Наступного ранку хуртовина щойно вщухла, і дорога була вкрита снігом завтовшки близько фута, який відбивав лускаті блискітки у блідому сонячному світлі.
Дорога була важкою, але Су Ян та його супутники вирішили вирушити. Коні не могли швидко бігти, тому Ґу Фейді просто взяв Су Яна в обійми. Вони їхали на одному коні, що полегшувало йому передачу внутрішньої енергії для зігрівання Су Яна.
Температура на півночі Центральних рівнин на той час уже впала до критичних позначок. Сніг, що трохи підтавав опівдні, надвечір миттєво перетворювався на лід. На щастя, зимове повітря було сухим, і в дорозі вони більше не потрапляли у хуртовини.
За п'ять днів вони нарешті дісталися округу Цін'у. У променях багряного заходу вдалині з'явився витончений силует гори Мейчжу.
Весь цей час вони їхали прямими шляхами, оминаючи села та містечка, проте новина про те, що Павільйон Парячих Хмар збирає сили бойового світу для походу в пустку задля облоги Демонічної Секти, все одно дісталася їхніх вух.
Су Ян знав сюжет заздалегідь, тому не здивувався, лише відчув тужливий відгомін неминучості долі. Ґу Фейді ж, вперше почувши це, помітно хвилювався. Весь день він пильно стежив за виразом обличчя Су Яна, боячись, що той почне гніватися або тривожитися.
Згодом, побачивши, що Су Ян не надто переймається долею Демонічної Секти, Ґу Фейді згадав про його непросте походження і заспокоївся.
Хай там як, для них зараз найважливішим було впоратися з крижаною енергією в тілі Су Яна.
Тільки розв'язавши цю проблему, вони зможуть замислитися про чвари у світі бойових мистецтв.
Гора Мейчжу тепер також була вкрита білою ковдрою. Колись густі листяні ліси давно скинули вбрання, залишивши лише темні стовбури під вагою снігу, що нагадував розквітлий цвіт груші по всіх схилах.
Щоб Су Ян мав сили піднятися на гору до Малого Нефритового Павільйону, напередодні ввечері Ґу Фейді знову провів з ним парну практику.
Наступного ранку вони залишили коней у містечку Мейчжу, взяли речі й рушили вгору пішки.
Су Ян тримав за щокою зігріваючу пігулку і міцно стискав руку Ґу Фейді, йдучи слідом за ним вузькою лісовою стежкою.
Проходячи повз невелику галявину, Су Ян раптом зупинився й усміхнувся: «Ці дерева... я наче пам'ятаю це місце».
Ґу Фейді стиснув його долоню й усміхнувся у відповідь: «Так, це те саме місце, де ми зустрілися вперше».
Згадуючи події їхньої першої зустрічі, Су Ян відчув, як накочує сміх.
Тоді він був одержимий слідуванням сюжету, сприймав усіх навколо як паперових персонажів і зачитував репліки за сценарієм... Тепер він розумів: якби він був на місці Ґу Фейді, то теж вирішив би, що з тим хлопцем щось не так.
«Отже, тоді...» — тихо мовив Ґу Фейді. — «Чому ти дав мені Пігулку Весняного Відродження Жалю до Краси?»
«Звісно, щоб врятувати тобі життя», — буркнув Су Ян. — «Ти тоді був так тяжко поранений, здавалося, от-от помреш...»
Погляд Ґу Фейді впав на дерево поруч, на яке він колись спирався. Помовчавши, він сказав: «Я тоді ще не міг самостійно керувати технікою "Нірвани". Коли поранення стають критичними, ця техніка сама переводить тіло в стан анабіозу для зцілення. Тому я й виглядав напівмертвим».
Су Ян витріщив очі: «То я, виходить, дарма витратив на тебе такі дорогі ліки?»
«Не зовсім дарма», — відповів Ґу Фейді. — «Тоді, у розломі посеред пустки, якби від мене не пахло тими ліками, люди з Демонічної Секти не знайшли б нас так швидко».
Згадка про квіткових слуг Демонічної Секти, що знайшли їх у пустці, знову роздратувала Су Яна: «Якби вони нас не знайшли, ти б не заразився кров'яним Ґу».
Почувши це, Ґу Фейді на мить замовк, а потім тихіше, наче сам до себе, промовив: «Це правда... А якби я не заразився, ти б не почав вивчати техніку "Напівзів'яла Червона Квітка"».
«Але...» — він замислився й додав: — «Якби я не підхопив того Ґу, я б, імовірно, не пішов за тобою до Демонічної Секти, і ми б навряд чи змогли відкрити серця одне одному».
