«Зграя нікчемних виродків!» — чашка з чаєм розлетілася на шматки об підлогу, коли з чайного будинку долинув гучний рик.
Щойно рик пролунав, хтось висунув голову з чайного будинку та обвів поглядом довкола, щоб переконатися, чи не ховається поблизу ще хтось.
Однак вулиця біля чайного будинку була заповнена людьми, яких евакуйовували. Внутрішнє місто за розміром було таким самим, як і будь-який інший міський сектор. Якщо жителі з усіх інших зон прямували сюди, то, найімовірніше, вулиці й будівлі мали переповнитися ущент.
Тож можна було побачити лише безліч голів, що рухалися, — величезний натовп, який у відчаї тиснувся до внутрішніх мурів!
«Старший, будь ласка, заспокойтеся. Синій Диякон уже взявся за це; я певен, що все піде за планом», — промовив власник чайного будинку з примирливою усмішкою.
«Хмф, висилати Синього Диякона лише для того, щоб розібратися з таким дрібним виродком? Нащо ми годуємо цих нікчемних покидьків?! Щойно фестиваль закінчиться, я сам скалічу цього тупого ублюдка з Чорного Духовенства!» — вилаявся чоловік усередині чайного будинку.
«Так, він справді помилився, але ж ви знаєте, що інформація про села була обмежена. Якимось чином раптова поява Фан Гу збіглася з нашим планом… Оскільки наші начальники не дуже звинувачували нас, нам варто докласти максимум зусиль, щоб виправити помилку. Хіба ви не згодні, дияконе Ху Цзінь?» — обережно нагадав власник чайного будинку.
«Краще подбай про те, щоб усе йшло як слід; і негайно повідомляй мені про будь-яку ситуацію, включно з найдрібнішими подробицями!» — диякон Ху Цзінь підвівся та попрямував до виходу.
«Не хвилюйтеся, я ніколи не підводив старшу Салан і цього разу теж не розчарую вас. Мій брат принесе останню партію Води Кун». Власник чайного будинку все ще усміхався, наче торговець. Коли диякон Ху Цзінь майже вийшов за двері, він повільно додав: «Є ще дещо, Великий Дияконе».
«Говори швидко!» — різко обірвав його Ху Цзінь.
«За словами моїх людей, тут також знаходиться той хлопець Мо Фань із Підземним Святим Джерелом!» — сказав власник чайного будинку.
«Хмф, він лише хлопчисько. Ми розберемося з ним після закінчення фестивалю!» — диякон Ху Цзінь на мить зупинився, а тоді байдуже змахнув рукою.
«Він коштував нам багатьох людей у Магічному Місті… Попереджаю ще раз: зачекайте до кінця фестивалю. Зосередьтеся лише на тому, щоб прибрати цього Фан Гу!»
«Так точно!»
Кілька мерців безцільно тинялися у закордонному парку. Коли поруч не було жодної здобичі, вони рухалися надзвичайно повільно, волочачи свої понівечені тіла, немов роботи.
Коли нежить попрямувала в інші місця полювати на їжу, на головній доріжці саду раптом з’явився молодик у чорній сорочці. Його обличчя було похмурим, а на лобі проступили сині жили.
Зазвичай нежить одразу кидалася на здобич, щойно відчувала присутність живого, аби наповнити шлунки, які ніколи не могли насититися. Однак ці дрібні створіння не наважувалися зробити жодного різкого руху, відчувши крижану ауру, що виходила від незнайомця!
Мо Фань упевнено попрямував до парку. Його зустрів фонтан, у воді якого він побачив тіло, понівечене до невпізнання.
За фонтаном починалися невеликі пагорби й маленький гай.
Дерева були майже всохлими, лише кущі, які залишалися зеленими цілий рік, ще трималися. Серед їхніх листків жевріли очі. Без уважного погляду важко було їх помітити. Позаду Мо Фаня йшла Лю Жу, її чуття й нюх були значно гострішими за магівські.
