— Дідусю Вовче, не хочеш піти першим і показати дорогу? — обережно поцікавився Чжун Лі.
Сніговий Вовк Летючого Струмка зберігав перед рештою свою величну й недоторканну поставу. Кинувши на Чжун Лі байдужий погляд, він ступив на острів так, ніби сам був тут господарем.
Нюх у нього був надзвичайно гострий, особливо на запах крові. Він ішов слідом, а Загін Фен щільно тримався позаду.
— Матінко рідна, яка ж гидота! — раптом заверещав Сє Хао.
Це неабияк налякало решту. Всі кинулись поглядом до нього й побачили, що той у щось вступив — і тепер намагався витерти взуття об траву.
— У собаче лайно вступив чи що? — розреготався Чжун Лі.
— Гадки не маю, що це. Абсолютно чорне! — витягнув обличчя Сє Хао.
— Тихо! — у Гу Їн теж був гострий нюх. Вона уважно озирнулась довкола.
Команда вирішила більше не базікати й мовчки йшла за вовком.
— Ми що, прийшли не туди? Тут немає жодної печери, — озвався Носатий.
Острів був невеликим. Обійшовши його вздовж і впоперек, входу до печери вони так і не знайшли, були лише самі купи каміння. Лишалось хіба гадати, звідки взявся цей стійкий запах крові.
— Дивно, я чітко пам'ятаю, як наставник казав, що тут є печера, — почухав потилицю Чжун Лі.
— Аву-у-у!
Вовк зупинився біля кількох валунів, обнюхуючи їх, наче щось знайшов.
Гу Їн уважно спостерігала. Вона помітила, як вовк випустив гострі кігті й почав розгрібати каміння — валуни розсікались навпіл, ніби зроблені з глини!
Зрештою він вирив діру. Каміння зверху обвалилось, відкривши прохід. Сильний запах крові миттю вдарив у ніздрі!
— Тут і справді є печера! — вигукнув Сє Хао.
— Але чому вхід був завалений?
Загін Фен поводився вкрай обережно. Їхні ранги були невисокими, і всі чудово розуміли, наскільки небезпечною може бути така печера — у подібних місцях часто траплялись високорівневі демонічні істоти. Знайшовши щось таке, зазвичай варто просто відступити. Настороженість — цілком природна річ для мисливців, надто для тих, хто проводить у дикій природі більшість часу!
Вовк був іншим. Рівень небезпеки виявився надто низьким, щоб становити для нього загрозу. Він увійшов до печери й раптом опустив голову, наче щось знайшовши.
Загін Фен чекав знадвору. Невдовзі вовк повернувся, несучи в пащі людину!
Чоловік, якого він витяг з печери, був увесь у крові — навіть обличчя розгледіти було важко. На превеликий подив усіх, він виявився живим й несамовито борсався, хоча вовк міцно тримав його в зубах, дико волаючи на все горло.
Вовк кинув чоловіка просто перед Гу Їн. Доля цієї людини його аж ніяк не хвилювала.
— Не вбивайте мене, не вбивайте, я нічого не бачив, нічого! — чоловік здавався психічно нестабільним і безперестанку бурмотів нісенітниці.
— Хіба це не У Дун? У Дуне, це ми, Загін Фен! Я Гу Їн! — впізнавши його, вона одразу спробувала заспокоїти чоловіка.
— Не вбивайте мене, клянуся, я нічого не бачив, не вбивайте... — У Дун і досі не оговтався від жаху, забившись у куток і намагаючись втиснутися в найменшу шпарину в пошуках захисту.
Загін Фен перезирнувся. Ніхто не знав, що з ним робити.
Серце стискалося на саму лише його реакцію.
Вони давно знали У Дуна — життєрадісного чоловіка, що не раз випивав із командою. Якось Гу Їн навіть довелось тягнути його на собі до Лань Цзіня, коли той перебрав.
Відтоді У Дуну було соромно розмовляти з ними, та вони завжди згадували той випадок, щойно бачили його.
Тепер же він здавався геть з'їхавши з глузду — благав і інстинктивно згортався калачиком, аби вижити. Як мисливець він розумів, що жодна з цих дій не гарантує безпеки, та вже переживав справжній нервовий зрив.
— Змиймо з нього кров. Почекаємо, поки трохи заспокоїться, — запропонувала Гу Їн.
— Угу, ми справді гадки не маємо, що тут сталося.
Побачивши стан У Дуна, весь загін неабияк стривожився. На острові точно сталося щось жахливе — інакше Мисливська Група Цанцзінь не опинилась би в такому вигляді. І Загін Фен цілком міг би розділити їхню долю! Єдиною причиною, чому вони досі не втекли, було те, що вовк спокійно сидів позаду.
— Там усередині ще хтось є? — запитала Гу Їн у вовка.
Той принюхався й відвернувся, поплескавши У Дуна лапою.
— Він єдиний, хто лишився? — здогадалася Гу Їн.
Чесно кажучи, сама вона нізащо не наважилась би зайти до печери. Спершу учасника групи Цанцзінь зжерла Кривава Отруйна Саламандра, а тепер У Дун з'їхав з глузду.
