Розділ 6 - 1 квітня, 18:00

Перекладач: Elein Dark

Редактор: Liliia Alon

Інтерлюдія V

Протягом перших кількох місяців у старшій школі я апатично пливла за течією, не маючи справжнього напрямку. За наполяганням вчителів та старшокласників, мене переконали все ж вступити до команди з плавання, але на той момент в мене не було сил на це. Я не досягла жодних видатних результатів, як це було в середній школі. Мені було важко зосередитися на уроках, тому вчителі часто сварили мене за те, що витаю думками у мріях.

Без ранкових зустрічей з Канае школа стала порожньою та безглуздою. У моєму серці зяяла порожнеча, і щодня його відсутність відчувалася, наче крижаний вітер. «Якби ж то я могла побачити його знову… чи хоча б почути його голос через телефон, або отримати від нього повідомлення, тоді, можливо…» Це б не заповнило мою порожнечу, але, ймовірно, принаймні заспокоїло б цей вітер на деякий час. Шкода. Він зі мною так і не зв’язався.

Спочатку я намагалася дати йому шанс, припускаючи, що йому, ймовірно, просто потрібен час, щоб пристосуватися до нового середовища. Потім минув один місяць, тоді другий, а я так і не почула від нього ані слова, тож, звісно, почала хвилюватися. Було кілька моментів, коли внутрішньо вмовляла себе, що маю написати йому першою, проте мені ніколи не вистачало рішучості натиснути кнопку виклику чи надіслати повідомлення.

«Ми просто друзі. Не робіть помилкових висновків.»

Я не могла викинути з голови слова Канае, сказані того доленосного дня в середній школі. Зрозуміло, що він намагався захистити мене від тієї іншої дівчини, але його слова все одно обвилися навколо мого серця, немов змія, яка відмовлялася відпустити. Щоразу, коли я думала про те, щоб зв’язатися з Канае, одна ця маленька репліка піднімала свою потворну голову, вишкіряла ікла та кусала. Її паралізуюча отрута розходилася по всьому тілу, роблячи мене нездатною щось зробити.

Тож, за весь час, в мені не знайшлося духу йому написати. Натомість я пробиралася крізь монотонність, день за днем, постійно балансуючи між тривогою та покірністю. Єдиним показником того, що час усе ще минав, була постійно зростаюча кількість чернеток у моїй папці невідправлених повідомлень.

Потім одного літнього вечора, в першому класі старшої школи, в моєму житті настав поворотний момент. З якоїсь причини в мене з’явилася потреба вийти на пробіжку. Можливо, я сподівалася, що це відволіче мій мозок від почуття порожнечі та ізоляції, а може, це просто надлишок енергії, яку потрібно було вивільнити, оскільки того дня не було тренування. Пояснень могло бути безліч. Я знала лише те, що відчувала палке бажання вийти й побігти, тому так і зробила.

Приблизно за годину я пробігла половину кола навколо острова, моє тіло було повністю мокрим від поту. Мені потрібна була перерва, щоб перевести подих, тож я сіла на береговий хвилеріз і дозволила прохолодному нічному вітерцю, що дув з відкритого океану, знизити температуру мого тіла. За морем я бачила сліпучі вогні материка, що світилися, мов світлячки, і раптом одна думка пронизала мене.

«Саме там я маю бути. Прямо там.»

Було таке відчуття, ніби всередині моїх грудей розгорівся вогонь. Моє тіло знову палало, і я не могла сидіти спокійно ані хвилини. Мої ноги щодуху понесли мене додому, і як тільки повернулася, почала шукати інформацію про переїзд до Токіо.

Наступного дня після уроків я прямо запитала свого класного керівника:

— Що мені потрібно зробити, щоб вступити до університету I?

Для мене це був єдиний можливий варіант. Оскільки Канае вже збирався до підготовчої школи цього університету, його вибір був майже визначений. І якби я змогла закінчити школу з достатньо високими оцінками, щоб вступити до того ж університету, ми з ним нарешті знову могли б бути разом. Ось чому одразу звернулась до вчителя, хоча й розуміла, що значно недооцінюю складність цього завдання. Я не могла і не хотіла боротися з цим новим потягом усередині себе. Знала: якщо не почну діяти зараз, є велика ймовірність, що більше ніколи не побачу Канае.

— Скажу чесно… з огляду на твої поточні оцінки, тобі, можливо, варто трохи знизити планку. І навіть якщо ти зможеш скласти іспити, знаєш, це все одно дуже дорогий університет. Ти взагалі говорила про це з мамою? — запитав мій учитель.

Відповідь була такою ж несприятливою, як я й очікувала, мені не хотілося здаватися.

— Ні, але поговорю, — рішуче заявила я.

— Послухай, знаю, що це не моя справа, але… Я не думаю, що ти до кінця усвідомлюєш, який фінансовий тягар покладеш на неї. Твоя мама дуже працьовита, але в мене є сумніви, що така приватна школа тобі по кишені. Якщо ти справді маєш бажання наполегливо вчитися і хочеш вступити до хорошого університету, є багато поважних державних установ, які розташовані набагато ближче.

— Вибачте, але я вже вирішила. Хочу саме в університет I, — твердо наполягла я.

— …Гаразд, — не без співчуття сказав учитель після хвилинного вагання. — Якщо ти так наполягаєш, то я спробую допомогти. Хоча, дозволь дати тобі одну пораду.

Потім мені надали базові вказівки того, що потрібно зробити, аби мої мрії про цей університет стали реальністю. Я уважно слухала кожне слово і зрештою мала досить чітке уявлення про те, що мій план дій має включати. Насправді, це було досить просто. Усе зводилося до трьох речей: академічні досягнення, мої позакласні заняття та мої особисті фінанси.

Про академічні досягнення годі й говорити. Якби я не змогла вступити до університету, все інше було б марним. Мій учитель сказав мені, що я також повинна прагнути здобуття визначних нагород під час моєї кар’єри в шкільній команді з плавання, оскільки університети також брали це до уваги. Такі досягнення могли б навіть допомогти мені отримати фінансову допомогу. Проте, навіть якщо я дивовижним чином отримаю повну стипендію, щоб покрити витрати на навчання, це не покриє переїзд чи повсякденні витрати, тому я вирішила, що мені потрібно почати працювати на неповний робочий день, як тільки зможу.

