Перекладач: Elein Dark
Редактор: Liliia Alon
Інтерлюдія III
Щойно я закінчила початкову школу, одразу ж припинила займатися плаванням на материку — адже знала: у середній школі Содешіми можна буде просто вступити до шкільної команди. Так і сталося.
Мені не знадобилося багато часу, щоб завоювати прихильність інших членів команди, можливо тому, що більшість з них вже чули про мої шалені результати в плаванні, які я показувала ще в початковій школі. Здавалося, всі погляди були звернені в мій бік; восьми- та дев'ятикласники покладали на мене великі надії, так само як і мої наставники, а іншим семикласникам я здавалася непереможною.
Участь у змаганнях покращила мої навички плавання більше, ніж я могла сподіватися. Єдиний мінус — щоденні тренування тривали до пізнього вечора, тож вільного часу посидіти з Канае майже не лишалося. Зрештою, ми могли провести хоч трохи часу разом лише тому, що він залишався в бібліотеці й чекав на мене. Щойно тренування завершувалося, я миттю переодягалася з купальника в шкільну форму й бігла до бібліотеки аби зустрітися з Канае і йти зі школи разом. Зазвичай було вже так пізно, що ми йшли одразу додому, але час від часу заходили до маленької цукерні по дорозі.
Одного разу ми сиділи поруч на лавці перед тим самим магазинчиком, кожен із пляшкою “Черіо” у руках, і спостерігали, як вечірнє сонце опускається за обрій. Тепле проміння лоскотало мою праву щоку.
— Цікаво, чому лимонад завжди смачніший у скляній пляшці? — замислилась я уголос, допиваючи половину свого напою зі смаком дині.
— Ти ніколи про це не чула? — всміхнувся Канае. — Це тому, що карбонізація розчиняє якийсь молекулярний компонент у склі, який активує твої смакові рецептори. Всі це знають.
— Стривай, серйозно? То я смакую навіть не газовану воду, а саме скло? Це божевілля!
— Ого, яка ти довірлива. Я це вигадав.
— Га...? О, ти розігрував мене. Зрозуміло, — мовила я. Мій голос ехом розійшовся у пляшці, коли я піднесла її до губ, щоб зробити ще один ковток. Тоді я подивилася на Канае, який, очевидно, був незадоволений такою реакцією.
— Ти справді нечасто злишся, чи не так, Акарі?
— Хіба?
— Майже ніколи. Більшість людей хоча б трохи засмучуються, коли їх так розігрують. Я маю на увазі, коли ти востаннє справді сильно злилася через щось? Ти хоч пам’ятаєш?
Я деякий час думала над цим, але не могла пригадати жодного недавнього інциденту. У спогадах безліч випадків, коли, мабуть, треба було розлютитися, але я була такою людиною, яка швидше похнюпиться і жалітиме себе, аніж втратить самовладання.
— Так, я не впевнена, що коли-небудь розлючувалася, — сказала я. — Не люблю конфліктів.
— Ну, тобі, мабуть, треба над цим попрацювати. Люди не сприйматимуть тебе серйозно, якщо ти не встановиш свої правила. Зараз, можливо, все гаразд, але як тільки ти перейдеш у восьмий клас, мусиш мати можливість утвердити свій авторитет над новими семикласниками, — проголосив Канае, ствердно кивнувши сам собі. — Слухай, я знаю! Чому б тобі не спробувати розізлитися на мене, просто заради експерименту?
— Що, наприклад, кричати на тебе? Нізащо. Я не хочу цього робити.
— Та не бійся! Вважай це репетицією. Покажи, на що здатна! — підбадьорив він, розвертаючись до мене всім тілом і завмираючи в очікуванні. Я все ще почувалася цілком ніяково, але вирішила спробувати щосили та підвищила на нього голос:
— Г-гей, ти…!
Мить минула, і Канае засміявся від подиву.
— Звичайно, як скажеш. Думаю, і так зійде, — хихикнув він.
— Ого, як грубо. Подивимося, чи я взагалі щось для тебе колись зроблю...
Моє обличчя палало від збентеження через спробу чогось нового, але цей експеримент не викликав відрази. І поки Канае сміявся, я знала, що зі світом усе гаразд. Такі невимушені маленькі взаємодії з ним були особливо цінними, і про кожну згадку дбала, немов про світлину у фотоальбомі.
Після кількох місяців у середній школі атмосфера в класі почала змінюватися. Учні розділилися на дві чіткі групи: тих, хто вправно займався спортом або легко знаходив спільну мову з іншими, і тих, хто не належав до жодної з цих категорій. Між групами пролягла справжня прірва — вона визначала, з ким можна було обідати, а з ким розмовляти на перервах.
Попри те, що крім плавання, особливих талантів я не мала, під тиском однолітків мене все одно прийняли до групи товариських учнів. Відтоді перерви проходили серед гурту дівчат, які постійно крутилися біля моєї парти. У тій метушні не знаходилося жодної нагоди поговорити з Канае, як би того не хотілося. Він належав до ‘некрутої’ групи. Хоч як це звучало б по-дурному й дріб'язково зараз, у тому віці все справді відчувалося як змагання за популярність. Тому знехтувати ‘крутими’ дітьми, щоб піти поговорити з Канае, було б схоже на соціальне самогубство.
Після тренувань ми, звісно, все ще поверталися додому разом. Це було єдине, що залишалося незмінним. Очевидно, я хотіла набагато більшого, але мені бракувало сміливості, щоб вирватися з наших соціально визначених ролей, не кажучи вже про поточний стан наших стосунків. Що, озираючись назад, можливо, й було причиною, чому Канае звернув на ту дорогу, яку він вибрав. Саме з цього моменту між нами почала формуватися тріщина.
Одного осіннього дня, вже у восьмому класі, я зайшла до класу й побачила, що хтось або група людей написали жахливі речі про Канае на всій дошці. Його ім'я було написано великими літерами в центрі дошки, оточене такими фразами, як ‘Невдаха’, ‘Усі тебе ненавидять’ і навіть ‘Вбий себе’.
— Що за… Хто це зробив…? — прошепотіла я не вірячи власним очам, стоячи з розкритим ротом перед класом. За мить позаду мене зайшов Канае і, не кажучи ні слова, почав стирати всі каракулі з дошки. Я кинулася йому на допомогу, але він майже криком відсторонив мене:
— Все гаразд. Сам упораюся.
Його тон передавав справжнє повідомлення: «Тримайся від мене якнайдалі».
Я була шокована. Не пригадувала, щоб він колись так зі мною розмовляв. Того дня вперше дізналася, що хлопці з нашого класу взялися цькувати Канае. Згодом я запитала про це одну зі своїх подруг, і вона розповіла, що це сталося через те, що він заступився за іншого учня, якого вони ображали. Ось це було схоже на Канае, якого я знала.
На жаль, їхнє цькування не обмежилося злими словами на дошці — вони часто ховали його взуття та підручники, і навіть переконали багатьох інших однокласників повністю ігнорувати його. Здавалося, ніби щось всередині нього померло або згасло. Все, що я могла робити, це спостерігати осторонь. Виступи на його захист перетворили б мене на наступну мішень, так само як колись перескочили з іншого хлопця на нього. До того ж... я не хотіла робити нічого, що могло б випадково зачепити його гордість.
Хоча мене засмучувало те, що мені не було чим допомогти, в якийсь момент я таки розповіла про цькування нашому класному керівникові. Мене запевнили, що школа обов'язково щось із цим зробить, але, звісно, нічого не сталося. Я залишилася безпорадною, змушена лише вдавати, що не помічаю, як мого найкращого друга безжально цькують. Яка ж з мене ‘подруга’? Єдиний жалюгідний спосіб, яким я могла спробувати спокутувати це, полягав у тому, щоб бути якомога більш веселою та енергійною для нього, коли ми йшли додому. Я прагнула дати йому хоча б щось приємне, на що можна було б чекати щодня.
Незабаром настала зима, але нічого не змінилося. Моя команда з плавання продовжувала тренуватися й узимку. Раз на тиждень ми їздили плавати у критий басейн на материку, а решту часу виконували всілякі інші базові вправи та відпрацьовували техніку. Нас змушували робити запливи, поки ми не виснажувалися донезмоги, і до того часу, як тренування закінчувалося, на вулиці вже було темно. Канае чекав на мене в бібліотеці, попри пізню годину, і ми разом йшли додому в лютий холод. Хоч як я була виснажена після тренування, завжди старалася бути якомога бадьорішою та жвавішою заради нього.
— Ох, слухай, прочитала тут нещодавно одну манґу. І вона, просто неймовірно крута, — жваво розповідала я.
— Угу, — кивнув він.
— Там така собі ненав’язлива наукова фантастика, усе про дівчину, яка мандрує постапокаліптичним світом, але, повір мені, ніхто не очікував би того карколомного сюжетного повороту наприкінці.
Я чекала, але Канае нічого не сказав, тому вирішила продовжити:
— О, так, а в післямові авторка пише, що написала її на основі аматорського коміксу ще у старшій школі. Хіба це не божевілля?! Уяви, бути такою талановитою у такому юному віці. Це справді класно — бачити, що мангаки стають усе популярнішими...
— Акарі, — перебив Канае, зупинившись посеред тротуару.
— Так? Щось сталося? — Я теж зупинилася, щоб повернутися до нього обличчям.
— Ти впевнена, що останнім часом не перенапружуєшся? Виглядаєш так, ніби ти досить сильно себе навантажуєш.
