Розділ 18: Ментальні тренування (3)
— Хочеш спробувати? — запитав професор Морфеус.
У ту ж мить погляди всіх курсантів звернулися до мене. В очах, де колись були лише насмішки й зневага, до яких я звик у минулому житті, тепер з’явилося дещо інше — очікування.
Це через усе, що сталося за останні кілька тижнів? — подумав я.
Я все ще не міг до цього звикнути. Раніше я жив життям, у якому від мене ніхто нічого не чекав. Це було незнайоме відчуття, ніби я взув нові черевики, які ще не розносив. Якщо чесно, воно було не таким уже й поганим. Думаю, з часом я звикну.
Я підвівся зі свого місця.
— Гаразд. Я спробую.
Коли я спокійно рушив до професора Морфеуса, Айріс обережно смикнула мене за рукав.
— Ем… Дейле.
Вона нервово озирнулася довкола, потім нахилилася до мене й прошепотіла:
— Якщо відчуєш, що не витримуєш, просто помахай правою рукою.
— Правою?
— Так. Ледь помітно. Домовилися?
— Мм. Добре.
Я не знав, що саме вона планувала, але не думав, що їй доведеться втручатися.
Йдучи вперед, я замислився над самим випробуванням. Я вже не пам’ятав, скільки секунд витримав тоді, у минулому житті. Але це й не мало значення. Яким би не було його видіння, результат усе одно буде один.
Коли я підійшов, професор Морфеус сказав:
— Просто сядь на стілець, заплющ очі й розслабся.
Це більше нагадувало гіпноз, ніж тренування. З цією сухою думкою я сів, заплющив очі й розслабив усе тіло.
— Готовий? — запитав він.
— Так.
Професор Морфеус м’яко поклав долоню мені на очі.
— Тоді почнімо.
Переді мною постала криваво-червона пустка. Липка вологість чіплялася до шкіри, повітря було густе від смороду крові. Розчленовані тіла були звалені у купи, утворюючи цілі пагорби. Лекційна зала зникла без сліду, перетворившись на гротескне поле бою, залите багрянцем.
Оце так…
Отже, ось яка ілюзійна магія професора Морфеуса.
Це було вражаюче. Навіть знаючи, що все це — обман, відчуття були моторошно реальними. Відірвані кінцівки, випотрошені нутрощі, личинки, що кишіли в гниючому м’ясі, сіра маса мозку, яка витікала з розтрощених черепів — навіть досвідчений герой здригнувся б від такого видовища.
Але це ще не все, — подумав я.
Якби ілюзія обмежувалася лише різаниною, Альберт не кричав би:
«Відійдіть… прошу, не вбивайте мене!»
І саме тоді я почув вологий, хлюпаючий звук.
Ага. Значить, є продовження.
Я обернувся.
— Що за…?
Переді мною звивалася маса слизьких зелених щупалець. Потворне створіння, вкрите ними з голови до ніг, дивилося прямо на мене вісьмома випуклими, сіпаючимися очима. З його тіла стікав гній, а сморід був такий, що міг змусити блювати навіть загартованого воїна.
Тоді я зрозумів, чому Альберт зламався. Навіть мене, того, хто в минулому житті бачив незліченні жахіття, на мить скрутило в животі. Зовнішність цього демона могла зламати будь-кого.
Потворне створіння видало пронизливий вереск і кинулося на мене. Щупальця шалено билися, розбризкуючи жовтий гній. Ілюзія чи ні — кожен інстинкт у моєму тілі волав: тікай, кричи, зроби хоч щось!
Але замість цього я глибоко вдихнув і заспокоїв розум.
Це лише ілюзія.
І в ту ж мить у моїй пам’яті сплив образ — я сам, у засніженій пустці, блукаю серед примар загиблих товаришів. Галюцинації, народжені не магією, а нестерпною самотністю. Галюцинації, які я створив сам.
Хай яким страшним виглядає це щупальцеве страховисько, воно ніщо в порівнянні з привидами тих, кого я втратив.
Це — дрібниця.
Порівняно з тим життям, яке я прожив, і смертями, які бачив, смердюча потвора зі щупальцями була нічим.
Сшшшк!
Коли я стояв нерухомо, дивлячись у вічі істоті, у лівих грудях спалахнув пекучий біль.
Я насупився й опустив погляд. Праматеринське Полум’я яскраво палало, охоплюючи стигмату душі.
Що за…? Благословення Воскресіння не активувалося, тож чому Полум’я реагує?
Я не встиг розібратися, як тіло демона почало мерехтіти. Його форма розпливалася, наче дим, пожирана невидимим вогнем. Потвора, пагорби трупів — усе перетворилося на сірий попіл і розвіялося в повітрі.
Я сухо хмикнув, дивлячись, як ілюзія розсипається.
Праматеринське Полум’я… може робити й таке?
І вже за мить криваве пекло зникло, а переді мною знову була знайома лекційна зала.
— Ну й ну! — пролунав голос професора Морфеуса. — Це було несподівано. Я й уявити не міг, що ти сам зламаєш мою ілюзію.
