Розділ 19 — Інтерлюдія — Сім Очей

Розділ 19: Інтерлюдія — Сім Очей
Айріс попрямувала до своєї кімнати в гуртожитку. На відміну від обшарпаних, фінансованих державою кімнат, у яких жили такі курсанти, як я, її житло мало рівень елегантності й доглянутості, здатний посоромити більшість розкішних готелів.
Вона відчинила двері за допомогою Герой-годинника і тихо сказала:
— Це моя кімната.
Переді мною відкрився простір, якого я ніколи не бачив у минулому житті. Я зайшов усередину й озирнувся.
Отже, ось яка в Айріс кімната…
Перше, що впадало в око — простір. Порівняно з моєю тісною комірчиною, де ліжко й стіл ледве вміщалися, тут без проблем могла б жити родина з чотирьох осіб.
Друге — ідеальний порядок. Меблі стояли під вивіреними кутами, ні пилинки, усе блищало так, ніби щойно пройшло військову перевірку.
— Тут так охайно, — пробурмотів я.
Айріс ніяково всміхнулася.
— Окрім Камілли, ти перша людина, якій я показала свою кімнату.
Після цього вона підійшла до обіднього столу. Як і казала раніше, їжа вже чекала на нас — стіл буквально ломився від страв.
— Сідай, будь ласка.
— А кухарі? — запитав я.
— Вони завжди виходять після сервірування й чекають за дверима, поки ми не закінчимо.
— Зрозуміло.
Тобто в цій величезній кімнаті ми справді лише вдвох…
Відчуття було дивне, майже нереальне.
Навіть у минулому житті ми рідко їли наодинці. Ми стали парою вже після того, як увійшли до загону з Юреном, Беральдом і старшою Софією, тож обіди зазвичай були спільними.
Я окинув поглядом стіл.
— Ну що ж…
Як і личило Святій Імперії, більшість страв складалася з овочів, і я мимоволі зітхнув. Я не ненавидів овочі, але тут усе було зелене.
— Усе це корисне для здоров’я, тож без нарікань. Їж, — сказала Айріс.
— Так-так. Зрозумів.
Зазвичай овочева дієта не така вже й ідеальна — їй часто бракує балансу поживних речовин. Але кухня Святої Імперії була винятком. Я досі не знав, яку магію вони застосовували, але овочі дивним чином містили всі необхідні елементи. Щоправда, за це доводилося жертвувати смаком.
Утім, це все одно було краще, ніж магазинний хліб і молоко.
— Дякую за їжу, — сказав я.
Під прапором «здоров’я» я почав сумлінно закидати в рот гори зелені. Жуючи, я помітив, що Айріс крадькома дивиться на мене, явно вагаючись.
— Щось не так? — спитав я.
— Ем… у мене є одне прохання.
— Яке?
— Кхм… зачекай хвильку.
Вона підійшла до кухонної полиці й повернулася з пакунком.
— Рамен? — перепитав я.
— Мені… дуже захотілося того рамену, який ти готуєш.
Оце через що вона була такою щасливою раніше?
Навіть наспівувала собі під ніс?
Я підколов її:
— То ти годуєш мене тарілкою зелені, а сама хочеш рамен?
— Я й так таке їм постійно! Мені нормально!
— Жорстко. Не думав, що наша дорога Свята може бути такою безжальною.
Айріс подивилася на мене найсумнішими щенячими очима, які я тільки бачив.
— То… ти не приготуєш його для мене?
У мене тьохнуло серце.
Це незаконно.
Забудь, що ми колишні коханці — який чоловік у світі здатен відмовити такому погляду?
— Гаразд. Приготую, — здався я.
Її смуток зник миттєво — вона підкинула кулаки вгору, ніби виграла головний приз.
— Урааа!
— Є яйця? — запитав я.
— Є. А навіщо?
— Хе. Побачиш.
Я покажу тобі смак небес, — подумав я.
Я закинув приправу й локшину в киплячу воду, а коли вона почала м’якшати, розбив туди яйце. За п’ять хвилин рамен був готовий. Я поставив паруючий казанок перед Айріс.
Її очі засяяли.
— Вау!
— Давай, куштуй. Цей відрізняється від минулого, — сказав я.
— Добре.
Айріс підхопила локшину разом із ніжним яйцем і сьорбнула. Наступної миті вона радісно замурмотіла й засовала ногами під столом, мов щасливе каченя.
— Ну як? Смачно?
— Як це взагалі можливо?! Лише одне яйце — і смак зовсім інший!
Спостерігати, як вона з таким захватом їсть, змусило мене всміхнутися, навіть не усвідомлюючи цього.
Дивлячись на неї, і самому хочеться… Та й рамен завжди смачніший, коли він чужий, правда ж?
— Ну добре, може, і я візьму один ковток—
Айріс миттєво відтягнула казанок, ніби захищала скарб.
— Ні-ні. Дейле, тобі ще свій здоровий обід доїдати.
— Що?!
— Хе-хе. Ось тобі за харчування з магазинної їжі.
Вона солодко всміхнулася й вказала на купу зелені переді мною, але я бачив лише підступного демона, що ховався за святою маскою.
