Північна брама. Юрба людей, дрібна мов пісок, повільно тиснулася до внутрішніх мурів. Та чорна хвиля вже підступила.
Сотні, тисячі, десятки тисяч людей — смерть чатувала в кожному куточку, коли руйнування, подібне до апокаліпсису, зійшло на них!
Раніше люди, що стояли на мурах, бачили під собою місто, сповнене життя й достатку. Хоч воно й не було таким барвистим і розкішним, як Пекін, Шанхай чи Гуанчжоу, але особлива атмосфера, виткана з багатовікової історії, мала власний шарм. Кожна цеглина, кожна плитка мала свою зворушливу історію...
А тепер чорні бурі, утворені несамовитою нежиттю, нависли над містом, стираючи в порох і життя, і будівлі!
Крики й верески пронизували холодне повітря, кожен наповнений відчаєм!
Зомбі, фантоми й скелети сунули, наче цунамі. Земля й будівлі валилися, небо й хмари втратили колір!
Ніхто не знав, скільки людей не встигло добратися до внутрішнього міста. Та й одного лише погляду на переповнені вулиці, на безліч заплаканих облич, сповнених криків відчаю, вистачало, щоб зрозуміти — там зовні ще залишалося безліч нещасних...
Поступово в місті запанувала тиша.
Ні в кого не було сили чи настрою розпитувати про рідних. Пригнічуюче лихо розчавило їхню гідність, їхню цілісність, навіть потребу ставити запитання.
Це було неначе провидіння Небес — знищити місто. А з його загибеллю — і всіх їх!
Вулиці були ущент забиті людьми. Автівки вже давно не займали своїх місць. Люди тулилися в кутках, схлипували у відчаї, ховали голови між колінами. Вони не знали, чи слід покірно чекати смерті, чи продовжувати молитися на диво порятунку.
Навіть очікуваного гамору від такого натовпу вже не було. Душі більшості людей давно були розчавлені лихом, лишилися лише пусті оболонки.
Сльози текли рясніше, ніж дощові краплі. Мороз у серцях був сильніший за зимову холоднечу. Ніхто вже не дбав про особисту вигоду чи зручніше місце — все одно не було жодного шансу втекти від океану нежиті. Можливо, всі вони вже давно опинилися в царстві мертвих, де людина — нікчемна й мізерна істота.
Чжан Сяохоу важко дихав, стискав кулаки, пробираючись крізь натовп на переповнених вулицях.
Даремний, він був такий даремний!
Він так давно знав, що Чорна Церква щось замишляє неподалік від Стародавньої Столиці, то чому ж він не здогадався, що йдеться про катастрофу такого масштабу?
Найгірше те, що він уже чув голос Великого Диякона Ху Цзіна, але досі не міг згадати, хто це був!
Якби вони розправилися з Чорною Церквою раніше, цієї катастрофи можна було б уникнути!
На вулицях люди юрмилися, незалежно від віку чи статі. В обличчях застигла порожнеча — не лише через апокаліпсис, що навис над маленьким внутрішнім містом, а й через спогади про близьких, пожертих нежиттю, що вирвали в них останній сенс жити далі.
Для багатьох сама смерть рідної людини була апокаліпсисом. А що вже казати, коли ти залишаєшся зовсім сам у цьому світі.
— Що сталося? — спитала Су Сяолоу, побачивши, як у Чжана Сяохоу почервоніли очі.
Чжан Сяохоу витер заплакані очі й вдихнув на повні груди гірке повітря, перш ніж промовив:
— Того року, коли ми закінчували школу, коли наше місто Бо обернулося на ріки крові, я поклявся собі, що більше такого не допущу. Що стану сильнішим, настільки сильним, аби знищити все, що приносить людству відчай... Та минули роки, а тепер усе повторюється знову: гинуть люди, жертвують життям маги, а я все той самий — нікчема, який не здатен нічого вдіяти. Я лише безпорадно спостерігаю, як усе відбувається... як шматок сміття.
Відчуття власної нікчемності, це те, що Чжан Сяохоу ненавидів аж до кісток.