Це буде довгий і важкий шлях, безперечно, але тепер, коли в мене був план того, що мені потрібно зробити, щоб досягти мети, я почала почуватися набагато оптимістичніше. Подякувавши своєму вчителеві за пораду, я вийшла з класу. Якщо мені вдасться обігнати всіх у команді, то отримати спортивну підтримку, а, можливо, навіть стипендію, буде для мене дрібницею. Дякувати Богу, що я так довго займалася одним видом спорту. Щоправда, після переходу до старшої школи Содешіми в мене не було бажання приділяти йому час, але відтепер мені доведеться викладатися на повну.

Коли того дня я повернулася додому після тренування, то застала брата, який дивився телевізор на дивані у вітальні, закинувши ноги на стіл. Знаючи, що мама просила його так не робити, я вирішила не вступати з ним у суперечку і просто пройшла повз, прямуючи до ванної. Тоді він гукнув мене, змусивши завмерти на місці.

— Гей. Сходи купи мені газованої води, — наказав він.

Його голос був монотонним; навіть не подивився на мене. Звісно, мій брат завжди командував мною, ще з дитинства, але після травми плеча він ставав дедалі більш вимогливим. Раніше це були відносно дрібниці, як-от: «принеси пульт» або «набери мені води у ванну», але останнім часом Акіто почав поводитися зі мною, як з особистою служницею, наказуючи готувати вечерю чи прасувати його білизну, і тому подібне.

Звісно, я співчувала тому, що він пережив, коли йому довелося кинути бейсбол. Але також в мені було глибоке обурення тим, якою огидною людиною Акіто став. Фактично, усе, що брат робив після закінчення школи, це сидів на дивані й цілий день дивився телевізор, або йшов гуляти зі своїми нікчемними друзями, повертаючись додому, коли йому заманеться. Він не виявляв жодного інтересу до роботи чи навчання в коледжі, але при цьому мав нахабство постійно просити у нашої мами грошей. На мою думку, у його тілі не було жодної пристойної молекули, не кажучи вже про кістку.

— Гей. Ти що, глуха? — гавкнув він, нетерпляче дивлячись на мене.

Зазвичай, це був момент, коли я здавалася і неохоче робила те, що він наказував, але тепер так не буде. Не тоді, коли мені потрібно було максимально багато вчитися вдома, щоб моя мрія про переїзд до Токіо стала реальністю. Якби я продовжувала виконувати кожне дріб’язкове завдання, якого вимагав мій брат, я б витрачала купи цінного часу. «Настав час встановити правила», — вирішила я, тож спробувала відмовити йому так, щоб не спровокувати його.

— Вибач, не можу. Мені потрібно зробити багато домашнього завдання сьогодні ввечері, — пояснила я.

Його очі широко розплющилися. Потім він схопив пульт з кавового столика і, не вагаючись, кинув його прямо мені в голову. Я скрикнула, коли пульт врізався в стіну за кілька дюймів від мого обличчя, розлетівшись на шматки, а кришка від батарейок полетіла в повітря.

— Роби, що сказано, мала засранко. Не думай, що ти така крута, лише тому, що найшвидше бовтаєшся у дитячому басейні, — виплюнув він, потім схопив свій стакан і почав погрожував кинути і його.

Я інстинктивно закрила голову руками.

— Д-добре, заспокойся… Зараз піду й куплю твою дурну газовану воду… — сказала я, фактично тікаючи назад через вітальню.

Не встигнувши навіть перевдягнутися зі шкільної форми, я вискочила з квартири. Усе моє тіло тремтіло. Я ніколи не очікувала, що він справді почне кидатися в мене речами за відмову бути його слугою. Раніше він ніколи такого зі мною не робив; брат, якого я зненавиділа, починав активно мене лякати. Повільно спускаючись сходами до найближчого торгового автомата, сльози жаху та відчаю наверталися мені на очі.

Наступного ранку я розповіла мамі, що хочу вступити до коледжу у великому місті. Звісно додала й те, що знаю — наші фінанси обмежені, але запевнила, що їй нема про що хвилюватися, оскільки буду покривати витрати на навчання або стипендіями, або студентськими позиками. Я також сказала їй, що планую найближчим часом влаштуватися на роботу на неповний робочий день, щоб покривати витрати на самостійне проживання.

Вона дала мені свою згоду і сказала, що подивиться, чи зможе влаштувати мене на роботу в місцевий традиційний готель рьокан*, який, за її словами, платив досить пристойну погодинну оплату. Її очі були сповнені сорому, коли вона просила вибачення за те, що не може надати більшої допомоги, але я сказала їй, що цього більш ніж достатньо.

[Готель рьокан — один з видів традиційних японських готелів, який зазвичай має кімнати з матами татамі, публічні лазні та інші місця спільного користування, де відвідувачі можуть носити юкати.]

Тепер, визначившись до якого університету хочу вступити, в мене з'явився привід нарешті зв'язатися з Канае. З метеликами в грудях, я радісно склала довжелезне повідомлення, щоб повідомити йому цю новину… але зрештою так і не відправила. Мій здоровий глузд підказав, що це може здатися трохи дивним і нав'язливим — говорити, що я вже планую вступати до того ж університету, що й він, коли ми навіть не перетнули середину першого класу старшої школи. Найкращим рішенням здалось почекати до весни нашого випускного року — більш природного часу, коли люди зазвичай визначаються зі своїм ідеальним шляхом до вищої освіти. Проте, знав Канае про це чи ні, а я зробила свої перші кроки на шляху до переїзду в Токіо.

Наступні півтора року, що передували теперішньому дню, були, безсумнівно, найважчими місяцями в моєму житті.

Коли літо мого першого класу добігло кінця і настала справжня осінь, усе почало зливатися. Єдині реальні спогади з того часу — це повне й абсолютне виснаження від циклу: робота, навчання, плавання — день за днем. Я не могла дозволити собі філонити в жодному із цих трьох стовпів мого життя, тож саме режим сну постраждав найбільше. Внаслідок цього сон захоплював мене посеред уроків, через що часто пропускалося багато важливого навчального матеріалу. Вранці я трималася, але після обіду було справжньою боротьбою залишатися у свідомості, щоб списати нотатки з дошки. Проте я не здавалася, відчайдушно борючись із бажанням заснути, аби це не вплинуло на мої оцінки.

Коли шкільний день закінчувався, я нарешті могла дозволити своєму мозку трохи відпочити. Це було невелике полегшення, щоправда, оскільки мені доводилося бігти прямо з класу на тренування з плавання. Формат не дуже змінився з часів середньої школи. Влітку ми все ще плавали у шкільному відкритому басейні, а в холодні місяці займалися фізичною підготовкою, виділяючи один день на тиждень, щоб поїхати поплавати до закритого басейну на материку. Єдине, що змінилося, — це складність. Наш новий тренер з плавання був справжнім диктатором і виснажував нас щодня до сьомого поту. Не було жодного дня, коли б я не йшла з тренування, почуваючись розчавленою.

