— Сяо Ло, ліки вже готові? — озвався чоловік середніх років.
— Майже готові, йдіть до грубки, погрійтеся, — пролунав з хатини голос Су Сяолоу.
— Та добре, добре. Старий Ян казав, що ти вже приготувала якісь ліки — всі так зраділи! Ти ж знаєш, після того як дядько Гуань помер, ми зовсім розгублені, як тільки хтось хворіє. Добре, що ти ще залишилася... — усміхнувся чоловік.
— Дякувати треба Фу Да. Це він пішов збирати трави, хоча на вулиці така злива, — відповіла Су Сяолоу.
(ПП: Фу Да — дослівно «великий достаток» або «велика удача»)
— Ой-ой, піду йому подякую.
Усередині хатини у печі потріскував вогонь, іноді вискакували іскри й лишали обгорілі сліди на підлозі.
Чоловік середніх років зняв плетений дощовик і поклав його в бамбуковий кошик. Під ним відкрилося обличчя — досить добре збережене, хоч і все в глибоких зморшках, які збиралися у складки, коли він усміхався. Вік його можна було вгадати без зусиль.
— Фу Да, щасливий ти чоловік, — усміхнувся чоловік на ім’я Сє Сан, кладучи худорлявому юнакові руку на плече.
— Боляче, — юнак повільно обернувся й вимовив беземоційним голосом.
— Ох, пробач, забув, що ти й тут поранений, — Сє Сан засміявся й сів навпроти хлопця.
Юнак сидів, ніби дерев’яний, зовсім не реагуючи на слова Сє Сана.
Чоловік тяжко зітхнув і спитав:
— Так він лише пам’ять утратив чи взагалі розумом двинувся?
— Хтозна, але виглядає справді як дурник, — відказала Су Сяолоу.
— Якщо тільки пам’ять утратив — то нічого, це або сильний шок, або удар по голові. Ще може отямитися. А от якщо розуму позбувся — тоді шансів мало, — мовив Сє Сан.
— Ліки готові! — Су Сяолоу обережно піднесла мисочку з чорними, як смола, ліками.
Сє Сан узяв миску, але мало не впустив її. Су Сяолоу одразу нагадала йому, що ліки ще гарячі.
— Такий незграбний у свої роки — як ти село зберешся доглядати!? — піддражнила його Су Сяолоу.
— Хе-хе, не нарікай потім, що я тебе не попереджав: ти вже й сама не така мала. Якщо й далі житимеш із цим хлопцем під одним дахом...
— Давай-давай, неси ліки! — обірвала вона його.
— Добре-добре.
Коли Сє Сан пішов, Су Сяолоу потерла втомлені плечі.
Вона кинула погляд на Чжана Сяохоу, що сидів біля грубки, мов колода, й хмикнула, побачивши, що той навіть не глянув на неї.
Похмикувала ще й ще, але Чжан Сяохоу не подавав ані знаку уваги. Тоді дівчина тупнула ногою й розвернулася — витрачати слова на цей пеньок не збиралася.
— Ох! Лихо! Біда!
— Ховайтеся! Всі ховайтеся!
Знадвору долинув крик паніки.
Су Сяолоу миттю відчинила вікно й побачила, як пані Сє, спотикаючись і захлинаючись від страху, біжить у село. Вона так поспішала, що впала у багнюку.
— Пані Сє, що сталося!? — вигукнула Су Сяолоу.
— Нежить!.. Нежить біля входу в село!.. Старого живцем з’їли! — жінка вся тремтіла.
— Я піду подивлюся... — Су Сяолоу швидко натягнула дощовик і вибігла надвір.
Чжан Сяохоу одразу кинувся за нею, щойно побачив, як вона вибігла надвір, — ніби боявся, що з нею щось станеться.
Звідусіль лунали крики наляканих селян. Найбоязкіші відразу кинулися тікати вглиб села…
Су Сяолоу та Чжан Сяохоу добігли до входу в село й побачили стежку, вкриту кривавими плямами. Кров змішалася з дощем, утворивши маленький струмочок, що стікав за межі села.
Кілька молодих та дужих селян стояли під дощем із мотиками та серпами. Та наблизитися ближче до входу вони не наважувалися — лише витріщалися на мерця, що поїдав старого чоловіка, котрий стояв на варті…
— Що сталося? Хіба він не пив воду з Криниці Кун? — обличчя Су Сяолоу зблідло, коли вона побачила цю криваву сцену.
— Пив, звісно пив! Та щось із цією нежиттю не так. Вона все одно напала на нас… Це, мабуть, мутована нежить! — відповів тремтячий селянин із мотикою.
— Це прокляття! Наше село Хуа прокляте! Старий Хе загинув від мерця тиждень тому, потім ще одного вбили вночі три дні тому. Тепер ці мерці нападають і ввечері! Зрештою вони просто увірвуться до села… і всіх нас живцем зжеруть! Я казав, не треба було встрявати, тепер ми прокляті! — забідкався ще один чоловік середніх років, геть блідий від страху.
Зомбі був неймовірно лютим. Йому виявилося замало нутрощів старого — він миттю кинувся на іншого селянина, який намагався відігнати його.
Молодий селянин навіть не встиг замахнутися серпом — зомбі просто відгриз йому голову. З обрубаної шиї фонтаном бризнула свіжа кров, змішуючись із дощем!
Селяни покладалися на особливий спосіб захисту, аби нежить не нападала на них. Та коли щось ішло не так — вони не могли впоратися навіть із одним зомбі!
— Тікайте!
Решта селян одразу кинулася бігти до села.
— Ми не можемо впустити зомбі в село! — закричала Су Сяолоу, але всі вже поховалися хто куди.
Скрипнувши зубами, Су Сяолоу рвонула до дерев’яної загорожі…
Зомбі ще не встиг зайти в село. Якщо встигнути опустити загороджувальний бар’єр біля входу, можна все зупинити. Бар’єр був зроблений із ясена — його нежить не виносить. Тож мерці трималися б подалі…
Су Сяолоу побігла до важеля, але зомбі вже втупив у неї свої палаючі очі.
Він кинув недоїденого молодого селянина й рвонув на Су Сяолоу, мов голодний безпритульний пес.
— Що ти робиш!? Здуріла!? — закричала якась жінка.
Су Сяолоу озирнулася — зомбі нісся на неї з такою швидкістю, що здавалося, ніби він ось-ось стрибне їй на спину.
— Вогняний Вибух!
— Розрив!
У ту ж мить у дощі спалахнув клубок полум’я, що влучив просто в зомбі.
Вогняна куля розірвалася, відкинувши мерця геть. Його тіло розлетілося на шматки від вибуху.
— Вам із нежиттю не впоратись. Забирайтесь звідси! — пролунало сердите зауваження молодого чоловіка.
Селяни, які ще секунду тому тікали, сприйняли цього юнака ніби за рятівника…
— Слава Богу! Хон Цзюнь тут! Тепер ми врятовані!
— Хон Цзюнь, цей зомбі лютий! Чи не краще було б дочекатися твого батька, перш ніж його вбивати? — селяни одразу відступили й притулилися за плечі молодого чоловіка, якого звали Хон Цзюнь.
— Хе, це всього лиш зомбі — я сам з ним упораюся! — гордо кинув Хон Цзюнь, у голосі промайнув відтінок самовдоволення!