Близько тридцяти людей погодилися залишити село, більшість із них були молодими.
Сє Сан тяжко зітхнув, побачивши, що стільки людей усе ж вирішили лишитися.
Су Сяолoу намагалася переконати їх, але марно — ті тільки більше підганяли тих, хто вже зібрався йти.
Зрештою, ті, хто вирішив піти, спакували свої речі й вирушили до Стародавньої Столиці.
Мо Фань ішов до виходу й трохи не розумів цього страху. Адже селяни з цих місць мали бути під природною дією попелястого часнику. Наприклад, коли вони билися з нежиттю, м’язистий хлопець лишався цілим і неушкодженим — жодна нежить навіть не намагалася його зачепити.
Якщо це справді так, чому всі були такі напружені — і ті, що йшли, і ті, що залишалися?
— Я ж казав, село прокляте. Хто тут залишиться — помре. Ходімо вже, — кинув хлопець на ім’я Гоуцзи.
— Гоуцзи, досить з тебе дурниць, — обірвав його Сє Сан.
— Залишити село — значить зрадити вчення предків. Ви й ночі не протягнете. Залишайтеся краще тут, нас і далі оберігає Бог Колодязя... — бурмотіла стара бабуся перед самим відходом групи.
Багато хто, тримаючись за старі звичаї, відмовився йти. Тож кількість тих, хто все ж вирішив піти, ще більше зменшилася.
Мо Фань не міг твердо сказати, що було безпечніше — лишитися чи вирушити до Столиці. Він не мав права вирішувати за цих людей. Він знав одне: він допоможе провести людей Су Сяолoу до Стародавньої Столиці — бо ця дівчина врятувала його брата.
У групі було близько тридцяти людей. Для Мо Фаня, Лю Жу, Фан Юмяо та Коротуна це було лише повернення тим самим шляхом.
Мен Е та її двоє людей довго в селі не затрималися. Вони не збиралися супроводжувати селян, тож швидко попрощалися й пішли своєю дорогою.
Коли Мен Е пішла, Мо Фань усе ще дивувався: чого ці троє шукали в цій хаотичній землі? Чого вони хотіли досягти?..
Цього сезону день коротший, ніч — довша. До того ж похмура погода ще більше посилювала присутність смерті.
Чим сильніше це відчуття, тим більше з’являлося нежиті. Вона не потребувала їжі — тільки присутність смерті давала їй сили розвиватися далі. Так само, як демонічні звірі потребували здобичі, щоб ставати сильнішими.
Селяни були міцні й витривалі. За день група просунулася досить далеко.
Вдень було безпечно, тож усі йшли відносно спокійно. Та після третьої години пополудні на всіх почало накочувати якесь тривожне відчуття — і з кожною хвилиною воно тільки міцніло.
Ніхто з селян не міг сказати напевне, чи продовжує їх захищати Бог Колодязя. Та й чи можна покладатися на друга Чжана Сяохоу — вони не знали.
— Ходімо цим шляхом. Нам не треба проходити через село Сонячної Кози, — сказав Мо Фаню староста Сє Сан.
— Це швидше? — Мо Фань глянув на карту: якщо йти навпростець, вони таки проходили б повз село Сонячної Кози.
— Та дорога веде через горбисту місцевість. На карті вона коротша, але насправді забере більше часу. Вір мені, я тут усе знаю, — відповів староста.
Мо Фань кивнув і погодився йти, як радив Сє Сан.
День поволі згасав у сутінках. Селяни більше довіряли старості Сє Сану й Хон Цзюню. Вони трималися ближче до них — якби можна було, вони б і обійняли їх.
Су Сяолoу теж оточила купка людей. Дівчина мала авторитет у селі. Дехто просто мимоволі тримався поруч із нею. Найголовніше — той «дурник», якого вона врятувала, виявився надзвичайно сильним. Він одним лише вітром зміг розвіяти нежить, що напала на село!
«Лю Жу, приглянь за дітьми позаду», — сказав Мо Фань.
Лю Жу кивнула й відповіла:
— Бережи себе.
— Ми з’ясуємо, що там попереду. У нас є попелястий часник, а селяни — під захистом свого бога. Якщо нежить нас не зачепить, ми просто пройдемо повз них.
— Зрозуміла.
Дорога, яку вибрав староста, справді виявилася значно легшою.
Коли невідворотно насувалася ніч, з усіх боків почулися голодні стогінливі крики нежиті.
— Ем, брате Мо Фань, якщо нежить таки нападе, ми не зможемо захистити стільки людей, — підкрався до Мо Фаня Коротун і тихо прошепотів.
Мо Фань і сам це добре розумів. Він просто сподівався, що селяни досі під захистом свого бога.
— Здається… вони не звертають на нас уваги, — кинув Коротун, поглядаючи на нежить, що першою прокинулася.
— М-м, — Мо Фань затамував подих.
Група продовжила рух. Зазвичай така велика кількість людей обов’язково привернула б увагу нежиті. Але навіть коли вони пройшли вже з кілометр, та все одно не проявляла жодної реакції. Було зрозуміло: і попелястий часник, і захист бога ще працюють.
Коли селяни побачили, що нежить і далі не звертає на них уваги, як і раніше, вони полегшено зітхнули. Їхня хода одразу стала розслабленішою, бо до того здавалося, ніби кожен крок — це ходіння по цвяхах.
— Дивно… якщо ми досі під захистом, чому ж тоді зомбі напали на наше село? — розгублено пробурмотіла Су Сяолoу.
— Це означає, що ті зомбі були мутовані. Виходить, що нам узагалі немає сенсу йти з села, — визнав Хон Цзюнь.
Хон Цзюнь ув’язався за Су Сяолoу, куди б вона не пішла, наче зовсім забув, як кинув усіх напризволяще й тікав, рятуючи власну шкуру. Су Сяолoу ніколи й так не мала про нього доброго враження, а тепер сама його присутність дратувала її ще більше.
— Досить. У будь-якому разі, коли дістанемося Стародавньої Столиці, будемо в безпеці, — твердо сказав староста Сє Сан.
Мо Фань кинув на Сє Сана пильний погляд. Йому чомусь здалося, що староста щось приховує. Адже зазвичай глава села суворо тримається традицій…
Група пройшла ніч цілою й неушкодженою. Усіх охопило полегшення від того, що нежить так і не напала, але водночас запитання, чому ж тоді напали на село, залишалося без відповіді.
Ніч не принесла загрози, а наступного дня хмари трохи розсіялися. Після короткого перепочинку група рушила далі до Стародавньої Столиці.
— Брате Мо Фань, як думаєш? — Коротун штовхнув Мо Фаня ліктем і тихо спитав.
— Звідки мені знати, я ж тут не місцевий, — Мо Фань глянув на Коротуна, який, здавалося, щось хотів сказати. Він підняв брову й запитав: — Ти щось помітив?
— Хе-хе, якщо чесно, я таки дещо знаю… і дізнався це ще до того, як зустрів Фан Юмяо…