Успішно отримавши техніку парної культивації та маючи ще день до Нового року, Гу Фейді та Су Ян вирішили не поспішати з поверненням.
Вони орендували невеличке подвір'я в селищі біля підніжжя гори Цзюнью і, скориставшись останнім днем роботи ринку двадцять дев'ятого числа, придбали необхідні продукти та святкові дрібнички. План був простий: разом зустріти свято, а вже потім вирушати до Малого Нефритового Павільйону.
У новорічну ніч юнаки залишилися вдома, вирішивши прикрасити це зазвичай пусте житло, аби додати йому бодай трохи святкового настрою.
Звісно, не обійшлося без традиційних написів на червоному папері та ієрогліфа «Щастя».
Су Ян так і не зміг опанувати мистецтво каліграфії на високому рівні — його ієрогліфи не розтікалися плямами, але й вишуканості їм бракувало. Тож відповідальну місію з написання парних написів «чуньлянь»(春聯), «Чунь» означає «весна», а «лянь» — «парні написи», доручили Гу Фейді.
Для Гу Фейді це не було проблемою: він швидко написав звичні для його родини побажання і покликав Су Яна допомагати клеїти їх на двері. Проте Су Ян зовсім не вмів поводитися з пензлем для клейстеру — варто було йому лише мазнути, як папір брався зморшками. Намагаючись розгладити його руками, він лише забруднив усе навколо клейстером, змішаним із червоною фарбою паперу.
Гу Фейді навіть не намагався допомогти — він просто стояв поруч і сміявся.
Коли один напис нарешті був приклеєний, Гу Фейді відступив на крок, аби оцінити роботу, а Су Ян саме думав, де б помити руки.
«Сяо-сяо, подивися, рівно висить?» — гукнув його Гу Фейді.
«Трішки вище було б краще.»
Су Ян підійшов ближче і, дивлячись на зосередженого Гу Фейді, раптом примружився: «Так, тепер ідеально... А тепер іди сюди, допоможеш мені.»
Гу Фейді розгладив папір і наблизився до юнака: «Що таке?»
Су Ян миттєво підняв руку і пальцями, вимазаними в червоному клейстері, провів по щоці Гу Фейді, залишивши три смужки, схожі на котячі вуса.
«Ти мені не допомагав!» — удавано розлютився він, оскаливши зуби. — «Та ще й насміхався!»
Гу Фейді дозволив йому ці пустощі й навіть не розсердився: «Не бешкетуй. Поки руки ще не помив, давай доклеїмо другий напис та ієрогліф "Щастя".»
Су Ян: «...»
Надувши губи, юнак залишив ще й червону крапку на чолі Гу Фейді.
Так, жартуючи та штовхаючись, вони нарешті прикрасили вхід.
У цей час повз їхнє подвір'я проходили дві селянки. Побачивши, як хлопці дуріють біля воріт, вони не втрималися від усмішок.
«Ох, хоч вони тут і проїздом, а видно, що ці двоє братів дуже близькі», — тихо мовила одна.
Інша глянула на Су Яна і хмикнула: «Які там брати! Поглянь на цього білолицього красеня, такий вродливий, що я б подумала, чи не дівчина це в чоловічому вбранні... Це ж просто молодята заграють одне до одного!»
«Ой, а й справді... Ну й око в тебе гостре!»
Су Ян: «...»
Гу Фейді: «...»
«Молодята» з чудовим слухом почули кожне слово. Вони перезирнулися і раптом не втрималися від сміху.
Прибравши пензлі, вони разом вмили обличчя та руки, а потім замислилися над новорічною вечерею.
Су Ян тривалий час жив сам у сучасному світі, тож умів готувати прості страви, але він абсолютно не знав, як поводитися з давньою піччю. До того ж глиняний казан був вмурований у плиту — його не можна було підняти чи нагрівати порожнім. Про смаження страв годі було й думати, максимум — щось зварити чи приготувати на парі.
«Ти ж маєш знати, як користуватися такою піччю?» — Су Ян присів біля топки і запитав Гу Фейді.