Він повернувся до Су Яна, і в кутиках його вуст з'явилася легка усмішка, у якій змішалися гіркота й вдячність: «Тоді я був готовий відступити... знаючи, що ми з різних таборів, маємо різні обов'язки, та ще й обидва чоловіки... На щастя, я отримав шанс, завдяки якому мені не довелося відпускати твою руку».
Су Ян лоскотав пальцем долоню Ґу Фейді й усміхнувся: «Усе, що сталося, було визначено заздалегідь».
Ґу Фейді зітхнув, дивлячись на нього: «Тому я навіть не знаю: дякувати тій людині, що заразила мене Ґу, чи ненавидіти її за те, через що нам довелося пройти».
Су Ян цокнув язиком, наблизився й штовхнув Ґу Фейді плечем: «Через терни до зірок, хіба ні?»
Коли під ногами з'явилися рівні кам'яні плити, а крізь дерева проступила дорога до гірської брами Малого Нефритового Павільйону, Су Ян знову заговорив.
«Під час нашої другої зустрічі біля цієї брами ти виглядав дуже розлюченим», — Су Ян хитро зиркнув на Ґу Фейді. — «Ти тоді думав, що це велика ганьба — бути врятованим таким лиходієм із Демонічної Секти, як я?»
Проте Ґу Фейді лише похитав головою.
«Тоді на що ти злився?» — допитувався Су Ян.
Ґу Фейді подивився на далеку кам'яну драбину й тихо засміявся: «У світі бойових мистевств казали, що Святий Син Демонічної Секти полюбляє чоловічу вроду і полює на гарних юнаків. А та Пігулка Весняного Відродження Жалю до Краси мала зробити мене здобиччю, яку Секта завжди зможе вистежити».
Почувши це, Су Ян міг лише уявити, що тоді навигадував собі Ґу Фейді. Він ледь не розхохотався.
Ґу Фейді теж стало трохи ніяково: «Тому тоді ми з Вейці та Ліньюнь припускали, що ти насправді...»
«Припускали, що я маю на тебе види?» — підняв брову Су Ян.
«Цить!» — Ґу Фейді швидко прикрив рота Су Яна рукою, озирнувшись на Ло Юя та Цінь Цзяньюе, що йшли попереду.
Цінь Цзяньюе наче нічого не чув, а Ло Юй обернувся, глянув на них і знову відвернувся з кам'яним обличчям, хоча його плечі злегка здригалися від сміху.
Су Ян міцніше стиснув руку Ґу Фейді, хитро прикусив губу й потягнув його до себе, наблизившись до самої щоки.
«Цей Святий Син справді полюбляє вродливих юнаків», — переможно вимовив Су Ян, знову ввійшовши в роль. — «Тепер тобі не втекти з моїх рук».
Ґу Фейді подивився йому в очі, злегка пригорнув до себе й прошепотів: «Я вже давно твій полонений, хіба забув?»
З цими словами він опустив погляд і швидко поцілував червоні губи Су Яна.
Су Ян не збирався поступатися, обхопив Ґу Фейді за шию й поглибив цей короткий поцілунок.
«М-м, трохи пече».
Коли вони відсторонилися, Ґу Фейді всміхнувся: «Зігріваюча пігулка ще не розчинилася, не пустуй».
Вони йшли далі, міцно сплівши пальці й жартуючи, через що відстань між ними та Ло Юєм і Цінь Цзяньюе ставала дедалі більшою. Зрештою Ґу Фейді довелося взяти Су Яна на спину й застосувати техніку легкості, щоб наздогнати старших біля самої брами Малого Нефритового Павільйону.
Саме в цей момент по кам'яних сходах з-за брами повільно спустилися дві постаті.
Ло Інь був у своєму звичному сірому вбранні. Його обличчя залишалося спокійним і безпристрасним, наче він зовсім не змінився за ці два роки. А поруч із ним йшов усміхнений, одягнений у все червоне Чі Тонг, чию стать, як і раніше, було важко визначити з першого погляду.
Побачивши Су Яна та Ґу Фейді, які трималися за руки, Чі Тонг здивовано підняв брови. Він миттєво злетів зі сходів і, навіть не привітавшись зі старшими, підійшов до них.
«Пів року не бачилися, а ви, виявляється... справді в таких стосунках?» — засміявся він. — «Коли вчителька про це згадувала, я думав, вона жартує... Ану розповідайте, як це сталося?»
Ці слова вмить пробудили в Су Яна ностальгію за часами в Малому Нефритовому Павільйоні.
Тоді він ще мало розумів цей світ, а його єдиними турботами були тренування та поєдинки. Хто б міг подумати, щоб кілька місяців після завершення навчання здадуться йому довшими за два роки тут.
Проте не встиг Су Ян відповісти, як Цінь Цзяньюе, що стояв поруч, нахмурився й покликав: «Дан'ян?»
