— На що ти чекаєш? Вбий її! — вигукнула Лінлін до Мо Фаня.
Лінлін, геніальна лолі з надзвичайною чутливістю, прекрасно знала, наскільки страшними були здатності Демониці до навіювання та накладання проклять. Вона не стала тримати сітку, як це робила з вампіром Нє Дуном.
Одразу після того, як зупинила втечу Демониці, вона швидко зникла у тіні. Її маленька фігурка бігла напрочуд швидко завдяки особливому спорядженню. Лють Демониці вже ось-ось мала обернутися на помсту, коли вона раптом усвідомила — лолі повністю зникла з її поля зору.
Шукати цю дівчинку, яка зруйнувала всю її жахливу репутацію, було марно… Тим більше, коли на неї вже насувалися хвилі вогню, наче полум’яне цунамі!
Хоч Мо Фань і не міг літати, як Вогняна Чаклунка, проте міг пересуватись на хвилі полум’я!
Стоячи на розпеченому гребені вогню, він був мов Цар Демонів, охоплений незгасимим полум’ям…
Його лють злилася з ненавистю Вогняної Чаклунки — в небі виникла вогняна бойова сокира, що розсікала простір! Її полум’я мало таку міць, що, здавалося, здатне розсікати сам небосхил!
Коли вогняна сокира опустилася, саме повітря зайнялося полум’ям.
— Ніхто не помре, окрім тебе, мерзотнице! — закричав Мо Фань, зливаючи свої емоції з душею Вогняної Чаклунки.
Ця сокира була наче вирок, спрямований на те, щоб зіштовхнути грішну душу прямо на вісімнадцятий рівень Пекла! Увесь вогонь, накопичений у ній, перетворився на зброю, здатну розтинати душу.
Під пронизливий вереск Демониці сокира впала на її тіло, розрубавши його навпіл в районі поясу.
Вона не загинула одразу. Полум’я розповзалося з місця розсічення — до голови, до ніг, огортаючи її тіло нестерпним болем.
Демониця вила, мов божевільна. Вогонь був її найбільшим страхом. Померти від нього — найжорстокіша кара!
Але ніхто не виявив до неї жодного співчуття. Її муки були ніщо у порівнянні з тими, що пережили Цзян Фен та Чень Ї — мати й донька…
Зазвичай Маленький Кулон-Вугор поглинав душі загиблих, очищаючи їх до стану Есенції Душі. Та коли душа Демониці, обпалена і розрубана, піднялася над її тілом — кулон мовчав.
Навіть Маленький Кулон-Вугор відчував відразу до цієї брудної душі. Вона не заслуговувала на переродження. Краще, щоб її було повністю стерто з цього світу.
Полум’я продовжувало палати, його сяйво освітлювало віллу, що перетворилася на руїни. Від колись розкішного місця залишився лише безлад і згарище.
Вогняна Чаклунка повільно вийшла з тіла Мо Фаня. Він не відчув жодного дискомфорту, лише обернувся — і побачив її бліде, змучене обличчя.
Вона була важко поранена ще на Вогняному Пагорбі. І все ж вона вирушила разом із ними, пройшла крізь небезпеки, витрачаючи останні крихти свого життєвого полум’я.
Тепер, коли Демониця була мертвою — її життя теж дійшло до кінця.
Мо Фань обшукав труп Демониці й швидко знайшов Плід Вогняного Лиха в її просторовому браслеті.
— Швидко, врятуй її! — вигукнула Лінлін.
Мо Фань передав плід Вогняній Чаклунці. Вона простягнула руки, беручи його з особливою обережністю.
— З’їж його… — сказав Мо Фань, глянувши їй просто в очі.
Це був єдиний шанс на порятунок. Після смерті Демониці все мало повернутися до норми, варто лише їй проковтнути плід...
Але Вогняна Чаклунка похитала головою.
Вона тримала Плід Вогняного Лиха в руках і дивилася на нього з ніжністю та любов’ю.
Усі навколо були геть розгублені. Плід Вогняного Лиха був безцінним, але не таким цінним, як життя Вогняної Чаклунки. Чому ж вона відмовилася врятувати себе, відмовилася з’їсти його?
Мо Фань не зводив з неї очей. Вогняна Чаклунка досі тримала плід, наче чогось чекала...
Він уже хотів щось сказати, та в цей момент Вогняна Чаклунка тихо видихнула — весь залишок її енергії полетів прямо в Плід Вогняного Лиха...
Теплий подих пройшов повз. Мо Фань відчув у ньому рештки її життєвої сили. Він був настільки шокований, що не встиг нічого зробити!
Вона що, збожеволіла? — подумав він. Чому вона просто не з’їла плід, щоб продовжити собі життя? Навіщо витрачати останній подих на якийсь фрукт? Адже після наступного Вогняного Лиха з’явиться новий!
— Що ти робиш? — тихо спитав Мо Фань.
Чаклунка не відповіла. Вона дбайливо тримала плід у руках...
Раптом міцна оболонка Плоду Вогняного Лиха тріснула. Її частина підскочила і впала на землю.
З тріщини показалася маленька рука. Створіння всередині плоду було напрочуд нетерплячим — її ручка кидалася назовні, ніби намагаючись розбити шкаралупу і вирватися у світ.
Ручка була завтовшки з палець Мо Фаня, випромінювала вогняне тепло, але водночас була слабкою, наче полум’я свічки. Здавалося, один лише порив вітру — і воно згасне.
— Це... — Мо Фань ошелешено дивився на розбитий плід.
Маленьке створіння вирвалося назовні з плоду, що досі слугував йому захистом. Зазвичай новонароджені створіння були слабкими, але це — зіткане з полум’я — було напрочуд живим. Щойно воно вилізло, одразу схопило шматочок плоду й почало його гризти, як білочка!
Маленькі ручки, коротенькі ніжки, кругленьке тільце... це елегантне створіння виглядало, мов порцелянова лялька. Воно видавало миле буркотіння, наче кошеня, яке щойно погодували.
— Це Полум’яна Белль, — спокійно промовила Є Сінся.
Очі Мо Фаня розширилися від шоку.
Та Полум’яна Фея, яку він так довго шукав, увесь цей час... була всередині Плоду Вогняного Лиха?!
Ні... не так!
Плід Вогняного Лиха і був Полум’яною Белль. Це створіння з’явилось на світ з нього, плід був його ембріоном!
Мо Фань нарешті згадав, як Чень Ї розповідала: після Вогняного Лиха Плід потрібно знаходити негайно, інакше він швидко зникає...
Тепер було зрозуміло — він не зникав. Просто з плоду вилуплювалося життя — і ним була Полум’яна Белль!
Вогняна Чаклунка оберігала не безцінний артефакт, а живу істоту... новонароджене дитя.
— Вогняне Лихо трапляється лише раз на багато років, — пролунав голос Є Сінсі. — А Зоряне Дерево плодоносить тільки після Лиха. Саме тоді народжується Плід Вогняного Лиха — Полум’яна Фея в ембріональній формі. Цзян Фен була врятована старою Полум’яною Белль, яка віддала ненароджену дитину свого роду в обмін на її життя...
(ПП: Белль з французької означає красуня. тож по суті ця фея називається Полум'яна Красуня. Але я залишу Белль як власну назву)