Фіолетова смерть нависла над кожним закутком міста. Дехто з літніх людей, що тільки прокинулись на світанку, потер очі та всміхнувся до сусіда:
— Гей, старий Сюй, мабуть, мої дні вже злічені, зір з самого ранку божеволіє...
Проте, побачивши, що й сусіди мають такий самий переляканий погляд, одразу зрозуміли — щось явно не так!
Малюки, які ще не досягли шкільного віку, розплакались. Дорослі спершу не звертали уваги на їхні сльози, займаючись звичними справами, поки не помітили, що вулиця за два квартали просто зникла. Невдовзі з неба опустилось фіолетове сяйво, і на їхніх обличчях застиг вираз повного шоку...
Підлітки, що пізно лягли спати, перевертались у ліжках, намагаючись заснути знову. Зрештою, роздратовані, вони розчинили вікна — й побачили лише фіолетове світло й людей, що бігли в його промінні. Машини заблокували дороги, водії покидали транспорт і тікали пішки, офіційні особи в уніформі евакуювали мешканців. Спершу підлітки гадали, що це сон, але коли телефони зарясніли викликами — реальність їх вдарила, як грім з ясного неба...
Фіолетова тривога — тривога, якої не бачили навіть найстаріші мешканці Стародавньої Столиці за пів століття життя!
Новий день зустрічався нескінченним подихом смерті.
На вежі Мо Фань почув крики Нежиті вдалині — ще страшніші, ніж цієї ночі!
Поруч із ним Коротун, що нарешті заспокоївся, опустився навколішки. Сльози стікали по його щоках, він ридав із розпачем.
Він схлипував і бурмотів, ніби шукаючи розради:
— Я ж був у лікарні вчора ввечері... казали, що вона була найкращою для породіль... Я побачив сигнальний заклик у вікно — і прийшов. Зазвичай не пішов би... але я подумав: коли все скінчиться, зможу сказати синові, що в день його народження його батько був героєм... А тепер... тепер усе втрачено...
— Може, то донька, — буркнув Мо Фань, зовсім не вміючи втішати.
— Заткнись, бляха! — крикнув Коротун.
— Може, вони й не загинули. Можливо, були передчасні пологи, і вона пішла додому раніше. Ми ж довго билися... — додав Мо Фань.
Його слова трохи заспокоїли Коротуна.
Уся вежа була виснажена. Всі щойно пережили велику перемогу, яку, як гадалося, впишуть у хроніки людства. Але натомість на них обрушилась хвиля відчаю. Ніхто не знав, що робити далі — захищати вже пробиту стіну чи евакуюватися з цивільними, що тулилися разом, немов каша в казані. За стінами — незліченна кількість Нежиті. Вони більше не блукали хаотично, а наступали, мов море.
У небі кружляла велетенська істота з кістяними крилами, що споглядала на місто, немов на мурашник. Для неї люди були надто нікчемні, навіть Маги гинули під її поглядом...
Вона вищала з небес, закликаючи Нежить піднятись. Усюди виникали зловісні білі скелети!
У далечині, серед моря Нежиті, з’явився величезний Зомбі, що скидався на цілу гору. Від кожного його кроку земля тремтіла, і навіть стіни міста захитались!
Це був Колосальний Зомбі, що відгукнувся на заклик Повелителя Потойбічних Кісток. Його фігура була немов гігантський стяг, навколо якого скупчувались мільйони зомбі. Ті, що повзли з-під землі чи сунули здалеку з півночі, вже вкривали горизонт...
Дощ посилився, утворюючи сіру завісу між Небом і Землею. Разом із нескінченною Нежиттю формувалась гігантська павутина, що повільно стягувалась до міста!
— Ду Сяо, не будь дурнем!.. — радник Чжу схопив Старшого Мисливця за плече.
Троє очільників — Чжу Мен, Фей Цзяо й Лу Сюй — були в жахливому стані, як і решта. Вони навіть не мали часу на лікування.
Фантомний Імператор-Тиран був лише дрібним правителем серед Нежиті, але навіть на нього знадобилося четверо верховних магів, і всі вони отримали важкі поранення. Повелитель Потойбічних Кісток був значно сильніший. Навіть у повній силі верховних магів шансів було небагато, а в теперішньому стані — жодних...
А тепер ще й Колосальний Зомбі, приблизно за пів сотні кілометрів звідси — справжній гігантський Правитель!
— Цей покидьок, мабуть, з тієї ж епохи, що й Чорний Тотемний Змій... — промовив Чжу Мен, зберігаючи спокій, гідний Радника. — Наказ згори: негайно відступити до бар'єра в межах міста. Якщо хтось із нас загине тут, у майбутньому це обернеться вдесятеро більшими втратами!
Проте жили на його кулаці вже вздулися вузлами. Саме він ініціював Стратегію Усунення Загрози, однак тепер був цілковито не в курсі цієї катастрофи, доки вона вже не почалася.
Як таке могло статися?
Чому мерці можуть вільно пересуватися вдень, і їх навіть більше, ніж уночі?!
Так багато мерців з’явилися нізвідки... Невже це означає, що король Королівства Мерців прокинувся — та істота, що спала тисячі років, — і ось саме сьогодні він пробудився...
— Чжу Мен... — Мо Фань покликав Члена Ради Чжу Мена з серйозним обличчям.
— Тобі теж варто тікати, залиш мури. Сподіваймося, цього разу бар’єр нас захистить... — зітхнув Чжу Мен. Він раптом видався дуже старим.
Минуло вже так багато часу відтоді, як таке число мерців з’являлося поблизу Стародавньої Столиці. Вони мали передбачити це, особливо з огляду на нещодавню зухвалість мерців, але сподівалися, що це лише збіг.
Та куди подітися людям під час фіолетового попередження?
Які в них є шанси вижити?
Навіть магам важко зберегти життя, коли за ними полює сам Бог Смерті, що вже казати про простих людей...
Навіть якщо він хотів би стати на захист мешканців вулиць, іноді йому не дозволяла цього зробити навіть сама смерть, бо його посада зобов’язувала жити — інакше люди втратили б останню надію.
— Я знаю, що мав би тікати, але мушу сказати те, що відчуваю... — Мо Фань знизив голос. Його обличчя стало ще жорсткішим, ніж будь-коли раніше.
— Кажи, — сказав Чжу Мен, дивлячись йому прямо в очі.
— Місто Бо. Ти маєш знати, я звідти... Мені байдуже, віриш ти мені чи ні, але я відчуваю запах Чорної Церкви! — холодно сказав Мо Фань.
— Чорна Церква?! Чому ти так думаєш? — вражено вигукнув Чжу Мен.
— Дощ! — відповів Мо Фань.
Чжу Мен завмер.
Дощ?
Він мав на увазі, що мерці можуть залишатися активними під сонячним світлом саме через дощ, який нещодавно почався?
На Стародавнє Місто вже не раз проливалися дощі, але він ніколи не чув, щоб мерці ставали від цього настільки скаженими...