Мабуть, мій похмурий вираз був надто кумедний, бо Айріс прикрила рот і розсміялася.
— Жартую. Не роби такого обличчя. Ось, я поділюся з тобою в мисці.
— Як і личить нашій Святій, — сказав я.
Так, я жодної миті в ній не сумнівався.
— Але за здоров’ям усе ж стеж. Овочі їсти не забувай, добре?
— Домовилися.
Те, як вона турбувалася про мене, один за одним викликало спогади з минулого життя. Справді… Айріс усе та ж Айріс.
Коли наш затишний обід завершувався, я раптом згадав дещо.
— До речі, Айріс. Ти була в порядку?
— Га? З чим?
— Із тим огидним щупальцевим монстром.
— А! — вона ніяково всміхнулася, накручуючи пасмо світло-рожевого волосся на палець. — Насправді… я його не бачила. Того «жахливого щупальцевого монстра».
— Не бачила?
— Ага. У моїх очах є… особлива сила. Ілюзії на мене не діють.
— Особлива сила?
Її прекрасні блакитні очі, мов чисте небо в кристалі, звернулися до мене.
— Зачекай секунду.
Наступної миті колір її райдужок змінився — вони засяяли переливчастим, райдужним спектром.
— Це… — видихнув я.
— Старійшини Святої Імперії… ой, тобто шановані старці називають це Сімома Очима.
Сім Очей були доказом того, що вона отримала благословення Семи Богів, і саме тому її вшановували як Святу Святої Імперії.
— Завдяки їм я не піддалася ілюзії й легко пройшла тест. Думаю, професор Морфеус це помітив. Він майже нічого не сказав, навіть коли закляття не подіяло.
Я мовчки дивився в ці мерехтливі, райдужні очі, і раптом мене накрив спогад із минулого життя.
— Що сталося з твоїми очима? — питав я тоді.
— З очима?
Вона якось розповіла, що на четвертому курсі її зір почав тьмяніти й поступово погіршувався, аж поки одного дня вона не осліпла.
— Це було прокляття.
— Прокляття? Від кого?
Тоді я не міг уявити, хто насмілиться проклясти Святу Семи Зірок.
— Архієпископ Снів і Фантазій, Астарот, — відповіла вона.
Це був Культ Демонів — релігія, що стояла в прямій опозиції до Церкви Семи Зірок, утворена благословенними Демонічним Богом. Астарот був одним із шести наймогутніших демонів.
— Він… полював за силою в моїх очах. Він прокляв усю академію.
— Увесь заклад?!
— Ти, мабуть, не знав. Насправді… ніхто не знав.
Навіть якщо супротивником був демон рівня архієпископа, ніхто не міг уявити, що хтось здатен накласти прокляття на всю Геройську Академію.
— Прокляття діяло лише на того, хто мав Сім Очей.
Саме тому його ніхто не помітив.
— Коли мій зір слабшав день за днем, я, мов дурна, думала, що розгнівала Сімох Богів…
Тоді вона гірко всміхалася, торкаючись чорної пов’язки на очах.
— Коли я зрозуміла, що це не кара богів, а прокляття демона… я вже втратила все.
Вона втратила Сім Очей із благословенням Семи Богів, життя вшанованої Святої — і ще дещо.
— Мого… найдорожчого друга також.
Я так і не дізнався, як їй вдалося знову піднятися до статусу Святої після втрати Семи Очей і напіввигнання зі Святої Імперії. Тоді я був лише найманцем, що ледь виживав. Але одне я знав напевно: Айріс заплатила надто високу ціну за своє повернення. Навіть ця грайлива, жартівлива усмішка, якої я не бачив у минулому житті, була частиною ціни.
— Дейле? — озвалася Айріс.
— А… так?
— Хе-хе. Мабуть, мої очі, що світяться всіма кольорами, виглядають дивно, так?
Я похитав головою.
— Ні. Зовсім ні. Вони прекрасні.
Настільки прекрасні, що я поставив би все, аби їх захистити.
Айріс швидко відвернулася. Її очі вже знову були звичайного блакитного кольору.
— Ем… н-навіть якщо ти кажеш таке, я не можу довго їх тримати… Я ще не навчилася повністю контролювати Сім Очей.
Почервонівши, вона підвелася, ніби ховаючи обличчя.
— Скоро кухарі повернуться прибирати.
— Ага.
— Після обіду занять немає. Хочеш піти випити кави чи щось таке?
— Вибач. У мене є кілька справ.
Вона трохи розчаровано постукала носком по підлозі.
— О… розумію.
— Давай знову пообідаємо разом наступного тижня, — сказав я, виходячи.
— А! Так! Обов’язково!
— І ти ж знову не кинеш Каміллу, правда? — піддражнив я.
Айріс відвернулася з пустотливою усмішкою, удаючи невинність.
— Хм, не розумію, про що ти?
Це була усмішка, якої я не бачив у нашому минулому житті — дитяча, грайлива. Сторона Айріс, якої я ніколи не знав.
Я вийшов і тихо зачинив двері, після чого сперся на них спиною.
— Усе буде добре.
Я дав обітницю, якої вона не почула, і пообіцяв те, що до неї не дійшло.
— Цього разу ти нічого не втратиш.
Я подбаю про це.