Золота завіса, що захищала внутрішнє місто, довго не витримає. І зовсім скоро він знову стане свідком того, як гинуть люди поруч із ним...
Він уже пережив це раніше. Краще померти, ніж знову терпіти ті ж муки.
Йому хотілося щось зробити. Дивлячись на страждання людей довкола, він прагнув допомогти їм; будь-що було краще, ніж нікчемно сидіти й чекати смерті.
— Це не твоя провина, — намагалася втішити його Су Сяолоу. Просто Чорна Церква — зграя підступних божевільних. І не можна сказати, що ти нічого не зробив: ти принаймні дізнався, що за цією змовою стоїть хтось із міста Бо. Можливо, коли Мо Фань знайде твоїх однокласників, ми зможемо з’ясувати, хто такий цей Великий диякон Ху Цзінь.
Щойно Су Сяолоу вимовила ці слова, вона помітила кількох людей, що пробиралися крізь натовп до них. На чолі групи йшов сам Мо Фань у тій самій чорній сорочці.
— Мо Фань, сюди! — махнула вона рукою.
Мо Фань привів Му Бая, Чжоу Мінь, Чжао Кунсаня й Вана Санпана. Побачивши Чжана Сяохоу з почервонілими очима, він кинув на Фан Гу, який залишився з ними, криву усмішку.
Вирази облич Му Бая та інших були такими ж важкими. Вони вже бачили подібне раніше. Вважали, що все це давно залишилося в минулому, та виявилося, що їх чекає ще страшніший кошмар.
— Я вже розповів їм, у чому справа. Сяохоу, вони зараз назвуть імена тих, кого знають, а ти спробуєш зробити висновки... Ми мусимо якомога швидше з’ясувати, хто цей Великий диякон Ху Цзінь, і негайно повідомити раднику Чжу Мену, аби влада встигла відреагувати, — сказав Мо Фань до Чжана Сяохоу.
Чжан Сяохоу серйозно кивнув.
Му Бай, Чжоу Мінь, Чжао Кунсань та Ван Санпан теж мали похмурий вигляд. Їм знадобився час, аби оговтатися після почутого від Мо Фаня.
— Почну я. З тих, кого я знаю, лише Лін Юйсінь і Ден Кай є магами. Лін Юйсінь я не бачила багато років. Коли ми вперше приїхали до Стародавньої Столиці, вона дуже про мене піклувалася, — сказала Чжоу Мінь.
— Лін Юйсінь теж тут? — здивувався Мо Фань.
В його уяві одразу постала врода дівчини в білому мундирі з виразним почуттям справедливості.
Саме Лін Юйсінь передала йому Священне Підземне Джерело в місті Бо. Вона поставила на карту власне життя, аби захистити цю безцінну реліквію. Саме завдяки їй місто Бо тоді не було повністю знищене!
— Нізащо Лін Юйсінь не могла приєднатися до Чорної Церкви, — упевнено заявив Мо Фань.
— А як щодо Ден Кая? — поцікавився Му Бай.
Ден Кай був старшим у Мисливській спілці. Він теж хоробро боровся захищаючи місто Бо.
Після того, як директор Сяо загинув у катастрофі, саме Ден Кай мав його замінити на посаді директора Тяньланської магічної школи. Але місто Бо перетворили на військову базу, і школа стала військовою академією. Тому Ден Кай також переїхав до Стародавньої Столиці.
— Голос у Ден Кая доволі особливий, я його досі пам’ятаю. Не думаю, що це він, — сказав Чжан Сяохоу, похитавши головою.
— Тепер твоя черга, Му Бай. Ти знаєш найбільше з них, — мовив Мо Фань.
Му Бай замислився. Здавалося, він щось хотів сказати, але не знав, з чого почати.
— Му Бай, що ти тягнеш час, у нас його майже немає... Ти що, не хочеш дізнатися, хто ця людина з Чорної Церкви? Не забувай, саме Чорна Церква зруйнувала наше рідне місто. Ми мусимо помститися! — вигукнула Чжоу Мінь.