Це було наче удар просто в груди. Чому він сказав таке? Невже так помітно, що я вичерпую себе? Стримуючи порив поставити ці питання, я натомість вдала, що не розумію, про що він говорить:
— Про що ти? Я зовсім не перевтомлююся.
— …Гаразд. Пробач, мабуть, зробив поспішний висновок. Ходімо, — буркнув він і рушив далі. — ...Ну, добре. Вибач, що зробив поспішні висновки. Ходімо додому, — сказав він і знову почав спускатися тротуаром.
Я стояла там якусь мить у темряві, спостерігаючи, як його самотній силует віддаляється від мене, перш ніж швидко кинутися за ним. Наздогнала його за лічені секунди, але відтоді все більше відчувала, що немає жодної можливості зменшити відстань між нашими серцями. Здавалося, ніби справжній Канае давно пішов кудись далеко-далеко від мене, туди, куди мої руки ніколи не дістануться до нього.
Минуло кілька тижнів. Під час обіду, коли я спокійно доїдала свій бенто, одна з дівчат, що завжди крутилися біля мого столу, раптом запитала з хитрою усмішкою:
— То скажи нам, Акарі, ви й Фунамі, ви що, зустрічаєтеся чи щось таке..?
— Щ-що?! Н-ні! Звісно, ні! — випалила я, червоніючи. І вже після того, як слова злетіли з вуст, зрозуміла, яку дурість ляпнула. Серце вистрибнуло з грудей — тільки б Канае цього не почув! Я крадькома глянула в його бік — парта порожня. Обережно оглянула клас, але його ніде не було й видихнула з полегшенням.
— Справді? Але ви ж ходите додому зі школи разом щодня, чи не так?
— Ну, так, але це автоматично не робить його моїм хлопцем.
— Не знаю... Виглядаєте як парочка, як на мене. Хоча я скажу таке: в тебе цікавий смак, Акарі. Що ти взагалі в ньому знаходиш? — запитала вона з посмішкою до вух.
Навіть тоді я знала, що існує багато різних видів посмішок, які люди використовують для різних ситуацій. Посмішки захоплення, посмішки полегшення — іноді люди посміхаються просто для того, щоб дати знати іншій особі, що вони не становлять загрози. Посмішку цієї дівчини я впізнала відразу: це була крива усмішка того, хто глузує з мене для власної розваги.
— Ну ж бо, скажи нам правду, — наполягала вона. — Ви вже цілувалися? Чи зайшли далі?
Обличчя спалахнуло, наче вогнем, щойно в голові промайнуло, що саме вона має на увазі. А потім я розсердилася. Річ не в тім, що я ніколи не уявляла себе займаючись такими речами з Канае, — але сам факт, що в неї вистачило нахабності так недбало порушити цю тему, ніби ми з ним були маріонетками, що танцюють для її розваги, заповнив мене люттю. Як вона сміє так плювати на нашу довговічну дружбу? Я все ж зберігала спокій, не бажаючи влаштовувати сцену, і просто спокійно, але твердо, сказала їй:
— Читай по губах: я і Канае-кун? Ні за що. Ми просто друзі. Між нами немає ніяких почуттів, чесно.
Щойно я закінчила вимовляти ці слова, почула, як хтось іде позаду мене, підошви його капців скрипіли по лінолеумній підлозі. Обернулася… і побачила Канае, що стояв просто позаду мене. Я була занадто налякана, щоб навіть заговорити. Коли він повернувся до класу? Чи чув він усю цю розмову? Судячи з того, як той одразу відвів від мене погляд і повернувся, щоб почухати потилицю, йому було явно некомфортно. Потім він заговорив, і мої найгірші побоювання підтвердилися.
— Так, ви її чули. Ми просто друзі. Не робіть помилкових висновків, — сказав він, після чого одразу повернувся до свого столу й сів.
Дівчина, яка допитувала мене, вимовила лише одне слово: — Ну-у-удно, — потім втратила інтерес і повернулася до своєї їжі. Я теж взяла свої палички, але продовжувати їсти було важко. Ніщо з того, що потрапляло мені до рота, вже не мало жодного смаку.
Після закінчення уроків та тренування, настав час іти додому. Ми з Канае, як завжди, говорили про дрібниці, проте того дня розмова була порожня та натягнута. Слова лилися з уст лише для того, щоб заповнити тишу — і, певно, він це чудово розумів. Та попри все, язик не зупинявся.
Я знала, що повинна попросити вибачення за сказане під час обіду і якомога швидше з'ясувати це непорозуміння. Єдине, що стримувало — страх перед можливими наслідками, бо сказати йому, що я не мала на увазі сказане в класі, означало б визнати, що я справді маю до нього почуття. Фактично, мені довелося б запропонувати йому зустрічатися прямо тут і зараз, або втратити свій шанс назавжди.
А що, якщо він відмовить? Сама думка про це змушувала серце ніби розколюватися навпіл. Повернення назад не було б; навіть якби я прояснила непорозуміння, його відмова кинула б незграбну тінь на нашу дружбу назавжди. Моє серце могло цього не витримати. Ох. За що мені це? Я почала бажати, щоб ми могли повернутися до тих безтурботних днів у початковій школі, до цієї дурної соціальної драми. Поки ці думки крутилося в голові, він раптом звернувся до мене:
— Акарі, послухай, — сказав він. У його словах була якась вага, яка підказувала, що все стає серйозним.
— Щ-що сталося? — запитала я, готуючись до найгіршого.
— Є дещо, що я повинен тобі сказати.
Моє серце закалатало. Що це могло бути? Чи стосувалося це того, що сталося за обідом? Стривайте. А що, як він збирається зізнатися мені у своїх почуттях? Наприклад, «Пам’ятаєш, що я казав раніше? Я передумав», чи щось подібне. Боже, це стало б вершиною щастя! Я у ту ж мить, мабуть, його б поцілувала. Звісно, зрозуміло, що не варто надто сподіватися, але коли він повідомив свою новину, це було набагато несподіванішим, ніж я могла уявити:
— Думаю, переїхати до Токіо. Не раніше кінця наступного року, але хотів попередити.
Мій розум миттєво спорожнів. Він настільки спустошився, що мені знадобився деякий час, аби взагалі усвідомити слово ‘Токіо’. Це була... столиця Японії, чи не так? Озираючись назад, я майже впевнена, що початкова розгубленість була просто наслідком того, що моя свідомість втратила зв’язок з реальністю. Я стояла там, приголомшена, поки Канае продовжував пояснювати:
— Коротко кажучи, тато запропонував пожити з ним. Ти ж знаєш, як я завжди мріяв повернутися у велике місто. Тож, звісно, погодився. Хоча поки ще не остаточно — треба вибрати школу, розібратися з усім іншим…
Потім Канае подивився на мене, ніби запитуючи: «Що, на твою думку, мені робити, Акарі?» Але чи це мало значення? Якби я сказала йому, що не хочу, аби він їхав, чи залишився б він тут, зі мною, у Содешімі? Навіть якби попросила залишитися, він, певно, справді залишився б — занадто вже був добрим, щоб кинути когось через власні мрії. Але ж саме цього я не мала права від нього вимагати. Не зрозумійте мене неправильно, я не хотіла аби він йшов, я бажала, щоб Канае залишився тут зі мною назавжди. Хотілося, щоб ми могли сидіти, розмовляти, пити “Черіо” та спостерігати за заходом сонця, поки ми обоє не постаріємо й не вкриємося зморшками. Я знала, що не можу просити його відмовитися від своїх мрій заради мене, навіть попри все це, тож намагалася з усіх сил видавити із себе посмішку.
— Якщо це те, чого ти хочеш, то вперед. Я підтримаю тебе.
— …Серйозно?
— Авжеж. Ти розумний, тобі саме місце в Токіо. Було б шкода, якби все життя просидів тут, на Содешімі.
— Ну, якщо ти так кажеш… тоді, мабуть, доведеться гарненько попрацювати, — відповів він винуватою усмішкою.
Потім почала сипати підбадьорливими фразами — «Та в тебе все вийде», «Ти впораєшся», «Якщо треба допомога, тільки скажи». Але, по правді, я говорила ці речі лише тому, що знала: щойно замовкну — розплачуся. Невдовзі після того, як ми попрощалися, над островом пролунав дзвін о шостій годині — меланхолійні ноти Greensleeves відлунювали в гармонії з сумом, який я тепер відчувала у своєму серці.
Чорт, часу більше нема! — майнула думка, але ‘відкат’ уже відбувся, і поліцейський, з яким щойно говорив, зник. Натомість навколо гралися діти, катаючись на гойдалках і будуючи великі насипи у величезній пісочниці. Очевидно, це був парк, і не той, у покинутій частині міста, а центральний парк, де ми з Акарі зустрілися минулої ночі. Я сидів на лавці біля головної доріжки. За спиною все ще звучала Greensleeves, але тепер значно голосніше, ніж перед ‘відкатом’. Якщо явище й далі дотримувалося свого звичного ритму, отже, зараз — вівторок, 3 квітня, шоста вечора. Я знову відскочив назад у минуле, ще глибше, та слова поліцейського й досі луною віддавалися у вухах:
«Ви тусувалися допізна і в неділю ввечері, чи не так?»
Була неділя 1 квітня. Але того вечора я не бачився з Акарі — вона сама мені це сказала. Отже, або очі свідка підвели його, або Акарі щось переплутала… Треба було розібратися, що сталося насправді. Проте спершу — зорієнтуватися в часі й просторі.
