Занедбаний храм...
Цзян Шаосюй сперлася на вкриту пилом колону й глянула на Цзян Юя.
— Отже, ти кажеш, що монах на ім’я Ці Хай крутив роман із якоюсь дівчиною, але через заздрість до Нара Орісори — бо той був популярним серед відвідувачів храму — звинуватив його самого. Коли Ці Хая побачили з дівчиною, він підставив Орісору, заявивши, що то був він і Міята, яка часто приходила до храму з травами, — переповіла вона почуте.
— Саме так. Свідок цього бачив не дуже чітко хто саме то був, — кивнув Цзян Юй. — Він зміг помітити лише лису голову й монаше вбрання, таке, як у ченців храму Яньмінь.
— Ми всі знаємо, як небезпечні чутки. Навіть якщо свідок не бачив обличчя, через день усі вже вирішили, що то були Нара Орісора й Міята. До того ж, вони й справді були знайомі ближче, ніж інші, — продовжив він.
— Тож люди знайшли Орісору та Міяту й запитали, де вони були тієї ночі?
— Так, Орісора визнав, що заходив до Міяти того вечора, — пояснив Цзян Юй. — Казав, що прийшов забрати трави й відразу повернувся до храму. Тієї ж ночі він бачив Ці Хая, який спускався з гори, тому Орісора й був певен, що саме його тоді і бачили. Але коли люди спитали Міяту, де вона була, — тоді все й пішло шкереберть.
Цзян Шаосюй здивовано нахилила голову:
— Що ж такого вона сказала, що всі вирішили, ніби вони обидва збрехали?
— Вона сказала, що того вечора почувалася пригнічено, тому пішла на острів, що навпроти скелі, і провела там ніч, насолоджуючись морським бризом. Навіть світанок зустріла там, — відповів Цзян Юй.
— І що тут не так? Навіть без свідків це ще не доказ, — сказала Цзян Шаосюй.
— Проблема в тому, — втрутилася Му Тін’їн, — що того острова ніколи не існувало. Ми самі перевіряли — там немає нічого. Ніхто не розуміє, навіщо Міята вигадала таку очевидну брехню. Вона навіть привела людей до урвища, щоб показати їм «острів», але перед ними було лише порожнє море. Тому всі вирішили, що вона просто панікувала й намагалася прикрити гріх із Орісорою якоюсь дурною вигадкою.
Цзян Шаосюй насупилася:
— Але навіщо вона це сказала?..
— Звідки мені знати? — знизав плечима Цзян Юй.
— Чутки поширилися дуже швидко, — продовжив він. — Незабаром про це знали навіть у місті. Потім Міята дізналася, що храм збирається вигнати Орісору, бо він зіпсував їхню репутацію. Щоб довести невинність, дівчина наклала на себе руки. Після її смерті все лише погіршилося: почали ходити чутки, що в храмі оселився Поглинач Душ. Люди казали, що це привид Міяти блукає навколо, і що вона лютує, коли бачить закоханих, забираючи їхні душі...
Цзян Шаосюй, пригадуючи все, що відбулося, нарешті зрозуміла суть подій.
Міята хоч і не стала привидом, але справді перетворилася на Демонічного Духа-Носія, що викрадав людські душі.
— О, ось ви де... Ми вас усюди шукаємо! — почувся голос Лі Кайфена, який ішов стежкою до них.
Цзян Шаосюй здивовано глянула на нього:
— А ти й Гун Юй хіба не мали знайти монахів, які залишили храм на якийсь обряд?
— Так, ми їх знайшли, але вони нічого не знають, — відповів Лі Кайфен. — До речі, що вони роблять? — він вказав на Мо Фаня та Ай Цзянту, що сиділи нерухомо. — Виглядають так, ніби сплять.
— Вони всередині ілюзії — у світі, створеному духом із власних спогадів, — пояснила Цзян Шаосюй. — Це Демонічний Дух-Носій. Деякі високорівневі посудини мають у собі простір, у якому вони можуть створювати власні світи. Її ілюзія — це місто Сісюн кількарічної давнини. Мо Фань і Ай Цзянту зараз там, шукають саму Міяту, — на одному подиху пояснила вона.
