Розділ 20: То це був ти, еге ж? (1)
Рано-вранці сонце визирнуло з-за хмар, і його теплі промені разом із м’яким подихом повітря нашіптували про пору, коли життя знову починає прокидатися. Крізь прочинене вікно долинув спів птахів. Здавалося, вони весело перегукувалися, ласуючи комахами, яких приваблювало світло вуличних ліхтарів.
Я був на ногах ще зі світанку. Сидів на краю ліжка, занурений у глибокі роздуми, тоді як золоте ранкове світло розливалося по підлозі.
Предмет моїх роздумів був простий і водночас дивний: як померти швидко, чисто й ефективно?
Для будь-кого іншого це прозвучало б як відчайдушне бурмотіння людини на межі депресії. Але для мене це було напрочуд серйозне й практичне питання.
Першим мені спало на думку те, що я використовував найчастіше: відтинання голови. Робити це щоразу було не надто ефективно. Звісно, коли я набив руку, активація Благословення Відродження не потребувала майже жодних зусиль, і вже це робило метод дуже надійним. Але він був надто… показним.
У кімнаті гуртожитку ще куди не йшло. Та на відкритій місцевості, як-от під час польових тренувань, це вже не працювало. Якщо мені довелося б публічно відрубати собі голову, а хтось побачив би, як вона котиться по землі, а потім повертається на місце, на цьому все й закінчилося б. Таємницю Благословення Відродження я більше не зміг би зберігати, а отже, втратив би один із небагатьох козирів у справжньому бою.
Навіть якщо колись це все одно розкриється, я хочу тягнути з цим якомога довше, — подумав я.
Найменше мені хотілося припуститися дурної помилки й бути викритим під час необережного розвитку мани. Отже, мені потрібен був швидший і чистіший спосіб, ніж обезголовлення. І тут у голову прийшла інша ідея: отрута.
У минулому житті я часто користувався нею, щоб екстрено активувати благословення. Як якийсь навчений асасин, я носив капсулу з отрутою, заховану в роті. Але проблема полягала в тому, щоб знайти токсин, здатний миттєво вбити героя. До того ж, мені довелося б використовувати його чотири рази на день.
Ні, отрута відпадає, — вирішив я.
Якщо вже на те пішло, я краще сховаюся десь і перережу собі горло, ніж возитимусь із небезпечними токсинами.
Прокручуючи варіанти в голові, я раптом відчув, як у темряві спалахує іскра. Якщо не отрута, тоді що щодо… Кулі Мани?
Це було базове закляття, яке концентрувало ману й вистрілювало її, немов снаряд. Настільки елементарне, що навіть першокурсники з Магічного відділення могли ним користуватися. Якщо створити Кулю Мани всередині власного тіла, я міг би легко підірвати серце або мозок і активувати благословення.
Якби старша Софія почула цю ідею, вона, певно, назвала б її найбезглуздішою маячнею на світі. Навіть попри те, що Куля Мани була магією початкового рівня, створити її всередині тіла — зовсім інша справа, ніж просто застосувати закляття.
Причина була проста: мана за своєю природою оселяється в тілі.
Як папір вбирає воду, так і мана. Щойно я спробував би сформувати Кулю Мани всередині, вона просто розсіялася б і знову поглинулася тілом. Щоб цього уникнути, мені довелося б зробити кулю надзвичайно малою, настільки, щоб вона навіть не торкалася меридіанів — каналів енергетичної мережі.
І водночас, попри мізерний розмір, вона мала б мати достатню руйнівну силу, щоб знищити життєво важливий орган — серце чи мозок.
Чесно кажучи, це більше схоже на теорію, ніж на практичну магію.
Це було не просто складно — майже неможливо. Навіть створити щось розміром із палець уже важко. А Кулю Мани меншу за рисове зерно?
Та все ж я відчував, що варто спробувати.
Це було не через пиху і не через гордість. Із усіх умінь, які я відточив у минулому житті, контроль мікроскопічних обсягів мани був тим, у чому я перевершував усіх. Краще за Беральда, краще за старшу Софію, краще за Айріс і навіть краще за Юрена.
Точніше, їм просто не було потреби цим займатися. Мана з них лилася, мов бездонне джерело, тож вони ніколи не рахували кожну краплю. Як мільйонер не рахує дріб’язок на кожну трапезу, так і вони не мусили турбуватися про ефективність чи ювелірну точність.
— Ну що ж, спробуймо, — вирішив я.
У найгіршому разі я просто зазнаю невдачі й залишуся живим. Я повільно вдихнув, повністю зосередившись на клеймі душі в грудях. Обережно витягнув крихітну нитку мани й спробував сформувати з неї Кулю Мани всередині енергетичної мережі.
Перша спроба провалилася — мана розчинилася й знову поглинулася тілом ще до того, як щось встигло сформуватися.
— Ург…
Я уявив єдину точку, настільки малу, що її неможливо побачити неозброєним оком.
Менше. Ще менше… Цього все одно недостатньо.
Друга спроба дала форму, але та швидко розпалася. Я зрозумів, що структура має бути ще меншою, точнішою й гострішою.
Третя. Четверта. П’ята.
Лоб вкрився потом, сорочка прилипла до тіла. Чи то від ментального напруження, чи від чогось іншого — голова гуділа, з носа потекла кров.
— Гх… ще трохи!
І тоді, після годин — мабуть, саме годин — це сталося.
Я зробив це. Я успішно створив і втримав Кулю Мани всередині власної енергетичної мережі.