Хоча Прокляті Звірі добре вміли приховувати свою присутність, насправді Лю Жу легко вловлювала їхній різкий запах за кількасот метрів!
«Четверо зліва, троє справа, і ще чимало попереду, але їхні аури не такі сильні, як у тих семи, що ближче до нас… Чжан Сяохоу, Су Сяолоу та інші саме біля монумента», — прошепотіла Лю Жу на вухо Мо Фаню.
«Мм», — кивнув Мо Фань і байдуже продовжив рухатися головною доріжкою.
Кілька селян поблизу штучних гірок невдовзі побачили Мо Фаня, їхні обличчя сповнились подиву.
«Чому ти тут?» — вигукнув один із селян на ім’я Лі Кай.
«А чому б і ні? Ви, певно, непогано проводите час, мокнучи під холодним дощем… Я тут шукаю Чжана Сяохоу», — на похмурому обличчі Мо Фаня з’явилася усмішка, коли він байдуже привітав селян.
«Він… він не тут, тобі слід негайно піти. Тобі тут немає чого робити», — випалив Лі Кай.
«Брешеш, он же він!» — Мо Фань зробив крок уперед і відразу глянув на монумент у формі сходів.
Су Сяолоу, Чжан Сяохоу, Сє Сан, Хун Цзюнь та ще п’ятеро селян сиділи під монументом. Здавалося, вони відпочивали…
Вони також помітили Мо Фаня, й їхні обличчя сповнилися здивування.
«Серйозно? Армія нежиті ось-ось сюди добереться, а ви все ще маєте настрій для пікніка в парку. Ходімо, час вирушати!» — Мо Фань продовжив іти вперед.
Лю Жу крокувала слідом за ним. Обидва боки доріжки заросли високими кущами. Вона швидко заговорила:
«Сімдесят… ні, вісімдесят… навіть більше… і ще близько… восьми, ні, семи, ні — все ж восьми!»
«То сім чи вісім?» — обережно спитав Мо Фань, на його обличчі грала та сама усмішка.
«Вісім. Один добре приховує свою присутність, і він сильніший за решту сімох!» — упевнено відповіла Лю Жу.
Мо Фань продовжив іти вперед. Він відчув рух у кущах обабіч!
Прокляті Звірі!
Раніше Мо Фань здебільшого бився з Темними Звірами, які були трохи сильнішими за Однооких Магічних Вовків чи зомбі. Вони були лише трохи хитріші, але ці Прокляті Звірі були набагато страшнішими. Це були підступні істоти рівня Воїна!
За спостереженням Лю Жу, навколо було близько вісімдесяти Темних Звірів — справді величезна кількість.
До того ж було ще сім Проклятих Звірів — теж немало!
Та найбільше вразила Мо Фаня присутність того, кого Лю Жу спершу навіть не відчула. Лю Жу без проблем могла визначати будь-яких магів середнього рівня, включно з магами Тіні. Їхні здібності приховувати присутність фактично не діяли проти неї. Але той факт, що щось зуміло сховатися від чуттів Лю Жу, означало лише одне — це був маг Просунутого рівня!
«Нас троє, ми повинні впоратися навіть із магом Високого рівня. Проблема в тому, що лишаються ще Темні Звірі й Прокляті Звірі», — похмуро сказала Лю Жу.
«Не хвилюйся, у мене є Стрімкий Зоряний Вовк і маленька Полум’яна Белль. Нас п’ятеро», — відповів Мо Фань.
«Мм, будь обережним. Ми не можемо затягувати бій надто довго. Інакше армія нежиті розчавить нас усіх», — сказала Лю Жу.
«Це означає, що й вони теж захочуть закінчити все швидко», — промовив Мо Фань.
Армія нежиті була лише за три кілометри. Час невблаганно спливав, а подих вітру й моторошні завивання, що долинали з ним, промовляли одне — смерть уже дихала їм у спину…