Переконавшись, що розумію, де знаходжуся, потягнувся до кишені й дістав телефон, аби перевірити час…
— Так, як я вже сказала, я й справді не знаю, що з ним сталося…
...Але тут звернув увагу на жінку, яка сиділа поруч. Це була струнка молода особа, років двадцяти, з довгим фарбованим світлим волоссям і кількома пірсингами у вухах. Вона тримала повідець, прикріплений до нашийника шіба-іну, який сидів біля лавки. Мабуть, зупинилася, щоб перепочити під час прогулянки з собакою. Вона здалась мені знайомою — це була та сама жінка, яка врятувала мене від того злого п'яниці на фестивалі дарів океану. Та все ж здавалося, що знаю її ще здавна, ще до того вечора. Звідки? Я довго вдивлявся в її профіль, поки, нарешті, ім’я само не спливло в пам’яті.
— Почекай… Хаясе? — озвався я.
— Га? Що таке? — вона повернула голову до мене.
Тепер, дивлячись прямо в обличчя, у мене не лишилось жодних сумнівів — це Сакі Хаясе, старшокласниця й колишня дівчина Акіто, менеджерка бейсбольної команди. Спершу її не впізнав через пофарбоване волосся, але це точно була вона. Та головне питання залишалося відкритим: чому ми сиділи поруч на лавці, немов давні знайомі? І про що взагалі говорили? Ми ж навіть й ніколи нормально не спілкувалися.
— …Ей, ти що, хотів щось запитати, чи як? — нетерпляче сказала вона, насупивши брови.
— О, ем... Ні, вибач. Не зважай.
— Чому ти раптом такий метушливий? Якщо щось турбує, просто скажи.
Хаясе поводилася напрочуд привітно — і це було зрозуміло ще з того, як вона прийшла мені на допомогу на фестивалі. Ймовірно, Сакі дуже хороша людина, навіть якщо зараз виглядала трохи як панк-рокерка. Оскільки мені набридло ходити довкола, намагаючись уникнути підозр, я вирішив запитати прямо:
— Вибач, але… можеш нагадати, про що ми тільки-но говорили?
— Га? Ти серйозно? Ти поставив питання і навіть не слухав відповідь? Ми говорили про Акіто, пам'ятаєш?
Розмова була про Акіто? Може, ми згадували старі історії про нього чи щось подібне? Важко було повірити, що я самостійно захотів розпитати про нього одну з його колишніх дівчат, але неможливо було зрозуміти, якими були мої наміри. Однак, понад усе, хотілося дізнатися, що саме вона щойно розповіла.
— Точно, точно. І що саме ти мені розповідала про нього? — запитав невинно, не очікуючи, що це буде великою проблемою.
Тому для мене було шоком, коли м’якість зникла з обличчя Хаясе. Її очі стали гострими, як леза.
— Ти справді хочеш змусити мене повторювати все це, так? — сказала вона тихим, але сердитим голосом. Її грізний вигляд переміг мою цікавість, і було вирішено швидко відступити.
— Н-ні, все гаразд. Здається, основне до мене дійшло. Вибач, що був набридливим... — сказав, схиливши голову на знак вибачення. На щастя, вираз обличчя Хаясе помітно пом'якшав після цього, і вона відкинулася на лавку так важко, ніби щойно завершила марафон.
— Просто… тема не з приємних, розумієш? — зітхнула вона. — Я б воліла більше про це не говорити.
Тепер стало справді цікаво. Чому ‘відкати’ завжди відбуваються саме посеред важливих подій і розмов? Хотілося б, щоб майбутній я залишив хоча б якусь записку чи щось подібне, про те, що потрібно намагатися бути на самоті в тихому місці, коли наближається шоста година. Залишається сподіватися, що вдасться запам'ятати це принаймні наступного разу.
— Фууух! — простогнала Хаясе, потягнувшись і піднявши руки над головою. — Гаразд, думаю, досить розмов на сьогодні. Тепер не забудь: ти маєш виконати свою частину угоди! Чекатиму на тебе рано-вранці завтра!
— Стривай. Ми що, домовилися про щось? — запитав я, щиро здивований.
— Е, так? — кивнула вона. Було видно, що дівчина почала серйозно перейматися моїм короткочасним провалом пам’яті, але, на щастя, вирішила нагадати: — Ти ж сам запропонував допомогти з фестивалем. Моя родина щороку ставить там великий стенд від нашої крамниці, з самого світанку й до заходу. Тільки от цього разу не вистачає рук… але ти вже знав про це, саме тому й погодився допомогти. Ось чому я взагалі прийшла поговорити з тобою. Ну що, згадалося?
Почекай… Поооочекай хвилинку. Картина почала складатися. Ері згадувала, що я допомагав на якомусь кіоску під час останнього відкату. Мабуть, про це вона говорила. Але чому я запропонував допомогу на фестивалі? Це здавалося вкрай нехарактерним для мене, особливо, будучи втягнутим у надприродне явище.
— Вибач, щоб уточнити: я сам запропонував тобі допомогу? — запитав.
— Так? Я про це весь час говорю... — відповіла Хаясе з підозрою.
Схоже, вона вже починала думати, що зі мною щось не так, але її слова звучали цілком щиро. Можна було лише припустити, що я дійсно запропонував їй допомогу, що здавалося вкрай безвідповідальним вчинком, коли життя Акіто було під загрозою... але вибору не було. Завтра, коли я буду їй допомагати, можливо, вдасться витягнути з неї інформацію про деталі розмови
— Звісно, звісно. Тепер пам'ятаю. Гадаю, побачимося завтра.
— Добре, фух! Ой, на хвилину здалося, що ти вдарився головою об щось і все забув! Ха-ха-ха!
Хаясе поплескала мене по спині так сильно, що я аж скривився від болю. Маленький собака біля її ніг гавкнув, підвівся і замахав хвостом нетерпляче, видаючи готовність продовжити прогулянку. Хаясе погодилася і підвелася з лавки, а потім повернулася до мене:
— Добре тоді! Побачимося завтра вранці на території храму, рівно о шостій! Одягни щось, що не шкода забруднити, і не спізнюйся!
Стривай, вона сказала шоста ранку?! Мабуть, варто було вдавати амнезію, щоб уникнути цього...
Попрощавшись з Хаясе, я повернувся додому й сів на ліжко у своїй кімнаті. Годинник показував пів на сьому — 18:30, 3 квітня. Треба було діяти швидко й з’ясувати, що ж насправді сталося вночі 1 квітня. Поліцейський стверджував, що бачив мене з Акарі, тоді як Акарі стверджувала, що не знає, де був я після того, як ми попрощалися біля хвилеріза. Очевидно, ці історії не узгоджувалися, що означало — або свідок, або Акарі брехали. Було б простіше припустити, що поліцейський просто помилився, якби Акарі не поводилася трохи дивно, коли я запитав її про це вперше, що посіяло деякі сумніви. Наразі невідомо, кому вірити, і єдиний спосіб дізнатися напевно — це встановити, чи говорила Акарі правду.
Легко сказати, але як саме це зробити? Повторити запитання — марно, відповідь буде та сама. Можливо, варто завести розмову вбік і спробувати непомітно підвести її до тієї ночі? Якщо вона повторить свою історію без розбіжностей, можна буде вважати, що поліцейський просто бачив когось іншого. Не хотілося вдаватися до хитрощів, але це був найменш конфліктний шлях. Я вирішив діяти саме так.
Щойно в голові визрів план, у кишені завібрував телефон. На екрані висвітлилось ім’я Акарі. Ідеальний збіг. Я всміхнувся й натиснув кнопку відповіді.
— Алло?
— О, привіт, Канае-кун! Вибач, була страшенно зайнята й не могла відповісти раніше. Що сталося?
— Е-е, зачекай. Це ж ти мені подзвонила.
— Що, ні... Ти намагався мені зателефонувати десь годину тому, чи не так?
— Я дзвонив..?
У пам’яті — порожньо. Але потім збагнув: година тому — це приблизно 17:30, тобто час до мого останнього ‘відкату’. Іншими словами, подія, яку я ще не пережив. Хоча не було жодної змоги з'ясувати, чому я телефонував їй, але зараз це не мало великого значення, оскільки нарешті випав потрібний шанс.
— О, так, слухай… є дещо, про що хотів поговорити з тобою, Акарі. Це вдалий час?
— Для мене? Так, звісно. Про що хотів поговорити?
— Гаразд, отже, ось що...
Саме тоді усвідомив, що ще не придумав плану, як саме підійду до теми ночі 1 квітня. Чорт.
— Канае-кун? Ти все ще тут?
— Т-так, вибач. То слухай, ем...
Потрібно було щось придумати, і швидко.
— ...Ти б не хотіла піти на пікнік? Подумав, що це було б дуже приємно, адже сакура в повному цвітінні.
— Га? Пікнік?
Перед очима був її здивований вираз обличчя на тому кінці лінії. Чорт, я сам був збентежений цим — чому, ну чому це була перша річ, яка спала на думку? Чи я взагалі у своєму розумі? «Гей, Акарі! Я знаю, що твій брат помер, але не хотіла б ти сходити на пікнік?» Це було більш ніж нетактовно... не кажучи вже про дурість.
— В-вибач, мабуть, я не до кінця продумав. Просто вважай, що я нічого не сказав.
— ...Ні, я думаю, що це досить мило, насправді. Зробімо це.
— Стривай. Ти серйозно?
Я був щиро шокований. Що вже й казати, був упевнений, що вона ввічливо відхилить запрошення, особливо, зважаючи на те, яким абсолютно несподіваним воно було. Я аж ніяк не був готовий до того, що вона погодиться, але не можна ж тепер відступити, правда?