Навіть після цього мені все одно доводилося йти на свою роботу на неповний робочий день. Я мусила вичавлювати з себе останню краплю енергії, як зі старої ганчірки, щоб посміхатися, вітаючи та обслуговуючи гостей готелю. Це робоче середовище залишалося для мене чужим, попри мої зусилля. Оскільки я завжди була на піку фізичного та розумового виснаження, то помилялася на роботі частіше, ніж хотіла б визнати. Іноді мене повчали старші колеги, а інколи навіть кричали розлючені гості, які відчували свою перевагу, керуючись принципом ‘клієнт завжди правий’. У такі вечори я замикалася у ванній на деякий час і довго, гірко плакала там, де ніхто не міг мене почути.

Зазвичай, я була настільки виснаженою, коли закінчувала роботу, що могла заснути стоячи. І все ж мій день на цьому не закінчувався. Мені потрібно було йти додому і вчитися, щоб підготуватися до вступного іспиту до університету. Щойно я поверталася додому, швидко перекушувала, приймала душ, а потім намагалася сісти за підручники щонайменше на дві години щовечора. Додаткове навчання було для мене практично обов'язковим, оскільки основної навчальної програми старшої школи Содешіми було не достатньо, аби самостійно вступити до престижної школи. Після завершення цих двох годин я збирала останню частку енергії, щоб прошкандибати через кімнату і залізти під ковдру, де одразу ж відключалася. Якщо наступний ранок був навчальним днем, я робила це все знову, а якщо це були вихідні — або йшла прямо на роботу, або на тренування. Я ніколи не давала собі вихідних.

Здавалося б, мені треба було б звикнути до такого суворого графіка, але ні. Кожен новий день був як нове пекло. Усе ж я продовжувала жити в такому ритмі, не даючи собі часу передумати чи поскиглити про те, як мені важко. Мій розум і тіло були однаково виснажені. Я ніколи б не подумала, що ситуація може стати ще гіршою.

Одного разу мені наснився сон. У ньому я йшла до школи, піднялася до класу, і там був Канае… у старшій школі Содешіми.

— Привіт, Акарі. Як справи? — сказав він.

— Канае-кун?! Щ-що ти робиш знову в Содешімі?! — запитала я не вірячи своїм вухам, повільно підходячи до його парти.

— О, так. Школа, до якої я збирався, закрилася, розумієш. Тож вирішив повернутися назад.

— О-ого, це просто божевілля… — сказала я.

І раптом усі сили покинули моє тіло. Я впала на коліна прямо посеред класу.

— Тобі більше не доведеться так напружуватися, Акарі, — сказав він, нахиляючись, щоб допомогти мені підвестися. — Ми можемо просто нікуди не поспішати й насолоджуватися усім, як раніше.

— Так… Мені б так цього хотілося, — сказала я, беручи його руку і дозволяючи йому підвести мене на ноги.

Потім ми пішли на дах школи та разом пообідали. Я була настільки щаслива, настільки відчула полегшення та захоплення, що не могла зупинитися і постійно говорила. Канае сидів з усмішкою на обличчі, слухаючи кожне моє слово.

— Акарі, — перервав він мене в якийсь момент, пильно дивлячись мені в очі й наближаючи своє обличчя до мого.

Я застигла, як порцелянова лялька, надто вражена, щоб поворухнутися. Він ніжно провів рукою по моїй щоці, а потім знову відвів її.

— У тебе було трохи рису на обличчі, — сказав Канае.

— О-ой, і це все? Оце так знахідка! Наступного разу попереджай про таке, перш ніж так наближатися! Ха-ха-ха… — пожартувала я, намагаючись відсміятися.

Сміх швидко перейшов у сльози. Бо на той момент вже прийшло усвідомлення, що це був лише сон. Що рано чи пізно мені доведеться розплющити очі й зіткнутися з черговим днем мого кошмару наяву. І все ж я не хотіла відпускати цей момент. Мені хотілося залишитися тут із Канае і втриматися за кожну секунду, яку могла отримати. Навіть якщо це все було брехнею.

— Не плач, Акарі, — благав він.

І я намагалася. У той момент мені хотілося зробити для Канае все. Проблема була в тому, що він попросив єдину річ, яку я не могла йому дати.

— …Гей, Хошіна-семпай! Прокидайся!

Я стомлено усвідомила, що хтось трусить мене за плечі. Розплющивши очі, побачила перед собою одну з молодших дівчат із команди з плавання, яка дивилася на мене так, ніби я своїм виглядом спричиняла публічний скандал, аби зганьбити її.

— Ми повернулися до Содешіми. Час виходити.

— …Добре, — пробурмотіла я сонно.

Подякувавши їй за те, що розбудила, я підвелася зі свого місця. Доволі часто мене затягувало в сон на поромі, оскільки повільні коливання хвиль заколисували мене. Я зійшла з човна, покинула гавань, розім'яла руки й глибоко вдихнула. Навколо мене витав солодкий аромат весни.

Тепер я була другокласницею. На жаль, перехід в наступний клас не полегшив мій метушливий графік. Кожен день так і залишався небезпечним балансуванням між школою, плаванням і роботою… але я відчувала, що почала досягати прогресу. Поволі, але впевнено мої оцінки покращувалися, і я мала досить непогану суму заощаджень. Моя плавальна кар'єра також була на підйомі.

Мій учитель сказав, що я можу навіть подати заявку на спортивну рекомендацію від університету I, пояснивши, що це альтернативний спосіб для студентів, які досягли значних успіхів у певних видах спорту, отримати пріоритетний вступ, не беручи участі у звичній гонці традиційних заяв. У моєму випадку, щоб кваліфікуватися, мені потрібно було лише потрапити на національні змагання з плавання. Хороша новина полягала в тому, що конкуренція серед тих, хто подавав заявку на спортивні рекомендації, була набагато, набагато меншою порівняно із загальним вступом. Крім того, це зазвичай супроводжувалося досить солідною стипендією. Для мене, чия сім'я з самого початку була обмежена в коштах, це був досить привабливий варіант, тому я перерозподілила частину свого часу та розумових ресурсів від навчання на користь плавання.

