Північний Клуб…
У центрі клубу розташувався просторий бар. Доволі тьмяна атмосфера була підсвічена криваво-червоними вогнями на підлозі — ніби вона була застелена сяючим рубіновим килимом.
Бар був витриманий у західному стилі: на стіні висіла голова оленя, а навколо неї — безліч релігійних візерунків. Наприкінці барної стійки блищало кілька срібних келихів і приборів. Навіть бармен був досить привабливим європейцем.
— Що бажаєте випити? — запитав бармен із-за стійки.
— Марину, тільки не повністю. У мене пізніше буде напій покраще, — відповів клієнт із блідим обличчям.
Він швидко осушив келих до дна, не залишивши й краплі, наче набирався сміливості для чогось серйозного, що мав зробити згодом.
— Покидьок, хто, біса, вирішив зі мною зв'язатися? Якби я знав, що там був лише той пацан, убив би його на місці. Вони не повинні були бачити мого обличчя. Це неприйнятно! Я ніколи не дозволяв здобичі вирватись із моїх рук… І Люй Жу не стане винятком, — бурмотів чоловік із блідим обличчям.
Він не помітив, що неподалік від бару сиділа на вигляд безневинна маленька дівчинка — лолі. Вона пила сік і крадькома спостерігала за ним.
Клуб був місцем відпочинку для багатіїв. Поруч розташувалися кілька житлових кварталів із віллами, тому іноді заможні мешканці приводили сюди й своїх дітей. Через це не здавалося дивним, що дитина сиділа в холі.
Лолі тримала в руці телефон. Схоже, вона з кимось говорила.
— Гей, красуне, чого ти тут сама? — звернувся до неї охайно вдягнений чоловік середнього віку з усмішкою.
Лінлін підняла голову — в її очах світилася невинність, яка повністю приховувала її звичний розумний погляд. Вона надула губи й невдоволено сказала:
— Терпіти не можу вивчати магію. Кожного дня — нескінченна купа завдань! Чому дорослі можуть приходити сюди й пити, а ми, діти, мусимо вчити всі ці нудні теми? Я теж хочу пити! Але цей набридливий іноземець навіть не дозволив мені замовити.
Чоловік розсміявся. Його спершу навіть трохи збентежила відповідь Лінлін, але згодом він мовив:
— Діти, які не слухають дорослих — неслухняні. Як щодо такого: я щойно замовив цей келих вина, ще навіть не сьорбнув. Дам тобі ковтнути — і ти зрозумієш, наскільки огидний його смак, хоч би яким дорогим воно не було.
Лінлін кивнула, зберігаючи той самий наївний вираз обличчя.
Коли чоловік пішов, вона знову кинула погляд у бік блідого чоловіка біля бару. Та на її роздратування — він уже зник. І вона цього навіть не помітила.
Лінлін стиснула губи й вилаялася подумки:
— Чорт забирай, дивний дядько… Ти зіпсував увесь мій план!
Їй не вдалося чітко розгледіти обличчя вампіра. Дивна річ — його лице ніби мало вбудовану "цензуру": щоразу, коли вона намагалася зосередитися, перед очима з'являвся туман, що приховував риси. Якби тільки вона змогла добре його розгледіти — одразу б вирахувала, хто він такий.
Але з іншого боку, якщо він сюди постійно заходить, значить, мешкає десь поблизу — тож, мабуть, один із багатіїв цього району.
— Ходімо, дам лише ковток, — повернувся чоловік з усмішкою, уже тримаючи маленьку чарку замість келиха.
— Дядечку, а ти знаєш того чоловіка біля бару? — запитала Лінлін.
— А чому цікавишся? — відповів той.
— Я чула, що дівчата часто приходять у бар знайомитися з чоловіками… Я теж так хочу, — сказала Лінлін.
— Чому саме він? Я ж теж чоловік, хіба ні? До того ж, ти — найцікавіша маленька дівчинка з усіх, кого я коли-небудь бачив, — розсміявся чоловік середнього віку.
— Ти правий. То, може, ти його знаєш? — перепитала Лінлін.
Очі чоловіка, в яких відбивалось світло бару, уважно вдивлялися в Лінлін, ніби намагалися прочитати її думки. Але все, що він міг побачити — це невинний, проте впертий вираз на її обличчі.
За мить він посміхнувся й похитав головою:
— Наче знайомий… але ні, не знаю, хто він.
— Шкода, я хотіла з ним потоваришувати, — сказала Лінлін.
Чоловік знову засміявся й відповів:
— Можливо, він не цікавиться маленькими дівчатками. Йому, напевне, подобаються зрілі жінки, а не така, як ти, що приходить у дорослий клуб і бідкається, бо не любить вчитися.
— Гаразд, мені час іти додому. Якщо тато мене не знайде, як повернеться, точно почне шукати. Дякую, дядечку, — мовила Лінлін і з веселою гримаскою висолопила язика.
Чоловік глянув на маленьку чарку й з піднятими бровами запитав:
— Ти впевнена, що не хочеш ковтнути? От скуштуєш — і більше ніколи не захочеш дорослішати.
— Та ні, я чула, що від алкоголю обличчя червоніє. Якщо тато дізнається — замкне мене в кімнаті на цілий місяць, — Лінлін залпом допила сік і хутко зникла з бару.
Чоловік провів її поглядом. На перший погляд він був спокійним, але в тій тиші читалася якась моторошна усмішка.
Невдовзі після того, як Лінлін пішла, до нього неспішно підійшов блідий чоловік, що раніше сидів у барі, і промовив:
— Твій смак анітрохи не змінився за всі ці роки.
Сказавши це, він осушив келих вина одним ковтком.
— Шкода, але вона зацікавилась саме тобою. Я трохи її прощупав. Схоже, звичайна маленька дівчинка. Хоча, якщо побачу її ще раз — звичайною вона вже не буде, — усміхнувся чоловік середнього віку.
— То чому ж ти її відпустив? Таку розумну дівчинку не щодня зустрінеш, — сказав блідий чоловік.
— А чия це, по-твоєму, провина?! — хрипко відповів чоловік середнього віку. — Хтось уже зацікавився тобою, а це означає, що вони дізналися про існування нашого Клану Крові. Якщо зараз хоч щось зайве зробимо — одразу себе видамо. Потрібно затаїтись і бути обережними в усьому!
— Немає чого боятися. Це був усього лише якийсь дрібний маг. І взагалі — я ще нічого не зробив, — зарозуміло випалив блідий чоловік.
Та раптом у погляді чоловіка середнього віку спалахнула холодна лють. Він вийняв ніж і з різким рухом ткнув ним просто перед очима блідого чоловіка, зупинившись лише в кількох сантиметрах від його обличчя.
— Скільки разів я тобі казав: не вбивай здобич надто швидко і не чіпляйся до однієї й тієї ж! Ти вже викликав підозру — і тепер усе ускладниться. Я вже наказав решті залягти на дно… І я не збираюсь втрачати ще когось із нашої родини, — чоловік середнього віку зірвався, і його обличчя перекосилось від гніву.