Розділ 5: Закладання основ (1)
У старій кімнаті гуртожитку я сидів на ліжку на самоті, розсіяно потираючи щоку, що досі пекла. Контраст між лагідною, доброю Айріс із моїх спогадів і тією Айріс, яка щойно схопила мене за комір і вилаяла, був приголомшливим.
— Що це, в біса, щойно було?
Невже так само почувався професор Кейн, коли побачив мене після регресії? Але чому вона так відреагувала? Моє повернення жодним чином не могло на неї вплинути.
Залишалося лише одне пояснення.
Попри весь час, який ми провели разом, я насправді не знав, якою жінкою була та, яку я кохав. Я зневажливо зітхнув і цокнув язиком.
Колись Айріс завжди була теплою й співчутливою. Але коли справа доходила до демонів або демонічних чудовиськ, у ній проявлялася жорстокість, від якої здригалися навіть загартовані воїни. Тоді я списував це на її статус Святої СемиЗіркової Церкви.
Для ревних послідовників Сімох Богів слуги Демонічного Бога були смертельними ворогами. Тож я вважав, що її спалахи люті — лише прояв віри.
Але тепер я зрозумів: запальний характер був у неї завжди.
Усвідомлення чогось, чого я не помічав у минулому житті… ні, чого я не помічав саме тому, що ми були коханцями, викликало дивне змішання почуттів.
З одного боку — задоволення від того, що я відкрив нову її сторону.
З іншого — гіркота від того, що тепер для неї я був лише стороннім, навіть не вартим маски ввічливості.
Це змусило мене замислитися ще про одне.
А що буде, коли я зустріну інших колишніх товаришів?
— Якщо подумати… єдиний, кого я справді знав у ті роки, був Беральд.
Юрен, старша Софія й Айріс навчалися в Академії приблизно тоді ж, що й я. Але ні під час навчання, ні навіть одразу після випуску ми не були близькими. Єдиний зв’язок, який я тоді збудував, був із Беральдом — і той виник лише тому, що ми обидва були безнадійними курсантами й застрягли на додаткових заняттях. Справжніми побратимами ми стали вже значно пізніше.
Як би сильно я не хотів побачити їх зараз, я розумів, що ще не готовий. Якщо я знову дозволю емоціям узяти гору, як це сталося з Айріс, я лише виставлю себе дурнем.
— Перш ніж шукати їх, мені потрібно зібратися докупи.
Глибоко зітхнувши, я відкинув убік гіркий осад. Зустрічі з минулими товаришами могли почекати.
Насамперед мені потрібно оцінити власний стан.
Заплющивши очі, я повільно звернувся до своєї мани. Я відчув жалюгідний струмок енергії, що розливався тілом і зосереджувався навколо стигмати душі. Але, перевіривши фізичний стан, я насупився.
— Суцільний безлад.
Так, моє тіло було хоч якось треноване — я ж готувався стати героєм. Але це мало що означало. М’язовий баланс порушений, корпус слабкий, витривалість кульгає.
Перш за все мені потрібно було закласти базову силу й витривалість. Принаймні це не надто складно. Беральд буквально вбивав ці уроки в мене. Завдяки тому, що я міг помирати й повертатися до життя, він ганяв мене так жорстко, що смерть часто здавалася найменшою з проблем.
Та головна проблема була іншою.
Мій мізерний запас мани.
Навіть у минулому житті її нестача завдавала мені нескінченних труднощів. А тепер її було ще менше — лише крихта від того, що я мав до регресії.
Я знову цокнув язиком. Якою б досконалою не була техніка меча чи рукопашного бою, майстерність має межі.
У світі героїв кількість мани була тим самим, що вагова категорія в боксі. Якщо різниця між двома бійцями була надто великою, атаки слабшого просто не доходили до цілі — байдуже, наскільки точними вони були.
Я міг вдарити в життєво важливу точку, але якщо запас мани супротивника був переважаючим, мій клинок просто відскочив би.
Ну, у таких випадках у мене все ж є козирі, — подумав я.
У минулому житті я безліч разів бився з сильнішими ворогами й навчився знаходити обхідні шляхи, перекривати розрив у силі.
Але обхідний шлях — це лише вимушений крок. Крайній захід, а не розв’язання проблеми.
Найкращий спосіб уникнути такої нерівності — будь-якою ціною збільшити запас мани.
— Отже, мені потрібно знайти спосіб наростити ману… — важко зітхнув я.
Героям був відомий класичний метод збільшення запасів мани — дихальні техніки. Існувало сім типів таких технік, кожна відповідала одному з семи типів стигмат душі: Сонце, Місяць, Зорі, Небо, Земля, Море й Ліс.
Так герої очищали й накопичували ману в стигматі, спрямовуючи в тіло подих богів. Я знав усі сім технік.
Але це нічого не змінювало.
— Тц… який сенс їх знати, якщо вони на мені не працюють?
Хай скільки я практикувався, я ніколи не міг накопичити ману за допомогою дихання. Чи то брак таланту, чи щось інше — причину я так і не з’ясував.