Щоб взяти участь у національному чемпіонаті, я мала спочатку перемогти у районних відбіркових змаганнях, які проводилися лише раз на рік влітку. Як в другокласниці, в мене було ще два шанси. Я знала, що мені доведеться напружитися ще більше, ніж раніше, щоб потрапити туди, але в мене було повно рішучості заволодіти тими солодкими стипендіальними грошима.

Я виснажувала себе до краю, знижуючи час свого кролю*, наскільки це було можливо. Цифри ставали усе меншими, разом із кількістю сну, який я отримувала щоночі. Справедливості заради, це було не тільки через постійні тренування. Значною мірою, це було через мого брата. Останнім часом Акіто приводив своїх друзів до квартири приблизно раз на три дні. Оскільки мама працювала допізна, він та двоє-троє його приятелів сиділи у його спальні, напиваючись і відпускаючи жарти до самого ранку. Усю ніч я була змушена терпіти вульгарний регіт, дитячі вигуки та крики й жахливе тупотіння. Від цього галасу буквально не було куди подітися. Я намагалася натягнути ковдру аж на голову, щоб заглушити шум, але стіни нашої квартири були настільки тонкими, що їхні гучні голоси та виття від сміху все одно змушували мої барабанні перетинки боляче пульсувати всю ніч. Неможливість отримати сон, якого я так відчайдушно потребувала, навіть протягом тих кількох коротких годин, які дозволяв мій напружений графік, була справжньою тортурою. З плином ночі, і чим гіршою ставала моя депривація сну, тим більше я відчувала себе збудженою та неспокійною, наче могла збожеволіти.

[Кроль — стиль плавання, в якому ліва й права частини тіла здійснюють гребки почергово.]

— Ух, та замовкніть уже…

Я згорнулася калачиком під ковдрою і щосили намагалася думати про щось приємніше. Наприклад, про те, як переїду до Токіо і знову побачу Канае. Хотілося б піти кудись разом. Можливо, до акваріуму чи парку розваг. Чесно кажучи, мене мало хвилювало, куди саме, аби лише бути з ним. Було стільки всього, про що я хотіла з ним поговорити. Цікаво, чи вступив він до якогось клубу у своїй новій школі, які в нього друзі, і… чи знайшов він уже собі дівчину.

«Що я робитиму, якщо він її знайшов?» Думка про те, що у нього є дівчина, яка набагато миліша і дотепніша за мене, викликала нудоту, але це пояснило б, чому він не зв’язувався зі мною. «Ух, як же я це ненавиджу. Варто просто написати йому і запитати, щоб я знала напевно. Правильно, я так і зроблю.»

«Але стривай… А що, якщо він скаже ‘так’? Як я відповім? Гах, ні, добре. Мені потрібно перестати дозволяти своїй песимістичній уяві брати гору.» Я змусила свій мозок вимкнутися, щоб отримати ту мізерну кількість сну, яку могла.

Минуло кілька місяців. Не встигла й оком змигнути, як настав червень, і національні відбіркові змагання були вже близько. Я пам'ятала, як повернулася додому одного разу після одинадцятої години вечора, абсолютно виснажена тренуванням і роботою. Але перш ніж піти приймати ванну, витягла свою ощадну книжку зі столу і відкрила її. Проглянувши список депозитів, я побачила, що мої заощадження справді починають збільшуватися. Щойно буде внесено сьогоднішню зарплату, мій рахунок перетне довгоочікуваний бар’єр в один мільйон єн. Це вже була сума, достатня на річні витрати на проживання!

Я відчувала себе трохи скнарою, стоячи там і буквально мучачи себе думками про те, скільки в мене грошей, але бачити, як цифри ростуть, давало мені поштовх, необхідний для продовження. Я виконувала в голові математичні розрахунки, намагаючись з’ясувати, скільки ще місяців роботи мені потрібно, щоб досягти своєї початкової мети, коли раптом двері моєї спальні відчинилися навстіж.

— Ах! — вигукнула я, кинувши ощадну книжку на підлогу в паніці.

— Гей, Акарі. Мої друзі прийдуть пізніше, — сказав мій брат. — Нам потрібно, щоб ти вийшла й купила нам закусок.

Я не могла в це повірити. Яке... абсолютне нахабство. Він увірвався до моєї кімнати без дозволу — навіть не постукавши, а тепер вимагав, щоб я знову побігла для нього за покупками. Хотілося кричати. Ким, у біса, Акіто себе вважав? Попри все це, я не могла наважитися на різкість через страх, що він знову почне кидати в мене речами. Тож я закусила губу і схилилася, щоб підняти свою ощадну книжку з підлоги. Повернувши її у стіл, я схопила гаманець і, не промовивши ані слова, вибігла з дому.

— І швидко повертайся! — крикнув мій брат услід.

Я кипіла від люті. Це останнє зауваження ледь не перетнуло межу. Усе ж я зробила те, що мені наказали, вийшла, купила ті дурні закуски, які Акіто завжди просив, і повернулася до квартири. Брат вихопив сумки з продуктами з моїх рук, щойно я зайшла у двері, а потім одразу повернувся до своєї кімнати, навіть не сказавши ‘дякую’.

Пізно ввечері, коли я закінчила підготовку і збиралася залізти під ковдру, друзі мого брата з’явилися вдома — ніби вони спеціально планували це саме в цей час, аби я не могла стулити очей через їхні дурні, огидні витівки. Але цієї ночі вони зайшли трохи далі.

— Гей, у тебе ж є молодша сестра, чи не так, Акіто? Акарі-чан, вірно? — запитав один із друзів мого брата.

Знову ж таки, стіни були настільки тонкими, що я чула кожне слово.

— Так, і що? Що таке?

— О, мені просто здалося, що я бачив її в місті якось. Вона стала досить милою, чувак. Вона зараз там, у сусідній кімнаті?

В мене похолола кров. Тіло скував первісний жах. Я відчула, як невловиме зло в’їдається у мої груди, проходячись крижаним язиком по контурах мого серця.

— Хочеш запросити її до нас? Розслабитися трохи? — сказав інший його друг.

— Гей, чудова ідея. Скажи їй, Акіто, хай прийде до нас і вип’є. Нам, чорт забирай, не завадили б дівчата.

— Чувак, ні. Це звучить відстійно.

— О, та годі тобі! Ну, гаразд, я сам її покличу. Гей, Акарі-ча-а-ан! Ти там ще не спиш?!