— Гаразд, тоді домовилися. Тільки треба визначитися з часом. Хмм… Завтра я, здається, повністю зайнятий…
Розмова завмерла, коли згадав, що погодився зустрітися з Хаясе о шостій ранку. А оскільки фестиваль зазвичай тривав до пізньої ночі, був майже впевнений, що моя допомога знадобиться на цілий день. І не можна було відкладати на пізніше, бо станеться наступний відкат, що означало — був лише один варіант. — Може, сьогодні ввечері?
— О-о, пізній пікнік? Чудово. Чому б і ні?
— Супер. Ти обери час. Я вільний увесь вечір.
— Хммм… Тоді нехай буде о восьмій?
— Домовилися. Я зайду за тобою десь о восьмій.
— Добре. Побачимось.
Вона поклала слухавку.
Я ще кілька секунд стояв нерухомо, дивлячись на екран телефону. Усе пішло зовсім не за планом, але, можливо, саме так було й на краще. Пікнік — ідеальна нагода для спокійної, невимушеної розмови. Та й цвіт сакури під нічним небом, мабуть, виглядатиме просто неймовірно. Від хвилювання я підскочив на ноги — і телефон вислизнув із руки.
— Ой...
Нахилився, щоб підняти його, але помітив, що від удару об підлогу ввімкнувся екран. Коли підняв телефон, згадав, що хотів щось перевірити. Відкрив програму «Нотатки», де знайшов запис, що містив ті самі три пункти інформації щодо смерті Акіто, які бачив раніше.
2 квітня:
Знайшов тіло Акіто о 18:30 на пустирі за тютюновою крамницею. Викликав поліцію.
Орієнтовний час смерті — між північчю та 2:00 ранку.
Пив багато того вечора в “Таверні Асука” — приблизно з 21:00 до опівночі.
Той факт, що нотатка вже була тут, означав, що я залишив її самому собі або під час наступного ‘відкату’, або ще через один. Необхідно було пам'ятати про це — хто зна, що станеться, якщо забути. Але перш ніж я встиг як слід зануритися у паніку через потенційні часові парадокси та інші дурниці, почув, як бабуся кличе мене знизу. Схоже, вечеря була готова. Я засунув телефон назад у кишеню й попрямував до вітальні. Для початку вирішив просто тримати цю історію з нотатками десь у глибині пам’яті.
Після вечері я швидко зібрався й вийшов із дому. Надворі було до біса холодно, але, згадавши, як мерз учора, цього разу я вдягнув термокофту під светр — тож усе було терпимо.
Я вже попередив бабусю та Ері, що сьогодні ввечері виходжу, а завтра зранку допомагатиму на фестивалі. Їхня реакція мене не здивувала — здається, вони вперше бачили, як я виходжу кудись пізніше сьомої. Ері, звісно, не втрималася від запитання: «з ким це ти йдеш на пікнік?» — але я, почервонівши, просто віджартувався.
Пройшовши деякий час присмерковими вулицями, я звернув до житлового комплексу Акарі. Не відчуваючи достатньої сміливості, щоб піднятися і подзвонити в її двері, вирішив зателефонувати на її мобільний і повідомити, що вже тут. Менш ніж за хвилину вона вийшла зі своєї квартири на другому поверсі й швидко спустилася сходами з великою сумкою на плечі.
— Привіт, Канае-кун. Приємно бачити тебе цього вечора, — сказала вона, зустрівши мене радісною посмішкою. Здавалося неймовірним, що лише одну ніч тому вона стояла на тому самому місці, але зі сльозами на обличчі. Хоча для неї це станеться лише завтра ввечері, тому такий контраст був очікуваним. Життєрадісна дівчина, яка стояла переді мною зараз, не могла знати, що приблизно через тридцять годин вона пробиратиметься зі мною до школи, або обійматиме мене на даху, або розплачеться перед моїми очима біля своєї квартири. Тож все, що залишалося робити, це зберігати спокій і намагатися не зробити помилки, знову заговоривши про Акіто.
— Привіт, приємно теж тебе бачити, — відповів я. — Вибач ще раз за таке поспішне запрошення.
— Ні, навіть не згадуй. Я сама хотіла вийти з дому і подивитися на сакуру. Я дуже ціную твоє запрошення, — вона знову посміхнулася, але було відчуття, наче Акарі вдає, що тримається. Минуло лише два дні з моменту смерті її брата, тому неможливо, щоб вона вже впоралася з горем. Ймовірно, Акарі або змушувала себе удавати, що все гаразд, або ж погодилася на пікнік просто для того, щоб відволіктися від болю. У будь-якому разі, розпитувати про це було б недоречно, тому я вирішив продовжувати поводитися невимушено і ставитися до неї так, як завжди.
— Чудово, радий це чути, — відповів. — Ну, тоді рушаймо?
Ми попрямували до храмових пагорбів. Задні вулички Содешіми гостро потребували більшої кількості ліхтарних стовпів, проте, попри тьмяне освітлення та похмуру атмосферу, Акарі буквально підстрибувала, йдучи кварталом жваво і весело.
— То що в сумці? — запитав, вказуючи на велику полотняну сумку, перекинуту через її плече.
— О, знаєш. Просто деякі основні речі. Ковдра для пікніка, кілька менших ковдр про всяк випадок, якщо замерзнемо, і трохи їжі, якщо зголодніємо.
Якби зніяковілість мала звук, його можна було б почути за милю. Саме я запросив її на пікнік, але навіть не подумав принести нічого необхідного і просто з'явився на її порозі з порожніми руками. Варто було принести хоча б якусь їжу, щоб зробити свій внесок. Схоже, вирішив, що оскільки була вже восьма година, вона, мабуть, поїла заздалегідь.
— Ох, блін, вибач! — випалив я. — Треба було теж щось принести. Може, заскочимо до супермаркету?
— Ні, все гаразд. Я приготувала достатньо для нас обох.
Доброта та уважність Акарі стали теплим бальзамом для втомленого серця. Я був безмежно вдячний за такого ангела в якості друга на все життя.
— Дякую... Сподіваюся, ти не занадто перестаралася з їжею лише заради цього?
— Боже, ні. Зліпила кілька оніґірі, ось і все. Не завищуй очікувань.
— Пізно. Очікування вже на небесах! Здається, я жодного разу не куштував твою домашню їжу, правда?
— Ой, перестань, — вона засоромлено опустила погляд. — Оніґірі — це не домашня страва. Ти з мухи слона робиш.
Ми дісталися до храмової території швидше, ніж я очікував. Та, на диво, місце виявилось зовсім не тихим — людей було повно. Переважно дорослі чоловіки й жінки, які весело випивали просто під сакурою, сміялися, співали, хтось навіть розклав портативну колонку. Атмосфера була святкова, але не зовсім те, на що я сподівався.
— …Людей тут щось забагато, га? — промовила Акарі, розчаровано окинувши поглядом натовп.
— Ага. Мабуть, розігріваються перед завтрашнім фестивалем.
— О, точно. Якось забула, що він завтра... Ну, гаразд. Якщо вже прийшли, то нічого не зробиш, — вона знизала плечима. Було очевидно, що весь її ентузіазм щойно зник. Відчайдушно намагаючись врятувати ситуацію, я хвилину обмірковував варіанти, перш ніж запропонувати альтернативне рішення:
— Слухай, а може, підемо в старий парк? Ну, той, занедбаний. Там точно нікого не буде.
— Ти маєш на увазі той, у покинутій частині міста? З тією маленькою дерев’яною святинею… яку ти підозрював у тому, що вона спричиняє ‘відкат’?
— Так, саме той. Чому ти говориш так, ніби ти там ще не була?
— Тому що я не була... Чула про нього лише від тебе.
— Га? Але ж ти мене туди запрошувала іншого дня, коли ми... — Я почав, але зупинився. Знову плутав порядок, у якому переживав події, з фактичною, хронологічною лінією часу. Акарі не переживе цього ще кілька днів — справді потрібно зосередитися на цьому. — Вибач, тепер розумію. Звісно, ти там ще не була. Але слухай, зараз самий час, щоб взяти тебе туди, правда? Ходімо.
Я різко розвернувся і пішов у напрямку покинутого парку, а Акарі, хоча і була досить збентежена моєю імпульсивністю, пішла слідом. Поки ми здійснювали довгий перехід туди, я не міг не бурчати про себе про те, наскільки заплутаною була вся ця ситуація. Як взагалі пояснити Акарі правила цього ‘відкату’ (того самого феномену, який вона згодом повинна буде пояснити мені шостого квітня), якщо сам досі навіть не розумів, як воно працює? Коли, власне, я їй це пояснив? Зважаючи на те, що їй це вже відомо, пояснення, вочевидь, відбулося до 18:00 3 квітня. Можливо, варто просто запитати її.
— Гей, Акарі?
— Так?
— Ти пам'ятаєш, як я пояснював тобі явище ‘відкату’ і все таке? Коли це було? — запитав, поглянувши на неї краєм ока.
— Ухх, дай подумати. Це було... дві ночі тому, здається? — пригадала вона.
Теорія про дзвінок відпадає.
Стривай. Як це може мати сенс? Дві ночі тому було б 1 квітня, але Акарі раніше сказала мені, що ми з нею не зустрічалися тієї ночі взагалі. Вона помилилася з датою? Інакше не зрозуміло, як я міг їй усе пояснити саме тієї ночі.
