Розділ 4: Причина жити (3)
Важка тиша накрила тренувальний майданчик.
Усі курсанти, що зібралися в очікуванні видовища, завмерли. Навіть професор Лукас стояв нерухомо. Усі погляди були прикути до Фелікса, який зігнувся навпіл і блював просто на землю.
Фелікс Ордман був дворянином, спадкоємцем віконтського роду Імперії, і курсантом, у якого пробудилася стигмата душі Морського Бога — спадщина, що передавалася в його родині з покоління в покоління. Його зарозумілість і повна відсутність манер зробили його вкрай непопулярним серед однолітків. Але було дещо, що не міг заперечити ніхто.
Його фехтування.
Приголомшені глядачі почали перешіптуватися.
— Фелікс… програв у фехтуванні?
— І… і так розгромно?
Без використання мани, в чистій техніці меча, Фелікс входив до тридцятки, а можливо й до двадцятки найкращих курсантів усієї Академії. І все ж його знищили вщент. Він не зміг завдати жодного повноцінного удару.
Що це була за техніка?
Лукас насупився, відтворюючи в пам’яті рухи меча Дейла.
Його гостре, майже звіряче око, за яке він і отримав прізвисько Гончак, миттєво вловило знайоме.
Невже… Сонячний Стиль Меча?
Сонячний Стиль був легендарною технікою, створеною Рейнальдом Геліосом — героєм, що п’ятсот років тому запечатав Демонічного Бога. Вважалося, що це найсильніше мистецтво меча не лише в Імперії, а й на всьому континенті.
Але як Дейл, який не належав ані до роду Геліосів, ані навіть до Імперії, міг ним користуватися?
Лукас похитав головою, уважно аналізуючи.
Ні… не те.
Основні форми були схожі, але щось не збігалося. Це був не той Сонячний Стиль, який він знав.
Не так давно він на власні очі бачив, як Юрен Геліос — старший син герцога Геліоса і законний спадкоємець стилю — демонстрував цю техніку. Саме тому Лукас міг упевнено сказати: техніка Дейла була іншою.
Вона лише нагадувала Сонячний Стиль.
Ніби хтось розклав його на базові принципи, а потім зібрав заново — під себе.
Якби не Лукас, більшість спостерігачів узагалі не помітили б подібності.
Навіть якщо це просто збіг…
Рівень його фехтування — вже абсурд.
Причина, через яку Дейл завжди пас задніх, була очевидною. Нестача мани відігравала велику роль, але ще більше — його повна незграбність. Він ледве контролював власне тіло, не кажучи вже про володіння мечем.
Як він міг так змінитися за одну ніч?
Перш ніж Лукас устиг заглибитися в роздуми, Дейл порушив тишу.
— Чого чекаєш? Хіба не ти казав, що підійдеш першим? Що тебе стримує?
Він постукав дерев’яним мечем об землю й зробив крок уперед.
— Тоді я сам підійду.
— Ти, падлюко!
Фелікс усе ще стояв на колінах. Стиснувши зуби, він хитко підвівся, а потім, перекошений від люті, відштовхнувся від землі й кинувся вперед.
І знову — його меч навіть не торкнувся одягу Дейла.
З сухим тріском Фелікса відкинуло назад. Він важко гепнувся на землю, тремтячи від шоку.
Першого разу його могли застати зненацька.
Але цього разу він ішов у повну силу.
Результат був той самий.
— Як… це можливо?.. — прошепотів він.
У голові Фелікса спалахнули вчорашні чутки — безглузда історія про те, як Дейл відправив професора Кейна в політ і однією рукою знешкодив Каміллу Ведіке.
Він відмахнувся від них як від нісенітниці.
Невже… це все правда?
Ні. Неможливо.
Фелікс стиснув кулаки, обличчя перекосилося від злості.
Навіть після того, як його щойно знищили, роки упереджень не дозволяли йому прийняти реальність.
— Дейле Гане… — він стискав зуби так, що щелепа боліла. — Подивимось, як довго ти ще будеш таким пихатим.
Стигмата душі на лівому боці його грудей слабо засяяла, і тіло вкрило м’ягким блакитним світлом.
Мана — подих богів, сила, дарована лише тим, хто пробудив стигмату.
З риком Фелікс змахнув мечем — значно швидше, ніж раніше.
— Феліксе Ордмане! — професор Кейн схопився на ноги.
Але було запізно.
— Спробуй це відбити! — крик Фелікса рознісся майданчиком.
Я усміхнувся, дивлячись на меч, оповитий маною.
Побачивши ману на його клинку, я не втримався від тихого сміху.
Колись Юрен сказав мені:
«Якщо ти по-справжньому оволодієш Сонячним Стилем, магія стане непотрібною. Твій меч сам зможе розсікати небо».
Ну… до неба мені ще далеко, — подумав я.
Але з дерев’яним мечем упоратися зможу.
Я глибоко вдихнув, підтягнув меч до плеча, опустив стійку й переніс вагу на ногу.
Тіло напружилося, мов стиснута пружина.
І я вдарив.
Пролунав звук, який дерев’яний меч не мав права видавати.
Тренувальний меч Фелікса розколовся навпіл і з гуркотом упав на землю.
— Га?.. — Фелікс тупо дивився на уламки. — Що… щойно сталося?