Із сусідньої кімнати крізь стіни пролунав вибух гучного реготу. Навіть мій брат тепер сміявся. Тим часом усе, що я могла робити, це лежати з головою під ковдрою, як паралізована, тремтячи від страху. Навіть не знала, що робитиму, якщо Акіто просто зараз увійде сюди. Одна лише ця думка була настільки жахливою, що я почала ридати в подушку. Ніколи в житті не відчувала такої гострої потреби замка на дверях моєї спальні.

Я не зімкнула очей тієї ночі. Мій брат та його друзі так нічого і не зробили, але це все одно було найбільш жахливим переживанням у моєму житті. Це була моя межа. Щойно друзі Акіто пішли рано-вранці, я вийшла у вітальню і прямо кинулася на брата.

— Гаразд, слухай. Нам треба поговорити, — сказала я.

— Га? Що ти хочеш? Ні, не хочу, залиш це. Я зараз занадто втомився, — позіхнув він, попрямувавши до своєї спальні.

Його зарозуміла поведінка стала останньою краплею.

— Ні, досить! З мене досить! — крикнула я, і він одразу ж здивовано обернувся. — Усе, що ти робиш, це поводишся зі мною, як з особистою рабинею, і не даєш мені спати всю ніч своїми дурними вечірками… Будь ласка, Акіто. Це має припинитися. Я більше не можу.

Кут його рота гнівно сіпнувся.

— Припини перебільшувати. Ми просто трохи розважалися. Може, тобі варто купити собі беруші, якщо це так тебе дратує, чорт забирай. Ти тут не господиня, тож не поводься так.

Ось і все. Щось усередині мене обірвалося, і греблі прорвалися. Я вивільнила всю лють і обурення, які стримувала понад рік.

— О, дійсно? Це говорить лінивий паразит, який навіть не намагається знайти роботу. Як довго ти збираєшся використовувати своє зламане плече як виправдання, га? Доки наша мама не зажене себе до смерті?

Очі мого брата широко розплющилися, і обличчя спалахнуло яскраво-червоним кольором.

— Що, в біса, ти зараз сказала?!

Акіто штовхнув мене з такою неймовірною силою, що я, чесно кажучи, подумала, що він зламав мені грудину. Ноги мене підвели, і я впала назад прямо на кавовий столик, де один із його жорстоко гострих кутів врізався глибоко в бік моєї поперекової зони.

— Ай, гх…

Гострий біль пронизав моє стегно. Я не могла поворухнутися, тільки безпорадно стогнала на підлозі, а моє тіло вкрилося рясним потом. Спроби кілька разів випростатися, лише збільшували біль, роблячи його ще більш нестерпним. Брат клацнув язиком і вийшов з дому. Через деякий час моя мама нарешті повернулася з роботи.

— Акарі! З тобою все гаразд?! Що сталося?! — закричала вона, кинувши свою сумку на підлогу, поспішаючи до мене на допомогу.

Вона швидко відвезла мене до маленької клініки в Содешімі, а звідти мене перевезли до справжньої лікарні на материку.

Мені діагностували підозру на ‘перелом поперечного відростка’ одного з поперекових хребців. По суті, в мене тріснув невеликий кістковий виступ, що відходив від однієї сторони окремого сегмента мого нижнього відділу хребта. Коли мені показали область талії в дзеркалі, я побачила великий, глибокий фіолетовий синець, наче хтось розчавив жменю чорниць об мою поперекову зону. Лікар сказав мені, що операція не знадобиться, і що не буде жодних подальших ускладнень, якщо я деякий час носитиму цей кумедний корсет-бандаж і приділю час на відновлення. Рахунок за лікарню був цілком розумним, і мене виписали того ж дня.

Проблема полягала в тому, що я не могла дозволити собі втрачати час. Знадобиться три тижні, перш ніж у мене знову буде можливість повернутися на роботу, і цілих два місяці, перш ніж мені дозволять знову плавати. Це означало, що я мусила повністю відмовитися від ідеї потрапити на національні змагання цього року, і просто змушена лежати в ліжку, як труп. Усе, що я могла робити, щоб упоратися з відчаєм від втрати одного з моїх двох шансів, — це тихо плакати в подушку. Насправді я хотіла ридати й голосити на весь голос, але щоразу, коли намагалася плакати голосніше, ніж тихе схлипування, скорочення моєї діафрагми змушували мене відчувати, ніби в мій хребет забивають довгі, іржаві цвяхи. Єдиним вибором, що мені залишався, це намагатися з усіх сил повністю придушити свої емоції. Перестати відчувати щось узагалі. Якби випадковий перехожий подивився на мене, нерухомо лежачу у ліжку, він, мабуть, подумав би, що я зависла у думках, але всередині мені хотілося кричати від агонії з ранку до пізньої ночі.

«Як могли мої атлетичні зусилля піти нанівець?! Пожертвувала стільки годин роботи та навчання ні на що! Що я зробила, щоб заслужити це?! Що мені тепер показати за всі ті виснажливі години тренувань?! Нічого!»

В мене залишився ще один шанс поїхати на національні змагання, і це буде лише через цілий рік. Одна лише думка про це викликала в мене спазми в шлунку. Ще більше погіршувало ситуацію — лише одна людина, здавалося, піклувалася про те, що я переживаю це пекло: моя мама. Вона навіть взяла дорогоцінний вихідний на роботі, щоб доглядати за мною, і вірно сиділа біля мого ліжка, коли мені було надто боляче, щоб самостійно пересуватися по квартирі.

— Скажи мені дещо, Акарі, — запитала вона одного дня, коли я все ще була прикута до ліжка. — Що насправді сталося того ранку?

Я довго розмірковувала, чи варто розповідати їй усю правду, бо знала, що це, швидше за все, розіб’є їй серце. Моя мама працювала так само важко, як і я, але для родини, і набагато довше. Вона не заслуговувала на додатковий стрес. Усвідомивши, що мені справді не варто мовчати про це, я все ж вирішила сказати їй правду.

— Акіто штовхнув мене… і я впала назад, вдарившись куприком об кавовий столик.

— Зрозуміло… — сказала моя мама. — Я відчувала, що сталося щось подібне. Гаразд. Дякую тобі за чесність. І мені дуже шкода, що я дозволила цьому трапитися, і через те, що була матір'ю, яка завжди відсутня. Я жахлива мати…

— Ні, мамо! Це зовсім не твоя провина. Будь ласка, не кажи так.

— Що ж, будь певна, я поговорю про це з Акіто і дам йому чітко зрозуміти, що якщо щось подібне трапиться знову, він опиниться на вулиці.

Вона говорила так, ніби справді мала це на увазі. Я знала, що можу на неї покластися. Принаймні, так мені здавалося.