Лі Кайфен лише кліпнув очима, не розуміючи, що почув.
Цзян Шаосюй зітхнула й закотила очі.
Цзян Юй усміхнувся — справді, усе це важко було збагнути за кілька хвилин.
Усередині ілюзії...
Хоч Мо Фань та Ай Цзянту й не знали японської, вони легко зрозуміли, що все місто вже гуде про інцидент. Усі знали подробиці.
— Йому, мабуть, зараз дуже тяжко, — тихо сказав Ай Цзянту, глянувши на Нара Орісору.
Мо Фань і Ай Цзяньту вже втратили слід. Вони могли лише нишком іти за засмученим Нара Орісорою.
Нара Орісора покинув храм і вирушив до гір на північ від міста Сісюн.
На вершині він тримав різець, що лишився від Міяти, і шалено вирізьблював щось на кожному камені, намагаючись виплеснути свій біль.
Його рука теж кровоточила. Краплі крові падали на каміння. Мо Фаню і Ай Цзяньту було важко дивитися на цю картину.
Було очевидно — Міята кохала монаха, а монах кохав її. Та вони не переступили межі. Їхній чистий зв’язок полягав лише в тому, що вони разом збирали цілющі трави й допомагали людям. Вони ніколи не поводилися так, як про них пліткували.
Тепер, коли Міята загинула, Нара Орісора міг тільки калічити себе, щоб хоч якось звільнитися від горя й люті, оплакуючи дівчину на цьому безлюдному гірському узвишші.
— Мо Фань, здається, у нас обмаль часу, — сказав Ай Цзяньту, вдивляючись у далечінь. Місто Сісюн починало тьмяніти, простір у його полі зору спотворювався.
— Але ж ми так і не знайшли демонічного духа! — Мо Фань не хотів здаватися.
Йому було шкода Міяти, та це не означало, що вона могла стати демонічним духом і шкодити іншим.
— Ми можемо повернутися пізніше, але якщо залишимося довше — це нас виснажить. Давай вийдемо звідси і поговоримо з іншими. Му Нінсюе й Чжао Ман’янь поки що впораються, — запропонував Ай Цзяньту.
— Гаразд, — Мо Фань розумів, що безцільні пошуки нічого не дадуть. Та Міята, яку вони бачили мертвою, була лише примарою, не справжньою нею. Можливо, істинний демонічний дух досі блукає зовнішнім світом.
Повернувшись до занедбаного храму, Мо Фань і Ай Цзяньту розплющили очі.
Навіть без знайомого запаху Цзян Шаосюй вони одразу відчули, що знову в реальному світі.
— Ну як? — запитала Цзян Шаосюй.
— Наче тільки-но подивилися сумний фільм, — спокійно відповів Мо Фань. Ай Цзяньту лише мовчки кивнув.
Побачивши Лі Кайфена, Мо Фань одразу збуджено запитав:
— До речі, ти знайшов молодого монаха, Нара Орісору?
— Навіть не згадуй, мене ті монахи ледь не обклали лайкою, — буркнув Лі Кайфен.
— Що? За що? — не зрозумів Мо Фань.
— Нара Орісора помер кілька років тому, — спокійно сказав Лі Кайфен.
Очі Мо Фаня широко розкрилися:
— Нісенітниця! Я ж учора сам із ним говорив у храмі. Він ще забороняв мені сідати на кам’яних черепах, казав, що океан мене покарає!
— Це мені сказали самі монахи. Я ж не маю причини тебе обманювати, — відповів Лі Кайфен.
Мо Фань уже збирався заперечити, коли Нань Юй раптом перебила його:
— Мо Фань, того молодого монаха, про якого ти кажеш… хтось інший, окрім тебе, його бачив?
Почувши це, Мо Фань одразу відчув, як по тілу пробіг холод — аж мурашки з’явилися на шкірі.