Постривайте, зрозумів. Це не обов'язково суперечність; я міг пояснити це їй по телефону. У журналі дзвінків мого мобільного був запис про дзвінок їй тієї ночі, якщо пам’ять мене не підводила. Я потайки витягнув телефон, щоб перевірити, і дійсно, там було її ім'я: два дзвінки, один за одним, невдовзі після 21:00 1 квітня. Отже, теоретично я міг пояснити їй усе саме тоді.
Натиснув на обидва дзвінки, щоб отримати додаткову інформацію, думаючи, що, можливо, зможу щось зрозуміти з відповідної тривалості кожного дзвінка. Як виявилося, один із двох дзвінків взагалі не пройшов, а інший тривав лише три секунди. Це фактично поставило хрест на теорії телефону. Просто неможливо було пояснити їй усі тонкощі явища ‘відкату’ всього за три секунди, і не було нічого подібного в смс-повідомленнях також.
Іншими словами, ми повернулися до початкової точки. Справді, треба було пояснити їй усе особисто. Звісно, теоретично можливо, що я використав стаціонарний телефон бабусі або попросив когось передати повідомлення, але ці варіанти були настільки малоймовірними, що їх можна було сміливо відкинути. Крім того, найшвидший спосіб отримати підтвердження — це просто запитати її саму. Я поклав телефон назад у кишеню і глибоко вдихнув.
— Дві ночі тому... Це було 1 квітня, правильно? — уточнив. — Я пояснював це тобі особисто чи просто по телефону?
— Ні, ні. Це було особисто, — відповіла вона без найменшого вагання.
З’явилося запаморочення в голові. Сумнівів не залишилося — вона недвозначно заявила, що ми зустрічалися вночі 1-го числа, що прямо суперечило тому, що вона говорила раніше.
— ...Добре, дякую, — промовив, майже задихаючись, поки зір почав розпливатися. Чому Акарі брехала мені про таке..? Або, точніше, чому майбутня Акарі відчула потребу брехати саме про це? Я не мав ні найменшого уявлення. Що вона могла виграти або втратити від цього? Що вона приховувала від мене?
— Ой!
Мій напружений потік думок обірвав різкий біль у попереку. Схоже, спіткнувся ногою об решітку зливової каналізації і впав назад. Надворі було так темно, що навіть не помітив її. Який же незграба. Принаймні, це допомогло відволіктися від тривожного одкровення.
— Т-ти в порядку, Канае-кун? — запитала Акарі. — Тобі допомогти встати?
— Ні, я сам, дякую, — запевнив її з посмішкою, підводячись. Все ще відчувався колючий біль у спині, але чуття підказувало, що він швидко мине. Принаймні, нічого не зламав. Я обтрусив бруд зі штанів і збирався рушити далі, коли Акарі зупинила мене.
— Зачекай, — сказала вона. — На тобі залишилося трохи бруду.
Вона присіла поруч і почала оббивати пил з моїх штанів, наче була моєю мамою. Відчуваючи ніяковість, я сказав їй не турбуватися і спробував відійти, але Акарі схопила штани за край і наказала стояти нерухомо. Втекти було неможливо, оскільки вона бачила, як я впав, тож залишалося лише змиритися з наслідками... Мені було так соромно, що я відчував, як піт прилипає до моєї майки.
— Гаразд, здається, це все, — сказала Акарі, підхоплюючись на ноги з посмішкою.
— Д-дякую, — відповів я, поспішно рушаючи знову у напрямку покинутої частини міста. Чим ближче ми підходили, тим глибше відчував, як нігті впиваються у долоні. Чорт забирай. Я не хотів підозрювати Акарі у брехні.
Проникнення до старшої школи вчора було досить атмосферним досвідом само по собі, але прогулянка цими покинутими вулицями вночі перевершила все. Хоча уздовж тротуарів було багато вуличних ліхтарів, вони всі були вимкнені, через що вся територія була оповита абсолютною темрявою. Не було чутно жодних звуків, крім рідкісного нявчання безпритульного кота вдалині або тупоту кроків маленької тварини, яка втікала, коли ми наближалися. Ця майже задушлива тиша тільки підсилювала моторошну атмосферу.
Ми все одно продовжили шлях, користуючись лише світлом мого телефона — єдиним маяком серед темряви. Мушу зізнатися, я ледь тримався від страху. Схоже, Акарі почувалася так само. Минулої ночі вона поводилася напрочуд хоробро, коли ми пробиралися до школи, але тепер міцно трималася за мій рукав, ніби від цього залежало її життя.
— К-Канае-кун… Ти впевнений, що ми йдемо правильно? — тихо спитала вона.
— Досить впевнений… — відповів я, хоча в цій темряві не міг бути стовідсотково певен. Якщо пам’ять не підводила, ми мали ось-ось дістатися місця призначення… І справді — невдовзі попереду з’явився вихід із вузького провулка. Це воно — промайнуло у голові, коли прискорив крок. Ще мить і ми вийшли на відкриту ділянку. Бінго.
Перед нами розкинувся занедбаний парк, а його численні вишні пишно цвіли, попри цілковиту відсутність світла. Легкий вітер зривав пелюстки з гілок і ніс їх крізь промінь мого телефона, змушуючи кожну з них мерехтіти у темряві, немов маленькі зорі.
— Ого… — захоплено прошепотіла Акарі. Її пальці розтиснулися, і вона повільно рушила до величного дерева в центрі парку, мов у трансі. Краса цього місця, здавалося, повністю витіснила її страх. — Це просто неймовірно, Канае-кун… І подумати тільки, що все це було тут, просто під боком…
— Так, правда ж? Я сам натрапив на нього лише кілька днів тому, але досі не можу повірити.
Залишивши ліхтарик увімкненим, я притулив телефон до ‘джангл-джим’. Таким чином, він підсвічував усе дерево, а також навколишню територію, достатньо, аби ми могли щось бачити.
— Бачиш? Я ж казав — ніхто нам не завадить з пікніком, — пожартував я.
— Так… Ти не перебільшував… — розсіяно відповіла Акарі, не відводячи погляду від дерева. Вона стояла, мов зачарована, і я вирішив дати їй час просто насолодитися миттю.
Я обійшов дерево з іншого боку й зазирнув до невеликого дерев’яного святилища — тріснутий камінь досі лежав на тому самому місці, де я його залишив. Зловив себе на думці, чи не змінилося б щось, якби я доторкнувся до нього знову, і навіть почав простягати руку, але тут же зупинився, усвідомивши, що є велика ймовірність лише погіршити і без того складну ситуацію. Якби я знав, що ми сюди підемо, узяв би хоча б маленьке підношення для святилища, — промайнуло у думках, коли повертався до Акарі. Але тут же побачив її і завмер.
Вона стояла під деревом, тримаючи праву руку на рівні очей, дозволяючи пелюсткам падати прямо в долоню. Потім трохи нахилила руку, злегка стиснула губи й одним ніжним подихом розвіяла пелюстки у повітрі. Вони тихо закружляли, опускаючись на землю, а на її вустах з’явилася м’яка, ледь грайлива усмішка. Це було дивовижне видовище — спокійне й водночас безмежно миле. Я не міг відвести очей і вирішив залишитися осторонь, аби не зіпсувати момент.
Я стояв, спостерігаючи за нею з відстані, аж доки Акарі не помітила мій погляд.
— …Канае-кун? Що сталося? — спитала вона.
— О-ой, вибач, — сказав я, прокидаючись із заціпеніння. — Просто милувався...
Зміг вчасно прикусив язика, перш ніж сказати правду.
— Просто милувався чим? — перепитала Акарі, нахиливши голову з цікавістю.
Ох, це наче дежавю. Ми вже майже слово в слово мали таку саму розмову кілька днів тому. Тоді я викрутився, збрехавши щось про те, що переглядав із бабусею старі фотоальбоми — і, якщо не помиляюся, тоді Акарі виглядала дещо розчарованою моєю відповіддю. Чи варто знову шукати виправдання, щоб приховати, що я насправді відчуваю? …Ні. Цього разу мені краще бути більш сміливим і сказати все як є. Принаймні це — найменше, що я міг зробити, щоб віддячити їй за ту щиру, непохитну ніжність, яку вона проявила до мене вчора на даху.
— Просто… насолоджувався гарним краєвидом, — сказав я, намагаючись, щоб голос звучав упевнено й щиро.
Але, схоже, мої слова все одно вийшли занадто двозначними.
— А я про що кажу! — захоплено промовила Акарі, її очі сяяли. — Це дерево таке розкішне, правда?! Так, мені потрібна хвилинка, щоб осягнути його красу.
Мої плечі опустилися, коли зрозумів, що вона подумала, наче я говорю саме про дерево, а не про неї. Відступати було нікуди, інакше мав би вигляд справжнього боягуза. Зібравши усю свою сміливість, зробив один крок уперед.
— Ні, не це я мав на увазі, — тихо сказав.
— А? — здивувалася вона.
— Я дивився не на дерево, Акарі.
Навіть після такого очевидного натяку вона спершу не зрозуміла. Лише через кілька секунд до неї дійшло, і тоді її обличчя почало наливатися рум’янцем, стаючи все червонішим. Вона ніяково опустила голову, заправляючи пасмо волосся за вухо.
— О-о… Ем, д-дякую, мабуть?
— Т-так, без проблем.
Це було в десять разів більш бентежно, ніж очікувалося. Я одразу почав докоряти собі. Молодець, йолопе. Здається, ти трошки переборщив. І як ти збираєшся це продовжити, розумнику?
