Минуло вже чимало часу відтоді, як Мо Фань востаннє відчував щось подібне. Особливий ритм, із яким дощ вистукував по цегляній кладці та даху будинку, звучав для нього колисковою, що поволі занурювала в сон. Він більше ніколи не відчував цього після того, як його батько Мо Цзясінь продав старий будинок, аби той зміг стати Магом.
Мо Фань спав дуже міцно. Одного разу він на мить прокинувся, але тут же знову занурився в глибокий сон — настільки глибокий, що зникла сама грань між днем і ніччю, стерлося навіть відчуття власної особистості. Коли він знову відкрив очі, розум ще залишався порожнім, але пам’ять накотила хвилею: він — Маг, з Подвійними Урожденими Елементами, пережив Лихо міста Бо, навчався в університеті Перлини, перетворювався на демона, бився пліч-о-пліч із Чорним Тотемним Змієм і бачив Лихо Стародавньої Столиці… зачекай, а що було після цього Лиха?
Ага, воно ж іще навіть не закінчилося. Він досі перебуває в самому епіцентрі жахливої катастрофи…
Від цієї думки Мо Фань миттєво прокинувся остаточно. Важкі повіки піднялися, і він побачив поруч із собою Лю Жу, яка лежала, наче доглядаючи за пораненим.
— Як почуваєшся? — м’яко усміхнулася вона, щойно він глянув на неї. Попри принадну форму її вуст та погляд, у якому виблискувала спокуса Клану Крові, глибинна невинність її натури все одно пробивалася крізь цю чарівність.
— Не знаю… таке відчуття, ніби я бачив надзвичайно довгий сон, — промовив Мо Фань.
Це було дуже схоже на те, як колись він заснув на пагорбі за школою, а потім раптом опинився в іншому світі. Йому навіть стало трохи моторошно від думки, що все, що відбулося відтоді, могло виявитися лише безглуздим сном. І все ж, згадавши, як місто зараз пожирає нежить, він подумав, що, можливо, краще було б, аби це й справді було сном — адже зараз гине надто багато людей.
— Я передала тобі енергію, здобуту з кількох Примарних Генералів, через кров. Можливо, сам процес вплинув на твою душу, зануривши тебе в глибокий сон, — пояснила Лю Жу.
— Он як… А я вже подумав, що знову потрапив у інший світ, — сказав Мо Фань.
— Чому «знову»? — здивувалася Лю Жу, немов за сценарієм.
— Хе-хе… залишимо це. Відчуваю, що сили вже повернулися. До речі, де Чжан Сяохоу та інші? — швидко змінив тему Мо Фань.
— Не хвилюйся, я залишила на Чжані Сяохоу маленьку мітку у формі кажана. Вона приведе нас до них, — Лю Жу повільно розгорнула долоню, і там лежав прозорий червоний кажан, схожий на кристал.
Кажани зазвичай виглядали потворно, але цей, у руці Лю Жу, був напрочуд милим — немов пухкенький хом’ячок із метеликом-бантом.
— Де зараз знаходиться армія нежиті? — Мо Фаня найбільше хвилювало саме це. Армія нежиті була схожа на цунамі смерті — шансів вижити в тому потоці просто не існувало.
— Приблизно за шість кілометрів від внутрішніх стін. Думаю, ми десь у чотирьох кілометрах від стін, — відповіла Лю Жу.
— … — Мо Фань раптом відчув, що вона занадто спокійно описує ситуацію.
Святі Небеса! Армія нежиті всього за два кілометри від них!
Лю Жу була напрочуд швидкою. Вона тягнула Мо Фаня крізь вулиці та будівлі, немов мчала в повну силу…
Мо Фань наважився озирнутися — й відчув, як по шкірі пробіг мороз!
Армія нежиті вже проковтнула половину Стародавньої Столиці. Зовнішні стіни зникли в чорному океані. Суцільна лавина плоті накрила все, що потрапляло в поле зору. Навіть напружуючи зір до межі, він бачив тільки зомбі та скелетів, від одного вигляду яких щось у глибині душі стискалося від жаху.
Північної частини міста більше не існувало!
— Старша сестро Лю Жу, якби ти розбудила мене хоч трохи пізніше, я б уже помер уві сні, — пробурмотів Мо Фань, повільно відвертаючись.