Тієї ночі, коли я засинала, то почула, як мама кричить у вітальні, піднявши голос до гучності, яку вона рідко, якщо взагалі коли-небудь, використовувала. Заінтригована, я вирішила піти й подивитися, що там відбувається. Намагаючись не напружувати поперек, обережно підвелася з ліжка і вийшла в коридор. Потім, підкравшись до дверей вітальні, які були лише трохи прочинені, я зазирнула всередину. Мій брат сидів на дивані, поки мама нещадно його лаяла. З її несамовитих криків було очевидно, наскільки мало досвіду вона мала у такому покаранні своїх дітей, і все ж мій брат сидів, абсолютно не збентежений жодним її словом. Здавалося, він був лише роздратований тим, як голосно мама кричить, ніби не міг дочекатися, коли вона замовкне.

А потім раптом ми зустрілися поглядами. Це була лише частка секунди, але цього єдиного погляду було більш ніж достатньо, щоб він передав мені: Ти заплатиш мені за це. Тільки почекай.

Охоплена панікою, я відступила до своєї спальні, щоб сховатися від його зневажливого погляду, і вже шкодувала про своє рішення розповісти мамі правду.

До того часу, як я достатньо одужала, щоб повернутися до тренувань з плавання, наша команда вже давно вибула з районних відбіркових змагань, і всі випускники команди вже завершили кар’єру. Мої товариші по команді зустріли мене з розпростертими обіймами, запитуючи, як моє здоров’я, і повідомляючи, як сильно за мною сумували. Їхня підтримка протягом, безсумнівно, найважчого року мого життя справді значила для мене весь світ, і я не могла не розчулитись від цього. Через це у мене з’явилося почуття провини, бо я була настільки зосереджена на покращенні свого часу запливів, що не докладала особливих зусиль, аби налагодити зв’язок із кимось із них. Відтепер я була сповнена рішучості докладати всіх зусиль, аби спілкуватися з ними.

Після цього я почала набагато більше спілкуватся зі своїми товаришами по команді, даючи поради новачкам-першокласникам і просто розмовляючи з іншими дівчатами під час перерв. Вони завжди були надзвичайно доброзичливими до мене, і щоразу, коли я сміялася з ними, дозволяла собі на деякий час забути про всі болючі аспекти мого життя. Це, мабуть, був найбільший відпочинок, який я мала з моменту вступу до старшої школи, але це тривало недовго. Приблизно через два тижні після мого повернення з відновлення, я була в шкільному туалеті біля басейну, коли дві мої товаришки по команді зайшли й почали пліткувати про мене. Вони не здогадувалися, що я була прямо там, в одній з кабінок.

— Ну, і що не так, на твою думку, з Хошіною-сан? — запитала одна з дівчат. — Я не знаю, що у неї в голові, але, як на мене, те, як вона поводиться зараз, це вже занадто.

— Правда ж? Вона хіба не розуміє, що саме через її дурну травму ми взагалі не поїхали на національні змагання? І в неї ще є нахабство повертатися, усміхаючись, ніби нічого не сталося? Неймовірно.

— Гей, а хочеш знати, що я чула? Кажуть, що ту травму їй насправді завдав її ж брат.

— Стривай, серйозно? Справжнє домашнє насильство?

— Так, схоже, цей хлопець останнім часом став справжнім покидьком. Надзвичайно крихке его, постійно просить у своїх друзів гроші й ніколи їх не повертає, б’є сестру… Негідник.

— Оце так лайно. І він просто спускає все це на випивку. Наскільки бідною і нікчемною може бути одна родина? Ну, принаймні Акарі рве собі дупу, гадаю, намагаючись заощадити гроші на університет, але чи дійсно це так?

— Гей, не говори наперед. Ніколи не знаєш! Може, вона теж почне просити у нас гроші одного дня. І так цикл бідності продовжиться!

— Ха-ха! Добре, але чому я відчуваю, що таке справді може статися?

Я просто сиділа приголомшена ще деякий час, навіть після того, як обидві дівчини вийшли з туалету. В мені не було сил на злість. В той момент залишилася лише сильна огида до самої себе. Було так принизливо від думки, що я так просто сприймала їхні добрі слова і побажання за чисту монету, навіть вірила, коли вони казали, що справді сумували за мною… До мене прийшло усвідомлення, що я була дурепою, повіривши в їхню небайдужість.

Як наслідок — подальше свідоме уникання всіх інших товаришів по команді.

Якщо добре подумати, саме тоді, мабуть, почалися мої глибоко вкорінені проблеми з довірою. Щоразу, чуючи як хтось сміється біля басейну, я автоматично припускала, що це про мене. А коли хтось із дівчат підходив і намагався заговорити зі мною, я переходила в захисний режим і казала собі, що у них є якась прихована мета. Незабаром вони взагалі перестали намагатися зі мною спілкуватися, і в команді з плавання я знову стала одиначкою.

Ці проблеми з довірою незабаром почали проявлятися і в класі. Хоча раніше я зазвичай проводила більшість обідніх перерв, схиливши голову на парту, сподіваючись подрімати, до цього скандалу все ж намагалася трохи спілкуватися з однокласниками. Після цього я практично ні з ким не розмовляла і їла обід на самоті в тиші.

Куди б не пішла — всюди відчувала себе нікому не потрібною. Наче не на своєму місці.

Єдине місце, де я знаходила хоч якусь розраду, був дах школи. Щоразу, коли під час обіду виникало відчуття, ніби не витримаю перебування в оточенні цих людей, я виходила з класу і йшла ‘вбивати час’ на верхньому майданчику сходів, де були двері на дах. Щойно я вивчила спосіб їхнього відчинення, то почала все частіше виходити на дах і проводити там свої обідні перерви. Важко сказати, чому, але перебування там цілком заспокоювало мене. Це було єдине місце, де я відчувала, що можу дихати. Здавалося, ніби весь острів Содешіми був затопленим містом, а це було єдине місце порятунку, достатньо високе, аби я могла висунути голову з води й отримати свіжий кисень у легені. Щоразу, дивлячись згори вниз, виникало одне й те саме відчуття: мені потрібно вибратися з цього острова, і швидко. Потім, незмінно, дзвенів дзвінок на п'ятий урок, і я знову занурювалася під хвилі. Змушена затамувати подих ще на один день.

Після травми попереку мій брат на деякий час пом’якшив усі свої вимогливі та обурливі звички. Він перестав приводити друзів додому і не командував мною, як служницею. На жаль, ця його нова поведінка тривала недовго. До осені мого другого класу його найгірші риси повернулися з подвоєною силою.

