Розділ 21: То це був ти, еге ж? (2)
Я подивився на професора Бастіона з явним сумнівом в очах.
— Тобто ви хочете, щоб я сам це знайшов?
Він лише кивнув із кам’яним обличчям.
— Саме так. Я вже знаю, де зазвичай росте Семизіркова трава, насичена маною, тож пошук не має бути надто складним.
— І де саме вона росте?
Він вказав на запилений клубок сміття на підлозі.
— Тут.
Звісно, він не мав на увазі цей бардак у лабораторії.
— Ви маєте на увазі… академію? — уточнив я.
— Так. Я сумніваюся, що на всьому континенті знайдеться місце, де Сімзіркову траву з маною можна дістати легше, ніж тут.
На всьому континенті, значить… Я замислився.
Втім, причину я приблизно здогадувався.
— Через печать?
Очі професора Бастіона засяяли зацікавленням.
— Ого! Непогано, зважаючи на те, що на першому році навчання, з історії ти отримав найнижчий бал.
— А навіщо ви взагалі дивилися мої оцінки за перший рік?
— Хіба не логічно знати академічний рівень потенційного асистента після випуску?
— Ні, не логічно.
Бо я не збираюся працювати в цій вашій катастрофі, яку ви називаєте лабораторією.
— Хе-хе. У будь-якому разі, я б поставив цій відповіді вісімдесят зі ста. Це не зовсім сама печать, а радше лей-лінії, пов’язані з нею, — додав він.
— Лей-лінії?
Це слово щось у мені зачепило. Я згадав, як Старша Софія колись згадувала, що під Академією Героїв проходить ціла мережа лей-ліній, переповнених маною.
З рідкісним для нього запалом у голосі професор Бастіон пояснив:
— Раз уже зайшло про це, дам тобі коротку версію. П’ятсот років тому, після виснажливої битви, П’ятеро Великих Героїв нарешті запечатали Бога Демонів.
— Ми що, починаємо урок історії? — буркнув я.
— Замовкни й слухай, — безцеремонно відрізав він і продовжив:
— Після цього Рейнальд збудував Академію Героїв прямо над місцем печаті.
Це я пам’ятав ще з першого курсу.
— Знаєш, чому Рейнальд наполіг на будівництві академії на такій небезпечній землі? — запитав професор Бастіон.
— Щоб звести фортецю? Для захисту печаті Бога Демонів?
Попри шалений спротив, Рейнальд усе одно наказав звести академію прямо над печаттю. Історики й досі сперечаються про його мотиви, але загальноприйнята версія полягала в тому, що він хотів створити осередок героїв з усього континенту — живий щит, який самою своєю присутністю стримував би демонів.
І, зрештою… це спрацювало.
— Фортеця… Так, це було однією з причин, — задумливо мовив Бастіон.
— Але не єдиною.
— Є ще щось?
— Пам’ятаєш лей-лінії, про які я казав? Рейнальд… А точніше, мій предок, Великий Мудрець Юліус Бастіон, з’єднав печать із цією мережею, щоб посилити її.
— Він з’єднав печать… із лей-лініями?
Професор погладив білу бороду.
— Саме так. Якщо говорити образно, це наче закувати Бога Демонів у залізний замок — саму печать — і додатково обмотати його сталевими ланцюгами — лей-лініями.
— Оце так… Уперше чую.
— І не дивно. Це знання передається виключно в домі Бастіонів.
Тепер усе стало на свої місця. Ось чому я не знав про це навіть у минулому житті.
— Коротко кажучи, вся академія була збудована як гігантський інструмент, що спрямовує силу лей-ліній на підтримку печаті, — підсумував професор.
Академія сама по собі була величезним запечатувальним механізмом. І в цей момент я зрозумів, що вона могла бути пов’язана з ослабленням печаті в моєму минулому житті.
Ще одна причина залишатися тут, подумав я.
Я й так не планував залишати академію до випуску — мені потрібно було знову зустрітися зі старими товаришами. Але тепер з’явилося ще одне завдання: з’ясувати, чому печать Бога Демонів слабшає. Щоправда, це не те, що можна зрозуміти одразу.
Наразі потрібно було зосередитися на нагальному.
— Тобто через лей-лінії Сімзіркова трава тут росте особливо добре? — уточнив я.
Професор Бастіон задоволено кивнув.
— Саме так.
Він зробив ковток кави й тихо всміхнувся.