Ми стояли в мовчанці, Акарі уникала мого погляду, а я судомно намагався вигадати хоч щось адекватне. Раптом холодний вітер лизнув потилицю, змусивши мене здригнутися — і ніби розірвав цю напружену тишу.
— Д-добре, може, розстелимо ковдру? — випалив я нарешті. — Не дуже схоже на пікнік, якщо стоїмо посеред парку.
— Т-так, гарна ідея, — погодилася вона. — Ноги вже трохи втомилися.
Акарі витягла з великої сумки складену пікнікову ковдру, і ми разом розстелили її біля підніжжя дерева. Знявши взуття, сіли поруч. Ковдра була не надто велика, тому наші коліна майже торкалися одне одного.
— Ну що, готовий спробувати один із цих оніґірі? — запитала вона.
— О, чорт забирай, так, — відповів я. — Виймемо ці смаколики.
Хоч я й не був особливо голодний, бо вечеряв лише кілька годин тому, але, звісно, не збирався цього показувати, зважаючи на її зусилля. Акарі дістала з сумки невеликий пластиковий контейнер, поставила його собі на коліна й зняла кришку. Усередині лежало два рівненькі ряди трикутних оніґірі — десь із десяток загалом.
— Ого, ти справді постаралася! — вигукнув я.
— Ха-ха-ха, дякую... Так, давно їх не робила, але як тільки почала, не могла зупинитися.
— Що ж, гадаю, нам варто перевірити, які вони на смак!
Я взяв один із контейнера. Ідеальної форми, ще трохи теплий. Надкусив — усередині виявився соковитий шматочок лосося. Не знав, чи то вона справді пам’ятала, що я люблю лосось, чи це просто збіг, але в будь-якому разі мені стало приємно.
— О так, — кивнув я. — Справді смачно.
— Серйозно?! — її очі засяяли. — Фух, дякувати богам! Їж, скільки влізе, гаразд?
Я взявся за справу з усією серйозністю — ретельно жував, не роззявляючи рота. Не хотілося, щоб любов і турбота, які вона вклала в них, пропали даремно. Акарі просто спостерігала, як я їм, із радісною усмішкою на обличчі.
— А ти що, не голодна? — спитав я між укусами.
— О, я їстиму. Не хвилюйся, — відповіла вона — потім узяла оніґірі, й обережно відкусила шматочок, пожувала і проковтнула. Поки вона закінчила доїдати перший, я вже тягнувся за третім.
— Чимось нагадує, як ми обідали в їдальні в початковій школі, га? — запитав.
— Угу, здається, щось є, — промовила Акарі з набитим ротом.
— Пам’ятаю, ти завжди останньою доїдала свій обід. Хе-хе.
Акарі проковтнула те, що жувала, і зітхнула:
— Я була маленькою дитиною тоді, з крихітним шлунком, розумієш? Чесно кажучи, намагатися з'їдати все до крихти щодня було справжнім випробуванням. Доводилося робити багато перерв.
— Так, але тебе ж ніхто не змушував з'їдати все. Пам'ятаю, я дуже хвилювався, що ти нашкодиш собі — половину часу ти виглядала, як хом'як з пухкими щоками, що задихається не взмозі проковтнути горішок. Не варто змушувати себе переїдати.
— Гей, ти ж знаєш, я не люблю марнувати їжу! Хоча був один раз, коли мене знудило. Ото був кошмар.
— О так, я зовсім забув про це...
— Справді? Це мене дивує, враховуючи, що ти залишився, аби допомогти мені прибрати після цього.
— …Хвилинку, таке колись було? Хех. Який я був молодець.
Ми продовжували теревенити, згадуючи дитячі історії й повільно доїдаючи рештки оніґірі. Минуло ще хвилин тридцять, і контейнер спорожнів. Я вже був цілковито ситий і потер руками живіт, що трохи випирав від переїдання.
— Фью-ю-ух! — видихнув я. — Було справді смачно. Але, здається, я вже не з’їм ані крихти.
— Та я теж. Хочеш чаю? — запропонувала Акарі.
— О, ще б пак!
Вона дістала термос і налила гарячого чаю в маленьку чашку — пара все ще підіймалася над нею. Я подякував їй і простягнув руку, щоб узяти чашку — і наші пальці торкнулися на долі секунди.
— Боже, у тебе руки крижані, Канае-кун.
— Справді? Досить упевнений, що це моя нормальна температура тіла.
Я зробив кілька ковтків гарячого чаю й повернув чашку назад. Акарі поставила її поруч, потім витягнула руки вперед і поворушила пальцями — мовляв, давай сюди.
— Нумо, — наполягла вона. — Покажи руки.
— Що, вирішила поворожити по долоні? — пожартував я, але простягнув праву руку.
Акарі обхопила її обома долонями й підсунула зовсім близько до свого обличчя. Її шкіра була ніжною та теплою, вона легенько масажувала мені пальці. Цього було більш ніж достатньо, щоб серце почало битися вдвічі швидше.
— Так, справді холодні, — промовила вона.
— Н-ну, знаєш, як то кажуть — холодні руки, гаряче серце.
— О, то ось як це працює? Зрозуміла.
Це була шаблонна відповідь, але вона сприйняла її як щиру. Тим часом я сидів, не знаючи, куди подіти очі. Різко відсмикнути руку здавалося б ще більш дивно, тож доводилося просто терпіти. Одне я знав точно: її ‘метод обігріву’ куди сильніше змушував моє обличчя палати, ніж зігрівав долоні.
За останні пару днів я не раз ловив себе на думці, що Акарі поводиться зі мною набагато сміливіше, ніж раніше. І, якщо хтось поглянув би збоку, легко міг би зробити неправильні висновки — особливо після того, що сталося минулої ночі на даху школи. Можливо, між нами щось відбулося в тому часовому відрізку, який я ще не прожив. Якщо так, воно мусило статися раптово, адже до кінця ‘відкату’ залишалося всього два дні.
— Гей, Канае-кун. Ти ще пам'ятаєш той випадок у другому класі, коли ти мене врятував? — запитала Акарі, вирвавши мене з роздумів.
— Га? У другому класі? — запитав я. — Можеш бути конкретнішою?
— Ну, коли всі насміхалися з моєї шкіри. А ти підійшов, узяв мене за руку й просто вивів із класу.
— А-а, точно… Здається, щось таке пригадую…
— Так? А як щодо того моменту, коли ти намагався мене втішити, спробувавши мої пальці?
Раптово розмиті обриси спогаду, що блукав десь на краю свідомості, стали болісно чіткими — і весь шар сорому та жалю, під яким вони роками лежали, виринув на поверхню однією хвилею.
— О боже, навіщо ти мені про це нагадуєш? — простогнав я. — А я ж так старався викинути той жахливий спогад із голови...
— Жахливий?! Що?! Звичайно, це було трохи ніяково... Але це стільки значило для мене в той час!
— Трохи?! Не можна просто сунути чужі пальці собі в рот, Акарі. Навіть другокласник повинен це розуміти...
— Ой, та годі тобі. Це не так вже й дивно.
Акарі якусь мить заворожено дивилася на мою руку, а тоді піднесла її ще ближче до свого обличчя. Потім вона відкрила рот, і моє серце закалатало. Невже вона справді збиралася зробити те саме, тільки щоб довести, що соромитися нічого? На мить мене охопила паніка, але ні. Вона лише стулила губи і повільно випустила кілька порцій гарячого повітря, щоб її вологий подих огорнув мою руку теплом.
— Ось. Тепер зігрівся? — запитала вона, грайливо усміхаючись.
— …Ага. Тепер я офіційно тостер, — здався я.
— Хе-хе… От і добре.
Я ледве стримався, щоб не видихнути з полегшенням. Ця мить була напрочуд спокійною, майже домашньою. Поруч із Акарі я почувався дивовижно природно, настільки, що на мить ледь не забув, навіщо взагалі привів її сюди — аби з’ясувати, чи не приховує вона щось від мене. Якби я міг просто стерти цю мету з думок, то, напевно, розчинився б у теплі цього вечора. Та, на жаль, дозволити собі такого я не міг. Не було виправдання тому, щоб залишити хоч якийсь камінь неперевернутим, коли на кону стояло чиєсь життя.
— Канае-кун? Що сталося? — запитала Акарі, помітивши, що я заглибився в думки, а її голос був сповнений занепокоєння. Її очі виглядали такими чистими, невинними й ясними, як зимове ранкове небо. Після довгих вагань я вирішив: годі кружляти навколо — треба спитати прямо.
— Акарі, я дуже сподіваюся, що ти не сприймеш це неправильно, але...
— Мм? Що таке?
— Ти нічого не приховуєш від мене?
— ...Приховую щось? Наприклад, що? — запитала вона, примруживши очі.
— Наприклад... що сталося вночі 1 квітня?
Я майже відчув, як серце Акарі пропустило удар. Принаймні, мені так здалося. Судячи з того, як тремтіли її руки, моє запитання, очевидно, стало для неї величезним шоком. Вона повільно відвела свої руки від моїх, і я спостерігав, як життєрадісність зникає з її обличчя. Цього разу було таке відчуття, що холодним нічним повітрям обвіяло не тільки мою праву руку, а й моє серце також.
— Канае-кун, я... — почала вона пошепки. Але далі Акарі нічого не сказала. Я не поспішав — був готовий чекати стільки, скільки потрібно, поки вона нарешті зважиться продовжити. Минула, здавалось, ціла вічність, перш ніж із її вуст вирвалися слова, тихі, але пронизані болем:
— Я не можу про це говорити.