«Ні», — миттєво відповів той.
«У твоєму домі хіба не така плита? Як ти можеш не знати!» — не повірив Су Ян.
Гу Фейді присів поруч і разом із ним почав роздивлятися отвір печі: «Я ніколи не заходив на кухню вдома... Але, гадаю, всі печі працюють однаково.»
Су Ян на мить замовк: «...Точно, я й забув, що ти колись був паничем.»
Гу Фейді посміхнувся, витягнув кілька полін, додав хмизу і, роздмухавши вогонь, запалив піч. Су Ян поспішив налити у казан води, аби той не тріснув від жару.
«То ти таки вмієш розпалювати?» — запитав він.
«Просто здогадався», — відповів Гу Фейді.
Після довгих роздумів Су Ян вирішив, що найкраще буде наліпити пельменів — це і традиційно, і смачно.
Гу Фейді доручили рубати начинку, а Су Ян взяв на себе замішування тіста. Хоча Гу Фейді ніколи не куховарив, його майстерність у володінні зброєю та сила рук допомогли йому ідеально подрібнити м'ясо та овочі. Су Ян додав спецій, і тісто саме було майже готове.
Юнак розкачав кілька кружечків і почав показувати Гу Фейді, як ліпити пельмені. Гу Фейді виявився надзвичайно здібним учнем — вже після другої спроби його вироби виглядали майже бездоганно.
Бачачи таку швидкість навчання, Су Ян, який не встиг насолодитися роллю вчителя, пробурчав: «...Головний герой — він і на кухні головний герой.»
Гу Фейді засміявся: «Що ти кажеш? Що це означає?»
Су Ян лише хитро посміхнувся у відповідь.
Один розкочував тісто, інший ліпив — вони працювали напрочуд злагоджено. Незабаром уся начинка перетворилася на рівні ряди пельменів.
Су Ян розкочав залишки тіста на широкі локшини: «Щоразу, коли їм пельмені, мені найбільше подобаються ці шматочки тіста... Не знаю чому, але вони смакують зовсім не так, як звичайна локшина. Справжня магія.»
Гу Фейді відповів: «Тоді, коли вони зваряться, ти їж локшину, а я — пельмені.»
Су Ян розсміявся: «Ти вже зовсім перестав зі мною церемонитися!»
Гу Фейді лише усміхнувся у відповідь. Спостерігаючи, як Су Ян вправно порається біля казана, він запитав: «Судячи з твоїх слів, раніше ти теж їв пельмені. Твоє життя не було нужденним?»
Це був перший раз, коли Гу Фейді відкрито запитав про минуле життя душі Су Яна.
Юнак замислився: «Насправді, все було дуже добре. Принаймні, у мене був власний дім, я не знав голоду чи холоду. Люди навколо завжди ставилися до мене добре, я не зустрічав справжнього зла чи непереборних труднощів. Я займався тим, що люблю... Зараз я розумію, як мені пощастило.»
«А скільки тобі було років?» — знову запитав Гу Фейді.
«Мені був двадцять один рік, коли я потрапив сюди», — відповів Су Ян. — «Якщо рахувати вік моєї душі, то зараз мені вже майже двадцять чотири.»
«Двадцять один... повноліття...» — Гу Фейді на мить замислився і нерішуче запитав: «Ти... був одружений?»
Су Ян розхохотався.
«Що, тільки зараз вирішив спитати?» — крізь сміх мовив він. — «Тобі не здається, що вже пізнувато?»
«Раніше я не наважувався», — чесно відповів Гу Фейді.
«Немає чого боятися», — сказав Су Ян. — «Якщо запитаєш — я відповім.»
Гу Фейді подивився йому в очі: «То ти мав сім'ю?»
«Ні», — посміхнувся Су Ян. — «У нас одружуються пізно, багато хто чекає до тридцяти... У двадцять один ми лише закінчуємо навчання, куди там поспішати. Та й... я так і не зустрів нікого, кого б покохав.»
Почувши це, Гу Фейді відкрито посміхнувся. А за мить він знову виглядав спантеличеним: «Твоя батьківщина зовсім не схожа на Центральні Рівнини... Де це місце?»
