормально, коли служниця слухається вимог свого господаря.
— Як Анна може бути простою служницею? І що означає "негайно йти"? Анна є досвідченою служницею. Її б прийняли з найпоширенішими обіймами в будь-якому особняку, куди б вона не пішла. Незважаючи на це, вона залишилася з нами, хоча нам нічого було їй запропонувати! Але від мого імені, коли я все ще не повернулася додому...
— Заткнись, замолчи! Я зробила весь цей шлях не для того, щоб сваритися.
Мадам Говард вкинула руки. У неї було таке відчуття, що вона розмовляє зі стіною. Як завжди. Рішель притиснула руки до обличчя, відчуваючи, як її заглушує хвиля втоми. На мить запанувала тиша. Мадам Говард заговорила першою:
— Рішель, у твоєї мами зараз дуже гарний настрій. Спочатку я збиралася дуже сильно відрубати тебе, коли зустріч, але тепер бачу, що ти, здається, з радістю прощу тебе.
Рішель опустила руки і подивилася на матір. Мадам Говард із захопленням озиралася вітальню. У її погляді, яким вона обривала керамію і картини, які привезли з-за кордону, сквозила жадібність.
— Я запитувала себе, чому ти мене не слухаєш, але ти спрямувала свій погляд на небо... Розумна дівчинка. Тільки подумайте, що ти вирішила вхопитися за сім’ю Отіс.
- Що?
— На фоні сім’ї Отіс родина Честер є ніщо. Як, мабуть, скривиться обличчя мадам Еллісон, коли вона дізнається про це.
Те слово, про яке Рішель на мить забула раніше з її губами, дуже шокувало матір. Ось чому вона тут. Не тому, що вона хвилювалася і сумувала за нею не через злитися, а через надію породитись із Отіссами.
Обличчя Рішель побіліло, наче її душили.
— Я тут, щоб працювати наставницею, мамо.
— Да, пока. Я чула, що старшому сину Отісів приблизно стільки ж років, як і тобі. А оскільки він ніколи не бував на світських заходах, не кажучи вже про школу, то я думаю, що він ще ніколи з дівчатами не зустрічався. Не дивуюся, якщо йому прийде моя гарненька донька.
- Що це за нісенітниця ти несеш?
- Що ти маєш на увазі під нісенітницею? Поки у тебе є гарненьке обличчя, цього буде цілком достатньо для невинного хлопчика, який ще не досяг повноліття... Ти ж не віддала своє серце іншому? Чоловік, який провів мене сюди дуже красивий, але хто він? Я дуже розчарована в тобі, якщо тебе привернув той камергер. Ціна на тебе давно вже впала. Принаймні, ти не повинна втрачати свою гідність!
Слухаючи її, можна було безпомилково подумати, що Рішель приїхала в Бертранд, щоб знайти чоловіка. Це відрізнялося від жартів Метью про те, що вона повинна добре проводити час з вродливими чоловіками. Рішення Рішель, роздуми, готовність - все це було розтоптано цими словами.
У неї закрутилася голова. Вона більше не могла говорити. Вона просто хотіла забратися звідси якомога швидше. На мить у неї перехопило подих через те, що її мати була поруч.
« Як це сталося? »
Звичайно, був час, коли її мати по-справжньому піклувалася про неї, і Рішель любила її всім серцем.
Можливо, в цьому є і її вина. Тому що вона вчинила неправильно. Тому мати стала такою.
Бажала б вона бути мудрою людиною, як її батько.
Якби він був з ними прямо зараз...
« Я просто хочу зануритися на дно».
Вона важко ковтнула, не знаючи, зітхаючи це був або сльози. У той момент, як порятунок, пролунав тихий стук.
Тук, тук.
Через мить двері вітальні відчинилися. У вухах. Чорні, наче шовк, волосся хитнули від сквоювання. У дверях з’явилося гарне обличчя, привабливе посмішкою.
- Вибачте.
Роджерс Уолтер граціозно вклонився. Навіть мадам Говард втупилася на нього, розкриваючи рот від цього витонченого жерця.