Я ледь повірив власним вухам.
— Що значить — не можеш про це говорити? Ти з мене знущаєшся? — нетерпляче випалив я, відмовляючись прийняти, що вона справді щось приховувала від мене весь цей час. — Чудово. Тепер я хвилююсь ще більше. Якщо трапилось щось настільки жахливе, хіба я не заслуговую дізнатись про це заздалегідь?
— Будь ласка, просто…
— Ні, ти повинна мені розповісти. Чи ти просто мені не довіряєш? Ось у чому справа?
— Звісно, я тобі довіряю! — благала вона, підвищуючи голос. — Послухай, ти скоро все дізнаєшся, добре? Повір, це не те, що тобі потрібно знати прямо зараз. Тому, будь ласка, не кажи таких речей...
Голос її тремтів, а на обличчі застиг розпач, який стискав серце. Я відчув себе жахливо винним — наче безсердечний господар, який висадив із машини цуценя й поїхав далі.
— …Гаразд. Вибач, що взагалі почав за це, — нарешті промовив я. Так, це питання треба було поставити — але, напевно, не у такий спосіб. Акарі лише похитала головою, опустивши погляд додолу.
— Ні… це мені слід просити вибачення.
— Сказав же, що все гаразд.
Я підняв телефон із землі й перевірив час. Було вже після десятої — ми офіційно порушили комендантську годину.
— Ходімо додому, — запропонував я.
Акарі кивнула, навіть не підводячи очей.
Дорогою ми майже не розмовляли. Кілька коротких фраз, які таки прозвучали, були настільки порожніми, що я забув їх ще до того, як ми попрощались біля її будинку.
Повернувшись додому, я відразу заліз у ванну, занурився по плечі в гарячу воду й тяжко видихнув. Повна спустошеність. Якби не поводився як ідіот, звинувачуючи Акарі в тому, чого не розумію, напевно, досі насолоджувався б післясмаком чудового вечора. Але тепер від нього залишився лише осад — липкий і важкий, який жодне мило не змиє.
І все ж, попри цю неприємну ситуацію, я виніс кілька важливих висновків: Акарі справді щось приховує. Але, мабуть, це не щось катастрофічне — скоріше, щось, про що вона має вагому причину мовчати. Я не міг навіть припустити, що це за причина, але вирішив повірити їй — повірити в її обіцянку, що з часом усе стане ясно. Очевидно, мені все ще було дуже цікаво, чим ми з нею займалися в ніч смерті Акіто, але знав, що подальше наполягання лише зашкодить нашим стосункам.
Я підвівся й вийшов із ванни. Завтра треба буде виконати обіцянку допомогти Хаясе з її сімейним кіоском на фестивалі, тож потрібно було лягти спати раніше — прокинутися доведеться вдосвіта, щоб до шостої ранку бути вже на території храму. День, схоже, буде виснажливим, тому варто відпочити як слід.
Близько 5:30 ранку, у середу, 4 квітня, я вийшов з дому, позіхаючи й потираючи очі від недосипу. Хоча було ще темно, вже не було видно зірок на небі, сонце тільки починало показувати свою голову над східним горизонтом.
Я йшов швидким кроком і дістався до храмових воріт трохи раніше шостої. Там вже було досить багато людей, які все налаштовували, а також кілька організаторів заходу, що метушилися в традиційному фестивальному вбранні. Я зупинився біля входу, аби трохи роздивитися довкола, коли почув, як мене покликали.
— Доброго ранку, Фунамі, — помахала вона. — Вибач, що довелося так рано підніматися.
— Ні, все гаразд. Але, ем... — Я замовк, оглядаючи дорослих навколо Хаясе. Було четверо чоловіків та жінок, кільком з них десь близько тридцяти, а іншим явно за сорок.
— О, вони? Це інші помічники, з якими ти будеш працювати, — пояснила вона.
— Зрозумів, добре.
Для одного кіоску це здавалося надто великою кількістю людей. Чи справді моя допомога була так необхідна? Я мав сумніви, але все одно представився іншим працівникам, як наказала Хаясе. Коли закінчив, вони теж представилися мені.
— Добре, тепер, коли всі знайомі, можна братися до справи. Спершу допоможеш нам поставити тенти. Ось, тримай, — сказала вона, простягаючи мені робочі рукавички. Не встиг я й подякувати, як вона вже рушила далі, тож довелося швидко натягнути рукавички й побігти слідом.
Ми попрямували до великого складського сараю на території храму, де зберігалися металеві каркаси для кіосків. Знадобилося кілька разів ходити туди-сюди, щоб доставити все обладнання на місце, але менш ніж за годину у нас були встановлені три намети поруч, з трикутними білими поліестеровими тентовими покриттями. Звідти ми почали розвантажувати розкладні столи, кухонне приладдя та вивіски з припаркованого поруч фургона. Близько сьомої тридцяти кіоск був більш-менш закінчений. Я відійшов на невелику відстань, щоб помилуватися нашою роботою здалеку.
— Боже, ця штука величезна...
Кіоск виглядав зовсім не так, як типовий фестивальний прилавок з їжею — радше як центральний штаб усієї події. Почувши моє здивоване бурмотіння, Хаясе підійшла до мене.
— Авжеж! Моя сім’я щороку масштабно проводить усе це. Хіба ти не знав? — запитала вона.
— Не зовсім. Чесно кажучи, я зазвичай не беру участі у фестивалі...
— Що?! А варто було б! Тепер я очікуватиму тебе тут щороку, друже! Але сьогодні ти маєш працювати до сьомого поту!
Вона дружньо ляснула мене по спині так, що я ледве не зробив крок уперед, і пішла далі роздавати вказівки. Я вже починав відчувати, що трохи переоцінив свої сили, погодившись на це.
Вона сильно поплескала мене по спині й відійшла. Закралась думка, що, можливо, я взяв на себе надто багато. Хаясе незабаром скликала чергові збори, де роздала завдання кожному з помічників: деякі займатимуться підготовкою їжі, інші — прийматимуть замовлення і працюватимуть з касою. Мене призначили працювати на задньому плані, де я мав забезпечувати запас інгредієнтів, займатися сервіруванням і пакуванням, а також виконувати інші дрібні доручення. Це, потрібно визнати, було не тим, як я уявляв собі проведення своїх дорогоцінних весняних канікул... особливо коли мав бути зосереджений на порятунку Акіто.
Близько дев’ятої ранку почали підходити перші відвідувачі, і поступово атмосфера ставала дедалі метушливішою. До полудня храмова площа буквально кишіла людьми. Фестиваль дарів океану був найбільшою щорічною подією Содешіми, настільки, що про нього знали навіть люди за межами острова, і тому величезний потік материкових жителів щороку прибував поромом, щоб взяти участь у святкуваннях. Головною принадою фестивалю була велика урочиста хода човнів, яка залишала порт рано вдень і обпливала води навколо Содешіми. У центрі процесії знаходилася велична копія міфічного корабля зі скарбами, який, як казали, був спущений із небес у людський світ сімома богами удачі. Ця символічна подорож мала благословити море, подарувати багаті врожаї й безпечне плавання місцевим рибалкам. Особисто мені це ніколи не здавалося особливо крутим, але для багатьох відвідувачів фестивалю в цьому, очевидно, була якась привабливість новизни.
Я ж лише мріяв якнайшвидше закінчити цей ‘дружній обов’язок’, у який сам себе втягнув. В ідеалі, хотілося б бути вдома до шостої, щоб наступний відкат знову не стався посеред купи заплутаних подій... Стривай-но. Я пригадав попередній відкат, де був саме тут, на фестивалі, коли все сталося. Той п'яниця намагатиметься затіяти зі мною бійку, а потім Хаясе прийде на допомогу. Я досі не знав, чому той хлопець так на мене розсердився, але припустив, що скоро дізнаюся. Ніколи не приписував себе до тих, хто дратує випадкових незнайомців, але....
— Стривай…
Нова гіпотеза проникла в мій мозок. А що, якщо я спеціально буду десь далеко від фестивалю, коли станеться наступний відкат? Неможливо, щоб той лисіючий п'яниця напав на мене, якщо я навіть не буду там. Знову ж таки, це змінило б майбутнє, а отже, все, що я вже пережив у попередніх ‘відкатах’. Це, по суті, створило б часовий парадокс.
Чи готовий я ризикнути?
Було багато книг і мультфільмів, де люди змінювали минуле навмання, не турбуючись про світ, але правила вигаданих всесвітів не завжди застосовуються до реального світу. У певному сенсі, саме це я вже намагався зробити. Моя мета полягала в тому, щоб змінити минуле та запобігти смерті Акіто, тим самим створюючи майбутнє, в якому не було б необхідності повертатися і намагатися запобігти цьому, тим самим формуючи світ, в якому я цьому не запобіг, і так далі. Ця циклічна схема протиріч була самим визначенням часового парадоксу, але я вже зайшов занадто далеко, аби давати задню. Потрібно було докласти максимум зусиль і сподіватися, що цього буде достатньо. Я вирішив спробувати свою гіпотезу і подивитися, що станеться, якщо передчасно залишити територію фестивалю до шостої години. А до того… треба було просто працювати.
До 17:30 я майже не відчував своїх ніг та був остаточно виснажений. Кілька перерв, які нам давали, мало що змінили; було набагато важче, ніж очікувалося. Я не був упевнений, чи отримаю за таке гроші, але це була важка ручна праця, за яку повинна бути якась оплата. Вирушивши на пошуки Хаясе й сподіваючись запитати, чи можна мені відпроситися за кілька хвилин до шостої, я несподівано відчув щось тепле й металеве, притиснуте до щоки. Це була Хаясе, яка зненацька здивувала мене банкою гарячої кави.