Вовк кивнув, даючи зрозуміти: у печері більше не лишилося нікого живого.
Насправді він таки вловив запах інших істот — і чимало, схоже, вони саме бенкетували. Проте безрозсудно лізти у вузьку печеру, частина якої була затоплена, він не збирався: середовище було для нього вкрай несприятливим.
— Ми зробили все можливе й врятували хоч когось. Якщо всередині більше нікого живого, забираймося звідси. Повідомимо Фань Мо, хай сам розбирається, — запропонував Сє Хао.
Зробили вони й справді все, що могли, — досліджуючи печеру далі, вони самі загинули б!
Гу Їн погодилась, що вирушати треба якнайшвидше, особливо зважаючи на те, як поводився вовк — наче печера приховувала неймовірну небезпеку.
— А з ним що робити? — кивнула Гу Їн на У Дуна, звертаючись до Сє Хао.
— Його просто паралізував страх. Обробимо рани, дамо трохи відпочити — має прийти до тями, — Сє Хао знався на лікуванні, хоч і не був цілителем.
— Тоді вирушаємо.
— Угу, від цього острова в мене мурашки по шкірі.
Команда забрала пораненого У Дуна із собою. Човен попрямував назад до Застави Мінху.
У Дун знепритомнів. Він перестав бурмотіти нісенітниці — можливо, підсвідомо відчув, що небезпека минула.
— З ним усе буде гаразд, коли прокинеться... Уже сутеніє, плисти озером зараз небезпечно. Розіб'ємо намети на Острові Єдиної Лінії, а до Застави повернемось завтра вранці! — запропонував Чжун Лі.
— Згоден, та й У Дуну треба відпочити.
Острів Єдиної Лінії знав чи не кожен мисливець на Озері Тисячі Островів — особливе місце у відносно безпечній частині озера, де поблизу у воді не водилося демонічних істот, та й сам острів лишався вільним від них. Більшість мисливців, повертаючись з Озера, воліли зупинятися тут на нічліг перед тим, як вирушити до Застави. Тому вже надвечір острів рясно всипали запалені намети.
Як і завжди, на Острові Єдиної Лінії розкинулось ціле наметове містечко — найімовірніше, воно належало Мисливським Групам, які не бажали відступатись від полювання на Демонічних Саламандр. Можливо, комусь навіть пощастило розгадати, як пробити панцирі потвор!
Діставшись острова, Загін Фен заходився ставити власні намети.
— Ого, брате, твій вовк виглядає доволі крутим. Мабуть, щонайменше він рівня Великого Воїна! — підійшов привітатися мисливець із сусіднього намету.
У дикій природі мисливці зазвичай трималися купи — так легше було наглядати одне за одним.
— Великого Воїна? Ти жартуєш. Кажу тобі, він знищує істот рівня Командира, наче курчат! — гордо відповів Сє Хао.
— Досить заливати! — розсміявся мисливець.
— Я серйозно, — наполягав Сє Хао.
— Тоді попроси його показати пару прийомчиків, якщо він і справді такий сильний. Якщо не брешеш — віддам тобі цей глечик вина. А якщо брешеш — даси мені номер тієї кралечки з вашої команди, — підморгнув мисливець.
Сє Хао зиркнув на вовка, що вже спав, і його охопили глибокі сумніви. Чи не приплесне його ця потвора, якщо попросити повипендрюватись?
— Га? Значок на тобі здається знайомим. Бачив двох людей із таким самим на цьому острові. Вони з твоєї команди? — раптом запитав мисливець.
— Ти про це? Це тимчасовий значок, що нам видав Семизірковий Майстер-Мисливець... — відповів Сє Хао.
— Ну ти й брехун, Семизірковий Майстер? — мисливець явно не повірив. Будь тут і справді такий майстер, з якого дива він узявся б за квести на Озері Тисячі Островів? Хіба тут є щось, здатне привернути його увагу?
Сє Хао ще трохи потеревенив із мисливцем, а закінчивши розмову, вирушив на пошуки двох інших власників того ж значка.
Кожному найнятому на квест мисливцю видавали тимчасовий значок — знак того, що всі вони працюють над одним завданням для одного роботодавця. На час квесту всі вважалися однією командою.
Сє Хао не сподівався зустріти на острові інших членів команди й вирішив провідати їх, розпитати, чи не знайшли якихось зачіпок.
Попрямувавши до задньої частини острова, він помітив одинокий намет — вишуканий, явно недешевий. Усередині горіло світло, і на тканину проектувались силуети чоловіка та жінки.
— Привіт, я Сє Хао із Загону Фен. А ви чого тут? Де решта вашої команди? — підійшов він до намету.
— Сє Хао? — вигукнула Лі Юймей.
Лу Чжо відхилив тент і поглянув на Сє Хао, який заскочив їх зненацька.
— Трясця, чому саме ви двоє? — остовпів той.
Сє Хао недолюблював цю парочку, як і решта команди, і ніяк не сподівався натрапити на них тут. Оце так не пощастило!
У Лу Чжо та Лі Юймей на обличчях застигли дивні вирази — зрештою, не можна було не відчути тривогу, коли хтось знайшов їх тут, так скоро після того, що вони накоїли.