Тепер Акіто став ще більш агресивним та огидним: вечірки тривали допізна, він постійно прокидався з похміллям і в поганому настрої, вигукував образи й знову кидав у мене речами. В особливо погані дні брат навіть бив мене кулаком у плече або ногою в поперек. Здавалося, він не відчував жодних докорів сумління через те, що зламав мені кістку — навпаки, це лише підбадьорило його і дало відчуття, що йому все зійде з рук.

Я більше не мала сил чи волі чинити опір. Завжди просила вибачення і поводилася так, ніби нічого не сталося. Моя мама кричала на нього майже щоразу, коли вони були в одній кімнаті, але це лише погіршувало ситуацію, оскільки потім він продовжував зганяти на мені своє роздратування від її докорів ще сильнішим фізичним насильством.

Моє життя було справжнім пеклом. І все ж, незалежно від того, наскільки важко було, я розуміла, що не можу дозволити собі відпочити ні на хвилину. Доводилось вкладати весь свій час та енергію в навчання, плавання та роботу, щоб після закінчення школи мати змогу назавжди втекти з цього проклятого місця. Це була єдина думка, яка давала мені розраду: що це все закінчиться разом зі старшою школою. Переїзд до Токіо, щоб знову бути з Канае, був моїм єдиним проблиском надії протягом найтемніших днів мого юного життя. Проте, повністю позбувшись будь-якого почуття власної гідності, я ледве виживала день за днем. Дійшло до того, що я була цілком готова обміняти кілька років життя, аби лише мати краще майбутнє в Токіо.

І ось, здійснюючи цю виснажливу роботу і молячись, щоб найгірше незабаром закінчилося, я вирішила не дозволяти жодним перешкодам чи труднощам знову мене зламати, якими б нищівними вони не були. Але сьогодні, 1 квітня, посеред весняних канікул перед моїм випускним класом, і в той самий день, коли Канае повернувся до Содешіми вперше за багато років… Сьогодні був день, коли світ знайшов спосіб роздерти моє серце надвоє… і повністю зламати мій дух.

Сьогодні я працювала до третьої години дня. Зазвичай у вихідні була зміна в повний день, але готель завтра мав бути зачинений, тож я закінчила роботу раніше. Прийшовши додому, відімкнула двері й зайшла до нашої квартири. Потім попрямувала коридором до своєї кімнати, але щойно увійшла, помітила, що щось не так; мій стіл був трохи прочинений. В мене була деяка педантичність щодо цього, тому це здалося мені досить дивним. Відмахнувшись, я підійшла, щоб закрити його. Коли вже збиралася це зробити, мимоволі зазирнула всередину, і мої руки застигли.

Моєї ощадної книжки та мого штампа для авторизації підпису там не було.

— …Що за?..

Я стояла там деякий час нерухомо. Згадуючи тепер ту мить, це було якесь затишшя перед бурею.

— С-стривай, але ж…

Потім, нарешті, мене наче блискавкою пройняло. Я рвучко відчинила всі шухляди столу, і із гуркотом зачинила їх. Не знайшовши там нічого, кинулася переривати комод, зазирати під ліжко і шарити рукою у своїй сумочці, як божевільний злодій. Моєї ощадної книжки ніде не було.

Що мені тепер робити? Якби хтось увірвався і вкрав її, а в них є мій штамп, вони могли б зняти всі гроші з мого рахунку, і тоді в мене не вистачило б коштів, щоб… щоб…

Я хотіла заридати на весь голос прямо тут і зараз. Якимось чином в мене вистачило сил стримати сльози й напружено ламати голову. Якби це був справжній грабіжник, мали б бути докази зламу, вірно? Квартира виглядала цілою, а вхідні двері точно були замкнені. А значить, це мала бути або моя мама, або мій брат… і в мене було погане передчуття, хто саме це зробив.

Я дістала мобільний телефон, щоб подзвонити Акіто, мої руки тремтіли. Мій палець завмер за міліметр від кнопки виклику.

А що, якщо — і це досить велике ‘якщо’ — я помиляюся, і це був не мій брат? Чи готова я до гніву, який може викликати таке звинувачення? Він зробить щось набагато, набагато гірше, ніж просто штовхне мене. У цьому не було сумнівів. Ця думка настільки налякала мене, що я відмовилася від дзвінка.

Поки я стояла, не знаючи, що робити, мене осяйнула думка. А що, як це взагалі не було викрадення? Можливо, моя мама хотіла позичити трохи грошей або їй потрібна була моя інформація про рахунок для якихось банківських справ? Існувало кілька можливих пояснень, які не передбачали втрати всіх моїх заощаджень, і ця думка мене неабияк заспокоїла. Можливо, я обманювала себе, але мусила зосередитися на цих мізерних можливостях, аби мене не знудило просто тут і зараз. В мені була якась рішучість не дивитися правді в очі.

Я знала, що, ймовірно, не зможу зосередитись на чомусь іншому, поки це питання висітиме в моїй голові, але й також не просто сидіти, склавши руки. Я вибігла з дому. Несамовито бігала по місту, так швидко, як тільки могла, сподіваючись, що приплив адреналіну якимось чином струсить тривогу з мого розуму. Менш ніж за тридцять хвилин я остаточно захекалася, а мої кінцівки стали, як желе, тож сіла на береговий хвилеріз, щоб перевести подих. Я розвернулася і подивилася через океан, чекаючи, поки мій пульс стабілізується. Туманний силует материка здавався тепер якось далі, ніж будь-коли.

«Можливо, я щойно втратила свій єдиний шанс переїхати до Токіо», — подумалось мені, і тоді сльози потекли струмком. Але тут сталося щось магічне. Я почула, як хтось гукає мене, тож обернулася і побачила його. Канае був прямо переді мною. Не уві сні, а в реальному світі. Він був тут, особисто, лише на відстані витягнутої руки.

— Акарі..?

— К-Канае-кун?!

Ця несподівана зустріч настільки застала мене зненацька, тому, коли я підвелася, то ледь не впала назад в океан. На щастя, цього не сталося завдяки тому, що Канае був поруч і підхопив мене. Потім ми почали свій діалог, під час якого я робила все можливе, аби поводитися так, ніби все гаразд. Не хотілося зіпсувати нашу довгоочікувану зустріч розмовами про втрачену ощадну книжку, мого брата, що піднімає на мене руку чи щось віддалено гнітюче.