— Добре попрацював, — сказала вона. — На, візьми це. Ти заслужив.
— Дякую, — сказав, приймаючи теплий напій. — Слухай, ем... Мені дуже шкода, що я так підводжу, але мені, мабуть, треба скоро вже йти додому...
— Звісно, без проблем. Я саме збиралася сказати, що ти вільний, насправді. Але підійди-но зі мною на задній двір на кілька хвилин і випий цю каву спочатку, га? Я хотіла дати тобі невеликий знак подяки, перш ніж ти підеш.
Знак подяки, так? Що б це могло бути?
Це мене зацікавило, тому я пішов за Хаясе на задній двір кіоску, де відразу плюхнувся на землю, щоб дати спокій своїм втомленим ногам. Я відкрив банку з кавою і жадібно проковтнув теплу рідину. Вона мала ідеальну кількість підсолоджувача, і моєму висохлому горлу здалася нектаром богів. Після того, як я випив майже половину банки одним ковтком, Хаясе присіла поруч.
— Ти справді виручив нас сьогодні, Фунамі, — сказала вона. — Практично не зробив помилок та ще й швидко вчишся. Випадково не зацікавлений попрацювати у крамниці моєї сім’ї з продажу алкоголю після випуску, га?
— Емм... Можливо? Дай мені подумати над цим.
— Хе. Ну це точно 'ні', як я зрозуміла. Не переживай, я здебільшого жартувала.
Хаясе витягла пачку сигарет з кишені пальта, поклала одну до рота і запалила її за допомогою довгої запальнички для барбекю. — Фух... Схоже, у нас був ще один успішний рік, так? Важко відчувати таке захоплення, коли всі доходи йдуть прямо до храму... Ой, стривай. Ти не проти, що я палю?
— Ні, все гаразд, — відповів я.
— Добре, фух, — видихнула вона, дозволяючи собі випустити дим, який тримала у легенях.
Після цього у розмові наступила незручна пауза, тож я вирішив зробити ще один ковток кави. Поки пив, краєчком ока глянув на неї. Тепер, коли добре роздивився, то зрозумів, що Хаясе насправді дуже приваблива, незважаючи на її панк-роковий вигляд. Це пояснювало, чому саме вона була дівчиною Акіто в старшій школі, хоча те, що вона була ще й студентським менеджером бейсбольної команди, певно, теж посприяло її шансам. Мені стало цікаво, яким було їхнє взаєморозуміння, аж раптом Хаясе знову повернулася до мене.
— Ну, дякую за всю твою допомогу сьогодні, — сказала вона. — Ти справді виручив мене і, звісно, чудово замінив Акіто.
— Немає за що... Стоп, що ти сказала про Акіто?
— О, я хіба не згадувала про це? Так, він спочатку збирався допомагати нам із кіоском і цього року, але потім не зміг з очевидних причин... Нам би не вистачало людей, поки ти не з'явився і не запропонував допомогу.
— Ого, це... Так, я не знав... — визнав я. Це відкриття викликало в мені купу змішаних емоцій. — Ви з ним, напевно, довго підтримували стосунки, так?
— Та ні, не зовсім. Нічого схожого на те, що було в школі, принаймні.
— Яким він був тоді? — запитав я, щиро цікавлячись.
— О, чувак. Він був найкрутішим хлопцем у школі. Майже зірка. Всі на нього рівнялися, навіть якщо й не визнавали цього.
— Так, звісно... Добре це пам’ятаю, — я кивнув. Навіть мені було відомо про нього все, а я був найбільшим невдахою у своєму класі.
— О, вибач, ти хочеш знати, яким він був за закритими дверима? Ну, в принципі, типовий підлітковий егоїст. Дуже в собі впевнений, надзвичайно конкурентоспроможний і водночас погано ставився до поразок. Але, справедливості заради, він дійсно йшов до мети. Не думаю, що я коли-небудь зустрічала людину, яка б так важко працювала.
— Хм. Цікаво...
— Ну, до травми плеча, звісно.
— ...Вибач? — я здивовано подивився на неї.
— Га? Чому ти поводишся так, ніби ніколи про це не чув?
— Я серйозно. Не впевнений, що чув...
— Чувак, ти дивний. Ми ж буквально говорили про це вчора. Ти сам про це завів тему.
Про що б вона не говорила, це було, мабуть, те, чого я ще не пережив. Почекавши трохи поки вона закінчить викидати сигаретний недопалок у свою портативну попільничку, я продовжив питати далі.
— То як він пошкодив плече?
— Знову ж таки, я вже все це тобі пояснила. І повторюючи мої вчорашні слова, мені дійсно неприємно про це говорити, тому я б воліла не повторюватися, — сказала вона. Потім підвелася, й витягла зі свого гаманця банкноту в тисячу єн і передала її мені. — Ось. Я знаю, що це небагато, але вважай це невеликим знаком моєї вдячності. Не витрать усі гроші одразу, добре?
— Д-дуже вдячний, — сказав я. Тисяча єн за цілий день роботи? Серйозно?.. Цього ледве вистачить, щоб купити собі вечерю. Мені вдалося стриматися від гучного зітхання, тому я просто склав банкноту навпіл і засунув у кишеню штанів.
— У будь-якому разі, ще раз дякую за допомогу сьогодні. Ти справді мене врятував. Ми будемо раді бачити тебе знову, якщо захочеш допомогти нам наступного року.
З цими словами Хаясе попрямувала назад усередину кіоску. У мене було абсолютно нульове бажання виконувати такий обсяг роботи знову наступного року без належної компенсації, але я оцінив кілька нових крихт інформації, пов'язаних з Акіто. Ніколи не чув нічого про серйозну травму плеча. Коли це сталося? Колись після мого переїзду до Токіо? Для пітчера, як Акіто, серйозна травма плеча могла покласти край всій його спортивній кар'єрі. Що справді зачепило, так це те, яким тоном Хаясе про це сказала.
«Не думаю, що я коли-небудь зустрічала людину, яка б так важко працювала. Ну, до травми плеча, звісно.»
Це, на мою думку, майже звучало так, ніби його особистість повністю змінилася після травми. Я залишився сидіти на місці, роздумуючи про все це, тихо стогнучи. І тоді мене осяяло — я сидів тут набагато довше, ніж планував. Перевірив телефон, і, звісно, залишалося лише п'ять хвилин до наступного ‘відкату’. Це погано; потрібно було поспішати і втекти з території фестивалю, якщо я хотів перевірити свою гіпотезу.
Підхопився на ноги і випив залишок кави одним ковтком, викинув порожню банку в найближчий смітник і побіг до виходу, будучи особливо обережним, щоб нікого не зачепити. Я вже був майже там, і з запасом часу, коли почув голос, який вимовив ім'я «Акіто» за кілька сантиметрів від мого вуха. Різко зупинився. Я знав, що треба йти, але цікавість була надто сильною. Обернувся і побачив двох молодих чоловіків, які стояли в черзі за шашличками якіторі і, схоже, обговорювали Акіто. Я міг собі дозволити хвилину-дві, тому непомітно став у чергу за ними і підслухав їхню розмову.
— Так, він мені досі винний досить велику суму, — сказав один з них. — Мабуть, я більше ніколи не побачу тих грошей.
— Ой, серйозно? Він і тебе обдурив? — запитав інший. — Я маю на увазі, я знав, що він накопичив якісь непомірні борги в кількох барах, але... чорт.
— Стривай, ти жартуєш? Ось на що він витратив мої гроші? Чорт забирай, Акіто.
— Ну, насправді, я не знаю. Ходять чутки, що він вплутався в якісь досить сумнівні організації на материку, якщо ти розумієш, про що я. Не здивуюся, якщо він мав серйозні борги чи навіть був жертвою здирництва.
— Ого, чувак. Як такий хлопець може перетворитися з героя на нікчему так швидко? Жах.
Не міг повірити власним вухам. Акіто в боргах і пов'язаний із мафією? Неможливо. Акіто, якого я знав, ніколи б не опустився так низько. Було таке відчуття, ніби ноги приросли до місця, але в мене не було сил припинити слухати, попри те, наскільки безглуздо це звучало. Якщо те, що вони стверджували, було правдою, не можливо було не задуматися, чи не пов'язано це з його травмою плеча. Я вирішив залишитися і послухати їхню розмову ще трохи, але саме в ту мить пролунала мелодія, сповіщаючи про шосту годину.
Ой-ой. Час вийшов.
Марно сподіваючись, що мені ще вдасться якось вибратися з території фестивалю, я зробив кілька кроків назад, щоб обернутися — тільки для того, аби випадково спіткнутися об ногу іншого покупця, який щойно став у чергу за мною. Ми обидва вражаюче впали назад. Я відразу підвівся, обернувся і спробував попросити вибачення.
— В-вибачте, я не звернув уваги...
Дух перехопило. Тоді зрозумів, що впізнав яскраво-червоне, сп'яніле обличчя чоловіка на землі переді мною. Це був той самий п'яниця середнього віку, який намагався почати бійку зі мною відразу після другого ‘відкату’. Він загарчав від болю, потім витріщився на мене з місця, куди впав. Це не віщувало нічого доброго; такими темпами ми знову вплутаємося в ту саму бійку. Потрібно було поспішати й перепросити перш ніж...