— Мадам Говард, мадам Отіс запитує чи хочете ви приєднатися до неї за чаєм.
— Ма... Мадам Отіс?
Мадам Говард підскочила зі свого місця, ніби одержима. Роджерс, непримушено підвівши її до палацу, повернувся до Рішель і дарував її посміхаючим поглядом. Це було дивно. У той момент, коли вона подивилася в ці червонувато-каріє очі, їй чомусь стало легше дихати.
— Кхим, це неввічливо - відмовлятися від запрошення господині. Давай домовимося пізніше, Рішель.
Її, схоже, дуже втішило запрошення на чай мадам Отіс. Кутики рота мадам Говард піднялися, і вона відійшла геть за палацом. Рішель проводила її поглядом. Вона відчувала одночасно і полегшення від того, що змогла уникнути подальшої розмови з матір’ю, та огиду до себе. Раптом до неї дійшло, що Роджерс все ще стояв поруч. Рішель озирнулася на нього і злегка усміхнулась.
— Зовсім недавно я поводилася дивно? Вибачте, якщо вас злякала і дякую, що повідомили цю новину.
Леді Говард.
Подивившись уважно на Рішель, Роджерс простяг руку і прибрав прядь її волосся за вухо.
- Ви погано виглядаєте.
Рішель відступила на крок, прикривши вухо. Кончик її вуха в місці дотику його пальців все ще похитав.
Роджерс ввічливо повернув руку, оглянувши вітальню.
— Кажуть, що ця вітальня є одним з найприємніших місць у цьому особняку. Але кожного разу, коли я приходжу сюди, мені чомусь здається, що вона дає на мене. Тут не дуже приємно затримуватися.
— Гм, розумію.
— Тож я подумав: « Чи не хочете ви вийти і прогулятися зі мною? Я впевнений, що ви відчуєте себе краще після того, як з'явиться свіже повітря.
По суті, настав час повертатися до близнюків. Але чомусь Рішель відчула, що на її плечі лягає важка ноша. Вона живе кивнула.
— Ладно.
*
Далекий аромат троянд торкнувся кінчика носа. Під час прогулянки по саду вони мовчали.
- Може, сядемо? — Раптом запропонував Роджерс.
Прослідивши за його поглядом, вона побачила білі гойдалки серед рожевих кущів. Очі Рішель трохи здригнулися. Вони виглядають так само, як гойдалки її батько встановив для неї, коли вона була маленькою. Роджерс підійшов і, міцно тримаючи гойдалки, допоміг їй сісти. Рішель трохи похитнулася, але зрештою погодилася. Коли вона сіла на гойдалки, аромат троянд став сильнішим.
- У вас погані стосунки з сім'єю? — Роджерс знову заговорив після того, як сів поруч з нею.
Рішель гірко усміхнулася і з’їжджала руки разом.
— Мабуть, ви чули мою розмову з мамою.
- Вибачте, леді Говард. Я трохи послухав вас, коли прийшов передати повідомлення мадам Отіс.
— Ми повинні були сподіватися цього, бо голосно розмовляли. Не варто було її доточно питати.
— Коли ви почули, що приїхала ваша мати, вираз обличчя був особливо похмурим.
Вона побачила занепокоєння на обличчі Роджерса. Це було настільки очевидно. Її обличчя спалахнуло. Їй було дуже соромно, що такий гарний чоловік застав її зненацька.
« Цікаво, чи чув він про те, що моя мати націлилася на сім'ю Отіс? »
Якщо так, то їй відразу хотілося повіситися. Від пильного погляду чоловік, який сидить поруч, їй стало ще більше не по собі.
— Леді Говард, — почувся тихий голос Роджерса. - Хочете я відкрию вам секрет?
— Секрет?
Рішель підняла очі і подивилася на нього. На його губах з’явилась м’яка усмішка.
Чоловік приклав руку до рота і прошепотів:
- Це таємниця, яку я ніколи нікому не розповідав.
Ніби змій-скусник.
https://literna.net/uk/books/122-laskavo-prosimo-v-osobnyaku-troyand