— А тепер…
Немов прицілюючись із рушниці, я навів її на серце й «вистрілив».
У ту ж мить у грудях вибухнув пекельний біль, ніби всередині спалахнула пожежа. Але… Благословення Відродження не активувалося.
— Недостатньо сили?
Я зміг створити Кулю Мани, але вона виявилася надто слабкою, щоб миттєво зруйнувати серце.
Та все ж це означало одне: це можливо. Якщо я доведу цю техніку до досконалості, то зможу активувати Благословення Відродження коли завгодно, набагато швидше, чистіше й ефективніше, ніж будь-коли раніше.
І користь від цього методу самогубства не обмежувалася лише можливістю помирати непомітно. Він також компенсував головний недолік Благословення Відродження.
Це благословення активувалося лише тоді, коли я отримував смертельну рану, миттєво відновлюючи тіло незалежно від ушкоджень. Розрубали на шматки, спалили на попіл — якщо благословення спрацьовувало, тіло відновлювалося з клейма душі.
Але якщо рана не була смертельною, воно не активувалося взагалі. Тобто голова чи серце відновлювалися миттєво, а от руки чи ноги — ні, якщо травма не вбивала мене. Саме тому в минулому житті я завжди носив отруту в роті.
Якщо мені відрубували кінцівки, і я навіть не міг прикусити язика — а з досвіду скажу, це не завжди смертельно, — я застрягав у пастці, не здатний активувати благословення. Але якби я міг убити себе Кулею Мани в такій ситуації, воно спрацьовувало б негайно, і я відновлювався б повністю.
Я сухо всміхнувся, згадавши ті відчайдушні дні, коли отрута була моїм останнім шансом.
Якщо я вдосконалю цю техніку, мені більше не доведеться тримати отруту в роті.
Я виснажив себе до краю — з носа все ще йшла кров. Продовжувати концентрацію було неможливо.
— Гаразд, на сьогодні досить, — сказав я собі.
Це було схоже на вирізання літер на рисовому зернятку: фізично дріб’язкова робота, але ментально — неймовірно виснажлива. Контроль мізерної кількості мани вимагав абсолютної точності й фокусу, що пожирало колосальну кількість розумової енергії.
— Ну що ж, тоді завершу день фізичними тренуваннями?
Я зламав собі мозок, тепер настав час зламати тіло. Принаймні такий був план, коли я вирушив до тренувального майданчика.
І тут Герой-годинник видав чіткий сигнал, а на екрані з’явилося повідомлення.
Професор Бастіон: Прототип готовий. Зайди до лабораторії, коли матимеш час.
Якби я перепитав, який саме прототип, це лише виставило б мене дурнем.
Дейл: Уже йду.
Схоже, доведеться трохи відкласти фізичне знищення, — подумав я.
Як завжди, лабораторія професора Бастіона була настільки захаращена, що важко було сказати, чи це лабораторія, чи зона стихійного лиха.
— Ти прийшов, — сказав професор, глянувши на мене.
— Так, професоре.
Він простягнув мені скляний флакон із яскраво-блакитною рідиною, схожою на розплавлений сапфір.
— Це прототип Підсилювача Клейма Душі. Вип’єш — і твоє клеймо миттєво перейде в режим перевантаження, почавши генерувати ману з шаленою швидкістю.
— Скільки це триватиме?
— Приблизно п’ять хвилин. А потім…
— Будуть побічні ефекти, так?
— Саме так, — професор погладив недоглянуту бороду. — Після п’яти хвилин твоя енергетична мережа почне викривлятися й руйнуватися. Смерть настане майже одразу.
— Мене це не хвилює, — байдуже відповів я.
— Ти впевнений? — у його голосі прозвучала щира тривога. — Якщо Благословення Відродження не спрацює належним чином, ти помреш по-справжньому.
— Хіба я вже не довів, що воно працює?
За потреби я міг би показати це знову. І ще з десяток разів.
— Гаразд. Я тобі довіряю, — з важким зітханням продовжив він. — Виходячи з того, що твоє благословення працює, я не враховував побічні ефекти. Я зосередився лише на максимальному тимчасовому прирості мани.
— Звучить добре.
— Але… цей прототип підвищує ману лише незначно. Якщо вважати теоретичний максимум Підсилювача Клейма Душі за сто відсотків, то цей дає приблизно тридцять.
— Чому так?
Якщо побічні ефекти не враховувалися, а формула все одно давала лише тридцять відсотків, значить, щось було не так.
— Нам бракує ключового інгредієнта, — пояснив він.
— Чогось, що не купиш навіть за мільйон золота?
— Ні, я неправильно висловився. Річ не в тому, що інгредієнта немає, а в тому, що його якість надто низька.
Він відкрив шухляду й дістав зів’ялу квітку.
— Це Трава Семи Зірок.
— Я знаю її.
Ця квітка вважалася благословенною Сімома Богами й навіть була національною квіткою Святої Імперії.
— Але ж Трава Семи Зірок доволі поширена, хіба ні? — запитав я.
— Саме так.
Насправді її можна було знайти навіть серед придорожніх бур’янів, якщо добре пошукати.
— Однак знайти Траву Семи Зірок, наповнену маною, — зовсім інша справа. Це настільки рідкісне явище, що навіть за наявності грошей шанс майже нульовий.
— Ясно…
Я вже почав думати, що нам доведеться задовольнитися тридцятивідсотковою версією, коли професор раптом сказав:
— Саме тому я хочу, щоб ти пішов і знайшов Траву Семи Зірок, багату на ману.
Це була пропозиція, якої я зовсім не очікував.