Мо Фань колись відчував жаль до Міяти й Нари Орісори, коли побачив уламки їхніх спогадів у дерев’яній тріскачці, але тепер у його серці не лишилося навіть тіні співчуття.
Праведна людина ніколи не скористається Стихією Прокляття, щоб мучити безвинних, навіть якщо володіє такою силою. Демонічний дух намагався використати його прихильність до Чжао Ман'яна і Му Нінсюе, щоби посіяти сумнів і зламати концентрацію — аби він знову припустився помилки під час формування заклинання. Мо Фаня від цього нудило.
Так, жаль викликає співчуття — але навіть у нещасного завжди є щось огидне. Приказка «у жалю завжди є своє потворне обличчя» виявилась напрочуд правдивою.
— Маленька Полум’яна Белль! Вселись! — гаркнув Мо Фань.
Він був напрочуд розлюченим. Трояндове Полум’я, що злилося з його тілом, здригнулося, немов прокинулося від люті свого господаря.
Коли полум'я повністю охопило його, з глибини спалахнув інший вогонь — коричневий. Це був Вогонь Лиха, найчистіше й найбільш владне полум’я у світі. Маленька Полум’яна Белль вже була зв’язана з його душею, тож тепер її вселення подарувало Мо Фаню невичерпне джерело сили.
Здавалося, ніби він одягнув мантію з живого вогню. Навіть його волосся здіймалося догори, а під ногами вибухнули потужні потоки полум’я — і тією ж миттю він зірвався вперед, мов палаюча стріла, спрямована просто в Нару Орісору.
Мо Фань ішов напролом. Двоє червонолицих демонів, що маскувалися під Му Нінсюе й Чжао Ман'яна, кинулися напереріз, але їх одразу відкинуло потужним спалахом вогню, який зривався з Мо Фаневого тіла.
Втративши їхній захист, Нара Орісора в паніці відступив, намагаючись виграти хоч трохи часу.
Він був приголомшений. Ще мить тому він вважав Мо Фаня звичайним китайським магом, який приїхав до Японії для практики. І ось — несподівано — з’ясувалося, що той не лише Просунутий маг, а й володіє силою, яка не вкладається у жодні рамки. Його тіло ніби було створене з вибухової енергії.
— Вирішив утекти? Ти спитав дозволу в моїх кулаків!? — крикнув Мо Фань.
Він різко зупинився, і хвилі розпеченого повітря прокотилися землею. Цілитися навмисно Вогняним Кулаком не було потреби — він чудово знав, що демонічний дух не встиг вийти з-під зони ураження.
Полум’я вирвалося вперед, у польоті набираючи форми величезного вовка. Розлючений звір із пащею, сповненою полум’я, кинувся напролом. Маленький Проклятий Візерунок навіть не встиг тріснути — його просто поглинуло полум’я.
Маленька Полум’яна Белль досягла величезного прогресу. Тепер вона могла втілюватися у гігантського вогняного вовка. Зовні він був схожий на Стрімкого Зоряного Вовка, але розміром перевищував його разів у вісім. Коли Мо Фань поєднав два типи полум’я, він навіть і не уявляв, що отримає настільки лютий прояв — вовка, який зривається вперед із силою, що перевершує навіть Вогняний Кулак: Дев’ять Драконів.
Вогняний вовк не лишив Нарі Орісорі ні шансу, ні шляху для відступу. Земля, якою він нісся, чорніла під його лапами. І в мить — величезне полум’яне створіння поглинуло крихітну постать монаха.
Силует Нари Орісори помітно потьмянів після зіткнення.
Мо Фань це відзначив. Раніше він бачив, як той слабшав, коли відновлювався після ударів. Без сумніву, демонічний дух був лише фантомом — і після певного рівня пошкодження його тіло починало розсіюватися.
— Ти прийшов перешкодити мені, навіть не розуміючи нічого, — хрипко мовив Нара Орісора. — І ти справді думаєш, що здатен мене вбити? Я — непереможний!
Усмішка на обличчі Нари Орісори спотворилася після того, як він отримав потужний удар. Його обличчя почервоніло, а з чола почали виростати кістки. Ікла також стали помітними назовні.
Перед Мо Фанем стояв уже не монах. Те, що колись було людиною, тепер стало справжнім чудовиськом, роз’ятреним жагою крові.
— І все ж, — холодно кинув Мо Фань, — я не розумію, навіщо ти досі носиш обличчя монаха. Ти використав дух Міяти, щоб заманювати людей у пастку. Ти прикрив свою жадобу сили облудною помстою. Подивись на себе — ти спотворений, бо забрав надто багато невинних життів.
— Тож послухай пораду. Зніми прокляття й відпусти душі тих, кого ти викрав, — перш ніж мій меч запалає!
Непереможний? Він справді думав, що Мо Фань настільки дурний, щоб не бачити істину?
— Мені не потрібно, щоб ти мене вчив, що робити! Кожен, хто стане на моєму шляху, — помре! — заревів Нара Орісора.
На його тілі проступило зловісне криваве прокляття: червоні пасма, схожі на волосся, розповзалися в усі боки, звиваючись, мов живі.
Густе кров’яне волосся зібралося у напрямку до Мо Фаня — проте він навіть не поворухнувся.
Ця маленька хитрість не становила для нього жодної загрози. Його палаюча аура — поєднання Трояндового Полум’я та Вогню Лиха — легко спопеляла прокляте волосся до попелу.
Поки він говорив, Мо Фань підняв руку високо вгору. За нею здійнялося люте полум’я, що потекло вгору, набуваючи форми довгого меча.
Палаючі руни всередині вогняного клинка сяяли яскраво, а зовнішній шар — із зубчастими лезами — коливався, випромінюючи нищівну енергію. Меч був неймовірно довгий — не менше десяти метрів!
Мо Фань стиснув руків’я, його погляд застиг на Нара Орісорі, який даремно намагався втекти з радіусу атаки.
Демонічні духи не мають ні крові, ні плоті. Їхні прокляття важко стримати, та все ж — вони лише тіні, породжені ненавистю!
— «Вогняний Меч!» — прогримів голос Мо Фаня.
Гігантський десятиметровий меч розсік повітря величезною дугою.
Прокляте волосся Нари Орісори розлетілося навпіл без жодного спротиву. Меч розтяв демонічного духа навпіл ідеально, починаючи від самої голови, і його залишки розчинилися з обох боків у вирі лютого полум’я.
Вогняний меч мав жахливу силу. Розрублене тіло Нари Орісори спробувало з’єднатися знову, але стало таким тьмяним, що майже зникло.
Полум’я безжально поглинуло те, що залишилося від духа, спаливши його на попіл. У вогні ще мить мерехтіли наповнені ненавистю очі Нари Орісори — лише для того, щоб запам’ятати обличчя Мо Фаня.
Якби він був живим, то, можливо, зміг би зберегти цей образ і шукати помсти вже як привид... але він вже був привидом. Особлива Посудина лише надавала йому іншу оболонку та трохи сили, не більше. Один цей вогняний удар повністю стер його існування з лиця світу!
Декілька залишкових язиків полум’я ще палахкотіли на землі. На горі Ман’їн залишився довгий обвуглений шрам, а надгробок був ущент зруйнований.
Мо Фань спостерігав, як душа Нари Орісори розвіюється у розпеченому повітрі. Він не дозволив Маленькому Кулону-Вугру поглинути зникаючу душу.
Коли демонічний дух знищений, його прокляття зникає саме по собі. Саме цього Мо Фань і прагнув!
Принаймні, він не підвів Му Нінсюе...