— Такі розмови нагадують мені старі часи… коли я ще викладав.
Його погляд став далеким. Він перестав навчати кадетів після одного інциденту два роки тому. Я згадав його прізвисько — Вбивця Учнів. Пропрацювавши з ним кілька днів, я не міг уявити, щоб він відповідав такій репутації.
Так, він дивак, але вбити студента? Ні, не вірю.
Та зараз не був час копатися в його минулому.
— Отже, якщо принесеш мені Сімзіркову траву, насичену маною, я зможу створити Підсилювальне Зілля Клейма Душі, — сказав він.
— Але якщо ви знаєте, де вона росте, чому б не зірвати її самому?
— Ого! Ти хочеш, щоб такий старий дід, як я, лазив по кущах?
Старий дід — ще чого. За прожиті роки я прожив у десятки разів довше за нього.
— До того ж, якщо я почну сам її збирати, Священна Імперія швидко постукає у двері, — додав він.
— А, ясно…
Професор Бастіон був відомою фігурою в дослідженнях клейм душі — темі, яку Священна Імперія люто засуджувала. Якщо він ще й почне збирати їхню національну квітку, проблем не уникнути.
— Гаразд, добре, — зітхнув я. — Зроблю.
— Хе-хе. Я надішлю координати на твій Герой-годинник. Пошукай у тому районі.
Координати вели до полігону зовнішніх тренувань — того самого, де нещодавно проходило полювання на демонічних звірів.
— Але ж полігон заборонений поза заняттями.
— Можеш подати заявку на дозвіл у наукових цілях.
— Гаразд. Тоді вирушаю просто зараз.
Справ у мене й так повно, але що поробиш. Коли молодь ще зелена, «старому» доводиться все тягнути на собі.
Я вже кілька годин ішов за напрямками на Герой-годиннику. Ліс був густий, і, як і слід було очікувати, сонце почало швидко сідати, занурюючи все навколо в темряву.
— Схоже, десь тут, — пробурмотів я.
Якщо не знайду швидко, доведеться ночувати тут. Я не боявся ночівель у дикій місцевості, але спати на голій землі без Айріс поруч якось не тішило.
— Треба знайти швидше… Хм?
Я помітив щілину між камінням, заховану за густим підліском. Вона була рівно така, щоб людина могла протиснутися. Зсередини ледь відчувалася витік мани.
Невже це…
Я нахилив голову й протиснувся всередину. За вузьким проходом відкрилася простора печера.
— Погляньмо.
Між загостреними сталагмітами тихо цвіли кілька білих квітів. Я зірвав одну й відчув тонкий потік мани в пелюстках.
Сімзіркова трава.
— Принаймні ночувати надворі не доведеться.
Я зібрав усі квіти, що бачив, і склав у торбу. Дві повні пригорщі.
Цього має вистачити… хоча краще зібрати ще трохи.
Печера виявилася значно глибшою, ніж здавалося. Я пішов далі й помітив слабке світло.
Світло? Тут?
Я обережно підкрався й побачив переносний ліхтар. Хтось ще був тут.
І не кадет. І не професор.
Я затамував подих, сховавшись за сталагмітом.
— Тьфу, чорт забирай! Чому мені завжди дістається ця паскудна робота?!
Чоловік років під сорок із скуйовдженим чорним волоссям і подертим балахоном забивав чорний цвях у стіну.
— Якщо стану жерцем, більше не доведеться займатись цим лайном…
Темна енергія потекла з його грудей, огорнула цвях і просочилася в камінь. Липка, огидна аура змусила шкіру вкритись мурахами.
Темна мана.
І лише одні істоти могли її використовувати.
— Демон…
Думати було ніколи. Я сконцентрував ману в ногах і рвонув уперед.
— Я просто спитаю.
— Та чого це так довго сьог… Урк?!
Я опинився за його спиною й ткнув пальцями в шию, запечатуючи потік мани. Його тіло смикнулося й упало.
— Х-хто ти такий?!
— Це неважливо. Чому ти проник в академію?
— Моє тіло… воно не рухається!
Я вхопив його за волосся й ударив.
— Почнемо з одного.
Ляпас. Ще. І ще.
Після тридцяти ударів я нахилився до нього.
— Два ока, два вуха, ніс і рот. Мені потрібні тільки одне вухо і рот. Тож скажи… що з цього тобі потрібніше?