— Ну… ти виглядав таким змореним, — з легким соромом відповіла вона.
— Життя важливіше… Гей, а куди подівся твій кажан? — спитав Мо Фань.
— Думаю, він знайшов Чжан Сяохоу та інших. Ходімо, — Лю Жу стрибнула через міст, наче це був звичайний бар’єр, тягнучи Мо Фаня за собою. Той у повітрі остаточно втратив рівновагу й відчув, як земля вислизає з-під ніг.
Лю Жу злетіла в небо, торкнувшись мосту так легко, ніби та бабка (ПП: стрекоза), що ледь ковзнула по поверхні води. Для неї Мо Фань був майже невагомим…
— Можна, будь ласка, не стрибати по ліхтарних стовпах?! — здригнувся Мо Фань від цих постійних стрибків.
Лю Жу, безсумнівно, була майстринею у MapleStory чи Super Mario. Ліхтарні стовпи, вишикувані в ряд, перетворилися для неї на власну автостраду. Нежить, що блукала вулицями, і покинуті автомобілі зовсім не заважали її швидкості.
Хоч це й здавалося швидко та ефективно, але їй варто було б враховувати тендітну плоть магів. «Їздити» на Лю Жу було ще ризикованіше й захопливіше, ніж на Стрімкому Зоряному Вовку!
— Дивно, вони, здається, тут якийсь час затримувались. Цікаво, що сталося, — сказала Лю Жу, звертаючи за ріг і помічаючи попереду невеликий парк.
Зараз була зима, і парк стояв повний голих дерев, що скинули свій одяг, відкривши жорстку коричневу кору. Тут були скульптури, штучні пагорби, квіткові кущі й ставок. Атмосфера парку була трохи європейською — чужорідною плямою серед міста, наповненого стародавньою китайською історією.
Підійшовши до парку, який різко виділявся на тлі навколишніх краєвидів, вони швидко помітили кількох мешканців селища Хуа, що ховалися поміж маленьких пагорбів, згорнувшись клубочком.
Дивно, але неподалік були зомбі. Вони перебували всього за кілька десятків метрів від селян, і водночас повністю ігнорували їхнє існування. Будь-хто інший уже давно був би витягнутий звідти та з’їдений живцем!
— Схоже, ця нежить також не нападає на жителів селища, — здивовано промовив Мо Фань, спостерігаючи здалеку.
— Але ефект діє не вічно. Вони мусять щомісяця проходити омовіння водою з колодязів Кун, інакше з часом він зникне, — відповіла Лю Жу.
— То чого вони там ховаються? Нежить же явно не становить їм загрози, — не розумів Мо Фань.
— Ходімо запитаємо, — запропонувала Лю Жу.
— Ні, стій тут і спостерігай. Щось мені це не подобається… — сказав Мо Фань.
Лю Жу на мить замислилася, потім піднесла долоню до вуст і тихо подула.
Її подих був червоним, наче вино, і швидко перетворився на кілька крихітних кажанів, що розлетілися, мов звичайні комахи.
— Я відправила їх глянути. Відчуваю якийсь різкий запах, — прошепотіла Лю Жу.
— Гаразд, будьмо обережними.
— До речі, відколи ти мене знайшов, у мене постійно таке відчуття, що нас хтось переслідує, — додала Лю Жу.
Мо Фань отетерів, а потім вигукнув:
— І чому ти мені не сказала раніше?!
— Спершу я думала, що це той самий, хто дав мені сироватки крові, але він якось видав себе, намагаючись нас наздогнати, — пояснила Лю Жу.
— Людина, що дала тобі сироватки крові?.. — Мо Фань знову здивувався, ще не встигши оговтатися від попереднього.
— А, я тобі не казала? — з розгубленим виглядом спитала Лю Жу.
— Мені здається, це в тебе амнезія! — Мо Фань аж не знайшов слів.
— Думала, що вже розповіла. Просто стільки всього відбувається, голова геть забита. Та й не думала, що це настільки важливо… моя провина! — Лю Жу висолопила язика на знак вибачення.
— Це таки досить важливо… — Мо Фань збирався ще підколоти її, але раптом його осяяла думка, і він урвав фразу на півслові.
Лю Жу, побачивши похмуре обличчя Мо Фаня, вирішила, що наробила велику помилку, і навіть не наважилася дивитися йому в очі.