Як не дивно, чим більше я з ним розмовляла, тим менше це здавалося чимось награним. Згодом, навіть почала щиро отримувати задоволення. Було схоже, ніби його голос повільно наповнював моє холодне, порожнє, висушене серце теплою водою, яка заспокоювала мою душу. Коли він розповів, що насправді зараз не має дівчини в Токіо, я зітхнула з таким полегшенням, що ледь не впала на коліна прямо перед ним.

— Ти вже вирішив, до якого університету підеш наступного року? — запитала я його врешті-решт.

— Так, до університету “І”, — відповів він. — Але ж ти це вже знала.

Це була саме та відповідь, на яку я очікувала, але було приємно мати підтвердження з його вуст у тому, що мені потрібно буде переїхати до Токіо, якщо я хочу знову бути з ним. Усе було вирішено. Настав час припинити скиглити і завзятіше взятися за свої проблеми. Я попрощалася з Канае і попрямувала додому. Щойно прийшла, одразу ж дістала свій телефон і зателефонувала братові. Я боялася, що якщо почекаю ще трохи, то знову втрачу рішучість. Так чи інакше, мені потрібно було знати, де моя ощадна книжка.

Він не взяв слухавку, що трохи мене засмутило. Проте я не збиралася так просто здаватися, тож залишилася сидіти на дивані у вітальні, доки брат не повернувся додому.

Коли він нарешті повернувся до квартири, було близько дев’ятої години вечора. Зібравши всю мужність, яку тільки могла знайти, я встала і звернулася до нього.

— Г-гей, Акіто? У тебе випадково немає моєї ощадної книжки? — запитала я, намагаючись не звучати надто звинувачувально.

Він кинув на мене зневажливий погляд, потім витягнув з кишені пальта мою ощадну книжку та мій штамп для авторизації і простягнув мені. «Отже, це був він», — подумала я, відчуваючи миттєве полегшення від того, що він так легко зізнався і повернув її.

Але як тільки відкрила ощадну книжку, я не змогла повірити своїм очам. Після одного зняття коштів мої заощадження зменшилися з понад 1 000 000 єн аж до жалюгідних 1200. Я стояла, дивлячись на цифри з абсолютним жахом, а кров віхлинула з мого обличчя.

— Що-щ-що ти накоїв..? — мій голос тремтів від невіри.

— Пф, — виплюнув мій брат, наче випадково проковтнув муху. — Просто трохи позичив грошей, ось і все. Подряпав тачку якомусь чуваку днями, і він змусив мене заплатити за ремонт. Виявилося, що то впливовий гангстер, тож у мене не було особливого вибору.

Мій рот широко розкрився. Я повністю втратила дар мови, але, як не дивно, найгірше було ще попереду.

— Ну ж бо, не поводься так, — продовжив він, — ми обидва знаємо, що ти, мабуть, усе одно не вступила б до того університету. До того ж, якщо ти справді так прагнеш переїхати до Токіо, чому б тобі не влаштуватися на роботу у стриптиз-клуб чи щось таке? Там їх повно.

— С…стриптиз-клуб?!

— Так, або в хостес-бар, чи ще кудись, не знаю. До речі, я зараз хочу швидко збігати до бару. Чи не могла б ти позичити мені п’ятсот? Я знаю, що принаймні стільки в тебе у гаманці ще залишилося.

Ніколи раніше в житті не чула, що коли твій гнів перевищує певний поріг, кров буквально холоне. Це було схоже на один із тих наукових експериментів, який я бачила по телевізору, що відтворювався у моїй голові. Той, де пелюстку троянди занурюють у рідкий азот, потім виймають, стискають, і вона розсипається на мільйон шматочків. Це приблизно ілюструвало те, що сталося з моїм розумом тієї миті.

— Аааааа! — заволала я, схопивши брата за комір обома руками. — Як?! Як ти міг таке зробити?! Чому ти повинен руйнувати моє життя за кожної нагоди?!

— Гей! Відпусти мене!

— Ти знаєш, як важко я працювала, щоб назбирати всі ці гроші?! Працювала з ранку до ночі, до знемоги! Але ти, звісно, нічого про це не знаєш, правда?! Ти нічого про мене не знаєш!

— Я сказав, відчепись!

Брат відірвав мої руки від свого коміра і відштовхнув мене. Я впала назад, сильно вдарившись спиною об підлогу. Гострий біль пронизав мій хребет.

— Ти теж нічого про мене не знаєш! — крикнув мій брат, поки я лежала, стогнучи від агонії. — Світ забрав у мене все! Мого батька, бейсбол — усе, що коли-небудь любив! Я нічого не зробив, щоб заслужити це! То чому б мені не забрати щось назад натомість?! Хіба це не справедливо?!

— Чому ти в мене про це питаєш?! Ти ж не єдиний, хто втратив тут батька! Те, що ти більше не можеш грати в бейсбол, не дає тобі права красти важко зароблені гроші в інших людей..!

— Не читай мені моралі, мала!

Брат стиснув кулаки й підійшов ближче. Я подивилася на нього, на цю навислу наді мною постать, і не побачила в його очах жодного натяку на розум. Холод пронизав усе моє тіло. Я марно намагалася відповзти, задкуючи по підлозі, аж раптом почула, як поряд вібрує мій мобільний — мабуть, випав із кишені, коли впала. На екрані світилося ім'я: Канае. Я, не роздумуючи, схопила телефон і відповіла якомога швидше.

— Канае-кун, ти мусиш мені допомогти!

— Гей! Хто тобі дозволив відповідати?! Дай сюди! — гаркнув брат, вириваючи телефон із моїх рук і скидаючи дзвінок. — Будь ти проклята. Намагаєшся мене підставити…

Він кинув телефон на підлогу і ткнув у мене пальцем.

— Ти ніколи не виберешся з цього острова, чуєш? Тож просто стули пельку і роби, що я кажу, як чемна дівчинка, — просичав брат, оббризкуючи моє обличчя слиною.

Він, не промовивши більше ні слова, вилетів із квартири. Щойно його образ зник з поля зору, я, ніби зламана остаточно і безповоротно, впала в нестримний плач прямо на підлозі.

Я опинився перед мініатюрною дерев’яною святинею, дивлячись на тріснутий камінь усередині, з гучномовця за спиною лунало Greensleeves. Довелося зробити крок назад, щоб поглянути на розкішну вишню над головою і на темніюче небо позаду неї. Поруч стояло кілька іржавих старих елементів дитячого майданчика. Тепер вже не було сумнівів — я знову був у занедбаному парку, там, де все це почалося.