Чі Тонг різко обернувся, вдивлявся в обличчя чоловіка кілька секунд, а потім вигукнув від подиву: «...Шостий дядьку?!»
Цінь Цзяньюе виглядав суворим. Він довго мовчки дивився на Чі Тонга, а потім запитав: «Чому ти в Малому Нефритовому Павільйоні, та ще й... у чоловічому вбранні?»
Це запитання приголомшило Су Яна та Ґу Фейді.
Невже Чі Тонг, який два роки приховував свою стать, насправді дівчина?
Однак Чі Тонг лише засміявся: «Шостий дядьку, ви так давно покинули палац, що, звісно, не знаєте моїх справ. Насправді я... чоловік».
«Але...» — Цінь Цзяньюе хмурився дедалі дужче. — «Чому твоя мати-наложниця виховувала тебе як доньку?»
Усмішка Чі Тонга не змінилася, але його слова змусили всіх заціпеніти: «Це тому, що я також можу бути й донькою».
Су Ян остаточно заплутався.
І справа була не лише в статі Чі Тонга, а й у словах «покинув палац» та «наложниця».
Він розгублено глянув на Ґу Фейді й побачив на його обличчі таку ж саму розгубленість.
Хоча всі знали, що імператорське прізвище зараз — Цінь, ніхто не міг уявити, що людина, яка супроводжувала принца-втікача з царства Клану Привидів Е'ло у снігових горах, виявиться представником імператорської родини.
А Чі Тонг називає цю людину «шостим дядьком».
Більше того, Чі Тонг каже, що він чоловік, але може бути й донькою.
Інформації було забагато, і мозок Су Яна почав давати збої.
Чі Тонг перевів погляд з ошелешеного Су Яна на Ґу Фейді, а потім знову на Цінь Цзяньюе: «З таким тілом, як у мене, роль принцеси була зручнішою за роль принца. Але... пізніше у матері з'явилися інші діти. Я подорослішав і зрозумів, що в палаці мені не втриматися, тому сам попросив дозволу піти».
Цінь Цзяньюе виглядав засмученим.
Чі Тонг вів далі: «Шостий дядьку, не варто мене жаліти. Коли я йшов, батько-імператор почувався винним і дав мені одну обіцянку. Зараз я закінчив навчання і якраз збирався йти до нього, щоб він її виконав. Ви супроводжуєте...» — він глянув на Ло Юя, — «...цього старшого сюди, мабуть, у тій самій справі».
Після цього Чі Тонг обернувся, поклав руку на плече Ло Іня й підштовхнув його вперед: «Цей старший — теж твій дядько, чи не так?»
Ло Інь, як і раніше без жодних емоцій, повернувся до Ло Юя і вклонився жестом, якого ніхто раніше не бачив. «Дядьку», — мовив він.
Ло Юй відповів на уклін і зітхнув: «Коли все сталося, я не зміг допомогти тобі. Мені соромно чути це слово від тебе».
Ло Інь опустив очі й більше не промовив ні слова. Його постать здавалася ще більш примарною, ніж пів року тому.
На мить запала дивна й ніякова тиша.
Чі Тонг легко засміявся, змінюючи тему.
«До речі, Су Ян», — він дістав із пазухи довгасту коробочку й простягнув її юнакові. — «Учителька наказала передати це тобі».
Су Ян, який досі не міг усвідомити, що він у якомусь сенсі родич Ло Іня, вирішив поки не забивати цим голову. Він відкрив коробочку.
Всередині лежала яскраво-червона нефритова підвіска у формі фенікса. Щойно він торкнувся її, як відчув приємне тепло, що розлилося по тілу.
«Це...?» — здивовано глянув він на Чі Тонга.
Той відповів: «Учителька не сказала, що це, лише наказала носити на тілі. Коли повертатиметеся до Демонічної Секти або підете в крижані пустки — нізащо не знімайте її».
Су Ян знову завмер: «До Демонічної Секти? Навіщо мені туди повертатися? Я ж прийшов сюди, щоб залишитися в Малому Нефритовому Павільйоні...»
Чі Тонг похитав головою й передав листа Ґу Фейді: «Учителька, мабуть, вважає, що спочатку ви маєте зробити те, що мусите».
Ґу Фейді нахмурився й відкрив листа. Вони з Су Яном почали читати разом:
⟪ФейФей та СуСу мають спочатку вирушити до Міста Диявола в пустці та до Клану Привидів Е'ло. Доки Нефритовий Мозок Фенікса цілий, тіло СуСу витримає навіть використання внутрішньої сили. Мати "Білого Полум'яного Ґу " у великого шамана Клану Привидів Е'ло — це шанс для ФейФей, який не можна втрачати. Пам'ятайте: у пустці ви маєте бути разом і не розлучатися ні на мить⟫.