Він недовірливо оглянув мене з ніг до голови.
— Ха. Я вже давно викладаю, але таке бачу вперше.
Він бачив курсантів, здатних витримати всю хвилину. Зрідка траплялися ті, кого рятувала магічна стійкість чи величезний запас мани.
Але це було інше.
Я потрапив під ілюзію — і знищив її. Ні… спалив.
— Ти перший, хто зробив таке. Як? — спитав він.
Ти мені скажи, — подумав я. Я сам хочу знати.
Я знизав плечима й криво всміхнувся.
— Без поняття.
— Хм!
Я підвівся зі стільця.
— У будь-якому разі, я пройшов?
Професор Морфеус тепло всміхнувся й кивнув.
— Безумовно. Це не просто залік — за таке взагалі бонусні бали належать.
— Я не проти їх прийняти.
— Ха-ха. Я б із радістю, але бонуси — виключно рішення відповідального викладача.
Він глянув на професора Кейна.
Той, дивлячись на мене з дивно задоволеним виглядом, рішуче похитав головою.
— Я не нараховую бонусів, які не були оголошені заздалегідь.
Скупий чорт, — подумав я.
— Що, маєш проблеми? — буркнув Кейн.
— Хто я такий, щоб сумніватися в мудрому й справедливому рішенні професора Кейна? — відповів я.
— Не підлизуйся. Загалом так: ті, хто пройшов, вільні після ранкової сесії. Не змарнуйте шанс.
У класі здійнявся гул захвату. Ранній розпуск — хіба є щось краще?
Побачивши, як легко я пройшов, курсанти помітно розслабилися й ринули вперед.
— Я хочу спробувати!
— Я теж!
— Я зможу!
— Та Альберт просто перебільшив!
— От-от!
Сам Альберт, блідий, мов стіна, пробурмотів:
— Це… це неможливо. Як він міг бути в порядку після ТАКОГО?
— Та годі, Альберте. Ти просто драматизуєш, — відмахнувся хтось.
— А-але…
Він виглядав зрадженим самим світом.
Наступний курсант сів на стілець.
— Просто сядь, заплющ очі й розслабся, — повторив Морфеус.
— Легко!
За секунду зал наповнився криком.
Потім — ще й ще.
— Ааааа!
— Нііі!
— П-прошу, пощадіть!
— Щ-щупальця! ЩУПАЛЬЦЯАА!
Професор Морфеус, сяючи усмішкою, продовжував заняття, ніби це була приємна ранкова прогулянка.
— Як приємно бачити стільки енергії. Молодість — це справді прекрасно.
Так закінчилася ранкова частина.
Професор Кейн цокнув язиком, оглядаючи курсантів, розкиданих по підлозі.
— Отже, пройшли лише Дейл і Айріс. Камілла була близько. Шкода. З такою бравадою — і лише двоє. Хо-хо. Решта, гадаю, знає, що далі.
Він підняв контейнер із зеленим «соком». Рідина зловісно булькала.
Камілла стиснула кулаки, тремтячи від люті.
— Ще п’ять секунд… Якби я витримала ще п’ять секунд!
— Ти трималася чудово. Що сталося наприкінці? — спитав я.
— Ну… те щупальце раптом полізло мені в… з-зад…
— У що?
— У-у… тьху! — вона спалахнула й кинула на мене вбивчий погляд. — П-перверт! Які непристойні слова ти змушуєш порядну леді вимовляти?!
— Що?! Я ж нічого не казав!
— Хм! Замовкни!
Я лише знизав плечима, закинув сумку на плече й рушив до виходу, відчуваючи за спиною заздрісні погляди тих, хто провалився.
— Дейле! — гукнула Айріс. — Ти ж не забув про наш обід?
Я всміхнувся, коли вона підійшла.
— Звісно, ні.
Вона теж пройшла тест.
— Я дуже рада, що ти впорався, — сказала вона.
— Це було дрібницею.
— Насправді я планувала таємно використати благословення, якби ти почав провалюватися.
— О-о, тому ти й казала махнути правою рукою?
Айріс мило кивнула.
— Ага!
Її благословення підсилювало захист від ментальної магії — ідеально проти ілюзій.
— Але чому ти не допомогла Каміллі? — спитав я.
— Тест має бути чесним. Навіть якщо Камілла — моя близька подруга.
— Л-логічно…
І все ж… я згадав її слова про те, що ілюзія посилилася наприкінці.
Я знав, що благословення Айріс може мати і зворотний ефект — послаблювати ментальну стійкість.
Ні. Вона ж не стала б проклинати Каміллу навмисно… правда?
— Раз Камілла не пройшла, то на обід сьогодні лише ми вдвох, — сказала Айріс.
— Е-е… так, схоже на те.
Вона пішла попереду, легко підстрибуючи.
— Я вже попередила кухню. Поспішаймо, поки не охололо. Ммм~♪
Чомусь її обличчя цього разу сяяло яскравіше, ніж будь-коли.