Су Ян усміхнувся.
«Моя батьківщина — це дивовижне місце.»
Він підняв кришку казана, помішуючи пельмені: «Наприклад, тамтешні плити: достатньо повернути кнопку — і вогонь спалахує сам собою, дуже зручно. Є навіть печі та казани, яким взагалі не потрібен вогонь, щоб готувати. Уявляєш?»
Почувши таку нісенітницю, Гу Фейді не став перепитувати з недовірою. Натомість він замислився і сказав: «Тож не дивно, що ти вмієш готувати пельмені, але не знаєш, як розпалити вогонь.»
Не давши Су Яну продовжити, він додав: «І лампи у вас, певно, не потребують кресала?»
Су Ян закляк: «О? Як ти дізнався?»
«Я пам'ятаю, що коли ти тільки прийшов до Малого Нефритового Павільйону, ти навіть не знав, як користуватися кресалом.»
Су Ян: «...»
Він театрально зітхнув: «Мій дорогий молодший брате, ти справді віриш у все це?»
«Якщо ти кажеш — я вірю», — відповів Гу Фейді.
Су Ян онімів. Він дивився в очі Гу Фейді, які сяяли, наче зірки, і не бачив у них ні тіні глузування чи байдужості.
Раптом у нього виникло непереборне бажання розповісти все: про те, що цей світ — книга, про автора, про сюжет...
Але що потім? Він не знав, чи зможе повернутися, і чи зможе забрати Гу Фейді з собою.
Звук закипання води вирвав його з роздумів. Він потягнувся до кришки, але Гу Фейді випередив його. Хмара пари вирвалася назовні. Су Ян влив у казан пів миски холодної води, і бурхливе кипіння вщухло.
Розповім йому про все, коли обряд повноліття пройде успішно, — вирішив Су Ян.
Хоча юнак рідко ліпив пельмені сам, цього разу вони вийшли ідеальними. Тісто було саме тієї пружності, начинка — саме того смаку, а кількість — якраз аби наїстися досхочу.
Наприкінці вони розділили гарячий відвар, у якому варилося тісто.
«Ну як?» — запитав Су Ян. — «Хіба ця локшина не смачніша за звичайну?»
Гу Фейді посміхнувся: «Я не знаю.»
«М? Чому?»
«Наступного разу приготуй мені звичайну локшину, тоді я зможу порівняти.»
Су Ян обурився: «Чому це я маю готувати? Ти що, локшини раніше не їв?»
«Те, що готуєш ти — особливе.»
Су Ян на мить розгубився, не зрозумівши натяку.
«Тільки твою локшину можна порівнювати з твоїми пельменями», — пояснив Гу Фейді. — «Те, що готують інші, ніколи не буде таким смачним.»
Від цих слів у Су Яна потеплішало на душі. Проте він напустив на себе байдужий вигляд: «Ой, знову ці твої солодкі промови...»
Гу Фейді лише мовчки допив свій відвар, посміхаючись.
Тієї ночі вони підігріли рисове вино і сиділи на подвір'ї, розмовляючи та очікуючи на прихід нового року.
У новорічну ніч на небі не було місяця, тож зорі здавалися неймовірно яскравими.
«Ми знайомі вже кілька років, але це наш перший спільний Новий рік», — сказав Гу Фейді. — «Тоді, в Малому Нефритовому Павільйоні, я занадто рано пішов до Павільйону Схованих Перлин і не зміг розділити з тобою це свято. Зараз мені дуже шкода втраченого часу.»
Су Ян, трохи сп'янілий від вина, прихилився до плеча Гу Фейді: «Якщо був перший Новий рік, то буде й другий, і ще багато-багато інших. Чого ж тут шкодувати?»
Гу Фейді подивився на нього, і в його очах віддзеркалювалося зоряне небо.
«Ти сам це сказав. Тепер не смій забирати свої слова назад», — усміхнувся він.
Су Ян нічого не відповів. Він лише обхопив Гу Фейді за шию і ніжно поцілував його в губи.