Навіть якщо кількість мани в кожного різна, те, що я не можу зберігати її взагалі, — це абсурд.
У минулому житті я безкінечно шукав спосіб це виправити. Одна лише думка про повторення цього шляху викликала головний біль.
— Хм… але, може, після регресії щось змінилося?
Перевірити було варто.
Я глибоко вдихнув, сів по-турецьки на ліжко й почав повільно виконувати дихальні техніки. Почав із Лісової — адже моя стигмата належала Лісовому Богові.
Потім по черзі — Сонце, Місяць, Зорі, Небо, Земля, Море.
Завершивши всі сім, я повільно розплющив очі. Я важко дихав. Але кількість мани в стигматі залишилася незмінною. Навіть натяку на зростання не було.
— Та щоб тебе…
Схоже, дихальні техніки — мертвий шлях. Я й сам мав це знати. Отже, доведеться вдатися до нестандартних методів.
Еліксири. Магічні істоти. Артефакти.
Жоден із цих варіантів не був доступний просто зараз.
Як курсант, я був обмежений у пересуванні. Навіть якби я дістався потрібних місць, не було жодної гарантії, що отримаю бажане.
— Угх…
Я схопився за голову, коли з глибин пам’яті виринув спогад — стародавній запис, знайдений у давно забутих руїнах.
— Хіба не говорилося, що Праматеринський Вогонь був причиною виникнення мани?
Точніше, легенда звучала так.
У далекі часи, коли Дерево Творіння зростало, воно породило світ і вісьмох богів. Кожен із них, дотримуючись священних законів, формував світ.
Перший створив Сонце.
Другий — Місяць.
Третій — Зорі.
Четвертий — Небо.
П’ятий — Землю.
Шостий — Море.
Сьомий — Ліси.
А восьмий порушив священні закони творіння й створив перший вогонь.
Праматеринський Вогонь.
Цей восьмий бог, який зрадив інших і порушив порядок, згодом став відомий як Демонічний Бог. Полум’ям Праматеринського Вогню він спалив Дерево Творіння дотла.
І з руйнування Дерева народилася мана — надзвичайна сила, яку назвали подихом богів.
— Праматеринський Вогонь… — пробурмотів я.
Я вже переконався, що вогонь, поглинутий у минулому житті, не зник після повернення. Але як мені його контролювати?
— Я навіть не відчуваю жодної іскри…
Щоб хоч якось керувати ним, я мав бодай відчути його присутність.
— Гаразд… востаннє я точно відчував його тоді, коли…
Мій погляд сам собою ковзнув до меча біля ліжка.
— Чорт…
Тихе прокляття зірвалося з губ. Я зітхнув і витяг меч із піхов. Той самий клинок, який нещодавно відтяв мені голову, холодно притиснувся до шиї.
На цьому етапі я вже не боявся смерті.
Ну, це ж не вперше.
Я впевнено стиснув руків’я. Холод пронизав тіло, коли лезо врізалося в плоть. Скільки б разів я не помирав, до цього відчуття звикнути було неможливо.
Відтята голова вдарилася об підлогу й покотилася. З розкритої шиї хлинула тепла кров, і темрява поглинула зір.
За кілька секунд стигмата душі на лівих грудях спалахнула світлом, і зір повернувся.
Я тихо видихнув і торкнувся шиї. Голова, що щойно котилася підлогою, знову була на місці — ніби час відмотали назад.
Я спробував позбутися фантомного відчуття леза, але в грудях спалахнув пекучий біль, немов хтось приклав розпечене тавро. Навколо стигмати затремтіли слабкі язики полум’я.
Такого в минулому житті зі мною ще не траплялося.
Якщо це через Праматеринський Вогонь…
Тоді ці слабкі іскри — його прояв.
— Тц.
Я заплющив очі, сів по-турецьки й вирівняв дихання. Пригадавши метод медитації, якого мене навчила старша Софія, я зосередив усю свідомість на лівих грудях.
Тіло ніби втратило вагу.
Я відчув це.
Слабко, але беззаперечно — вогонь. Яскравий, живий, із власною присутністю.
Та що далі?
Я намагався підкорити його волею, але це було схоже на спробу схопити голими руками палаюче полум’я.
Він не зрушив з місця.
П’ять хвилин напруженої концентрації — і піт заливав обличчя. Пекучий біль у грудях зник разом із присутністю вогню.
Я роздратовано цокнув язиком і перервав медитацію.
Я все ще не міг керувати Праматеринським Вогнем за власним бажанням.
Максимум — відчувати його.
Я вже зітхнув із розчаруванням, коли раптом щось змінилося.
— Га?..
Я відчув зсув у енергії стигмати.
— Що за…
Я прогнав ману тілом ще раз. Зміна була ледь помітною — я міг би її не зауважити, якби не був уважним.
— Моя мана… збільшилась?
Незначно. Але безсумнівно — її стало більше.
— Ха…
Сухий сміх зірвався з губ.
— То виходить… кожного разу, коли я помираю, мій запас мани зростає сам по собі?