Сила мани могла проявлятися по-різному, але її найпростіший і найважливіший ефект був один — посилення фізичних можливостей.
Це була майже чудотворна сила, здатна перетворити навіть крихку гілку на інструмент, що заб’є цвях у сталь.
На обличчі Фелікса чітко читалося нерозуміння.
Як можна зламати меч без мани?
Та ще й дерев’яним мечем?
Це виглядало так, ніби хтось намагався розрубати залізну палицю прутиком.
Навіть якщо уявити, що прутик залишить вм’ятину — розрізати він не міг.
Це виходило за межі логіки.
— Що це за трюк ти—
Він не встиг договорити.
Кулак влетів у його щелепу, мов блискавка.
Фелікс обм’як і впав, як маріонетка з обірваними нитками.
Тренувальний майданчик накрила гнітюча тиша.
Не було ані овацій переможцю, ані глузування над переможеним.
Я спокійно повернувся до професора Кейна.
— Отже, як і домовлялися, відсторонення скорочене до чотирьох днів, так?
— А… е-е… так, — професор кивнув машинально, все ще не відійшовши від шоку.
Навіть побачивши це на власні очі, він не міг усвідомити, що сталося.
Я й не збирався щось пояснювати. Навіть якби пояснив — він би не зрозумів.
— Тоді побачимось наступного тижня, професоре.
Я чемно вклонився й залишив залу.
Мабуть, через близький обід курсанти жваво рухалися територією Академії.
— Чотири дні, значить… — пробурмотів я.
Був вівторок. З урахуванням вихідних у мене було приблизно шість вільних днів.
А раз я вирішив почати нове життя, справ попереду було безліч.
Я мав бути зайнятий.
До цього моменту моє життя складалося лише з втрат.
Я втратив усе важливе: друга, брата, наставницю, кохану.
Я не зміг урятувати жодного з них.
Навіть якщо я не можу обрати, як закінчиться моя історія,
я можу обрати, як її прожити.
Цього разу я нічого не втрачу.
Цього разу я захищу їх власними руками.
— Ходімо.
З твердою рішучістю в грудях я попрямував до гуртожитку.
Коли я вже підходив до своєї кімнати, у коридорі пролунав знайомий голос.
— Я стукала до тебе, але ніхто не відповідав. Думала, де ти…
— Айріс?
Хоч учора я виплеснув усі емоції, побачивши її знову, я відчув, як стискається горло, печуть очі, а зір пливе.
— Ти ж Дейл Ган, так?
Я ледве зібрався з думками й кивнув.
— А… так.
Айріс підійшла спокійно й граційно. Її яскраво-блакитні очі, схожі на безмежне небо, дивилися прямо в мої.
Я затамував подих.
Її обличчя було таким знайомим… але ці очі — чужими.
Вона ще не втратила зір від прокляття демонів.
Серце забилося нерівно, мов зламаний годинник, що раптом знову спробував іти.
Навіть тоді, з пов’язкою на очах, вона була неймовірно красивою.
А зараз…
Зараз вона здавалася легендою. Немов чутки про втілення однієї з Сімох Богів мали під собою ґрунт.
— Хм-м.
Айріс трохи нахилилася, уважно оглядаючи мене з голови до ніг.
Потім озирнулася.
Більшість курсантів пішли до їдальні, і коридор був майже порожній.
Айріс…
У моїй пам’яті спливала та, інша Айріс.
Тепла, добра, лагідна. Та, для якої титул Святої був не маскою, а сутністю. Та, що вагалася навіть наступити на комаху.
Навіть коли я вмирав і відроджувався знову й знову, вона завжди хвилювалася.
Вона стискала мою руку й питала:
«Тобі не боляче? Ти в порядку?»
Зір знову затуманився.
Ляп!
Раптовий пекучий біль обпалив щоку, і голову різко відкинуло вбік.
— Га?..
Я притис руку до палаючої щоки.
Не встиг я усвідомити, що сталося, як Айріс схопила мене за комір і підтягнула до себе.
— Гей. Хто ти, чорт забирай, такий, щоб називати мене на ім’я? Ми знайомі?
Зачекай, що?!
Моя думка розсипалася.
— Гаразд. Раз ми в одному курсі — нехай, — її очі блиснули роздратуванням. — Але що це було вчора?! Ти хто такий, щоб без причини нападати на мою подругу, ти божевільний?!
Вона мала повне право злитися.
З її точки зору, якийсь незнайомий курсант з’явився нізвідки, повалив її подругу і розплакався перед нею.
Будь-хто був би розлючений. Навіть така добра Айріс.
— Вибач. Учора я просто… на мить утратив контроль. Я пізніше нормально перепрошу в Камілли.
— Хмф.
Вона вже була готова продовжити прочуханку, але щирі вибачення послабили її хватку.
— Кхм. Я не знаю, що в тебе за обставини, але якщо ти вибачишся — гаразд, — вона відпустила мене й зробила крок назад.
А потім раптом лукаво всміхнулася.
— До речі. Краще забудь усе, що сьогодні сталося. Інакше…
Її голос був м’який і теплий. Такий самий, як у моїх спогадах.
— Ти помреш, ясно? — прошепотіла вона, мов прокляття, і мило усміхнулася.