Розділ 3: Причина жити (2)
Академію героїв Рейнальда було засновано Рейнальдом Геліосом — легендарним мечником і ватажком Великої П’ятірки Героїв, які п’ятсот років тому запечатали Демонічного Бога. Цей навчальний заклад збирав вісімнадцятирічних юнаків і дівчат, що отримали благословення Сімох Богів і пробудили стигмату душі, навчаючи їх протягом чотирьох років і формуючи з них повноцінних героїв.
Один-єдиний герой мав таку вагу, що міг визначити військову міць цілої держави. Саме тому три великі сили континенту — Імперія, Священна Імперія та Республіка — ладні були на все, аби залучити якомога більше видатних героїв. У ту ж мить, коли в когось пробуджувалася стигмата душі, його без жодних запитань зараховували до Академії.
Але, зрозуміло, це породжувало проблеми.
Зібрати в одному місці молодь з різних країн, з різним походженням і соціальним статусом — означало приректи їх на постійні конфлікти. Зрештою, після довгих обговорень між героями та трьома державами було ухвалено рішення: Академія героїв Рейнальда стане повністю нейтральною зоною.
— Принаймні в межах Академії заборонена будь-яка дискримінація за національністю чи статусом, — недбало мовив я.
— І…? — професор Кейн відповів невпевнено, не розуміючи, до чого я хилю.
— Це означає, що якою б шанованою не була Айріс як Свята Священної Імперії, тут вона — звичайна курсантка-герой. Так само, як і всі ми.
— І що саме ти хочеш цим сказати?
— Місяць відсторонення — це надто. Зведімо покарання до чотирьох днів.
— Ти, малий… — професор Кейн до цього мовчки слухав, але тепер роздратовано схопився за потилицю. — Тебе спочатку відсторонили на тиждень!
— Саме так.
— А тепер, влаштувавши інцидент під час відсторонення, ти просиш скоротити його до чотирьох днів?!
— Ну… під час перемовин завжди починають із завищеної ставки, хіба ні?
— Який же ти псих! Хто взагалі намагається зменшити покарання, погіршуючи ситуацію?! Які ще перемовини?! Думаєш, у тебе є право зі мною торгуватися?!
Професор Кейн дивився на мене так, ніби ось-ось вибухне.
Я ледь усміхнувся і спокійно продовжив:
— У професорки Б’янки з Магічного відділення скоро день народження, чи не так?
Б’янка очолювала Магічне відділення, і з професором Кейном вони були відомі своєю ворожнечею.
— Що… яке це має відношення?! — він затнувся.
Але я знав правду. Попри свій хижий вигляд, професор Кейн потай безнадійно кохав її.
— Вам не хотілося б дізнатися, який подарунок їй справді сподобався б? — м’яко натиснув я.
— Ха. І чому мене взагалі має це цікавити?
— От як? Шкода. Я чув, що якщо жінка отримує ідеальний подарунок, вона може подивитися на чоловіка зовсім інакше… навіть якщо раніше вони не ладнали.
Очі професора Кейна ледь помітно розширилися.
Я зсунув стілець із тихим скреготом і підвівся.
— Ну що ж… раз вас це не цікавить, тоді більше немає про що говорити. Я покірно прийму покарання.
Я чемно кивнув і рушив до дверей.
— Зачекай… — гукнув професор Кейн.
Я обернувся, приховуючи ледь помітну усмішку.
— Так, професоре?
— Я зменшу відсторонення. Але за однієї умови.
— Якщо йдеться про подарунок, то—
— Ні. Не про це. — Його погляд уп’явся в мене. — Завтра візьмеш участь у спарингу Бойового відділення і переможеш. Це умова.
— Гм. І з ким саме я битимусь?
— Цього я не скажу.
Умова прозвучала раптово, але здогадатися про причину було неважко.
Він просто не міг цього зрозуміти.
Те, що сталося вчора, мало його збентежити. Курсант, який посідав останнє місце в рейтингу Академії, вдарив його — Кровожерливого Гончака. Навіть якщо це була несподіванка, приниження було реальним. А ще Камілла Ведіке — курсантка високого рівня, кандидатка на титул Меча Священної Імперії — була знешкоджена ще до того, як встигла вихопити меч.
Ніхто б не повірив, що це зробив звичайний курсант. Але річ була в іншому: це зробив я — найгірший нездара Академії. Тож цілком природно, що професор хотів переконатися власними очима.
— Гаразд, — погодився я.
— Ти… звучиш упевнено.
— Це ж лише спаринг. Є причина хвилюватися?
Професор Кейн глухо буркнув і схрестив руки. Я майже бачив, як у нього в голові крутиться одне й те саме: Він що, з’їв щось не те? Що з ним сталося за одну ніч?
На жаль, відповіді в мене не було. Я й сам не знав, чому повернувся в минуле.
— Тоді я піду, — сказав я.
— Стій.
— Ще щось?
Я обернувся й побачив, як професор Кейн ніяково совається, прочищаючи горло.
— То… е-е… щодо того, що ти казав раніше. Про подарунок. Що саме подобається Б’янці?
Я знав. За всією його грубістю ховалася безнадійно романтична душа.
Прокинувшись наступного дня, я ще довго лежав у ліжку, втупившись у стелю.
— Отже… це був не просто передсмертний сон…
Я надто довго блукав континентом на самоті, переслідуючи Праматеринський Вогонь. Реальність повернення все ще не вкладалася в голові.
— Ха…
Я сів, умився й подивився на своє відображення в запітнілому дзеркалі. Обличчя, якого я не бачив уже дуже давно: попелясто-сіре волосся, темно-зелені очі.
Ну, принаймні зовнішність не змінилася.
Після пробудження Благословення Відродження я перестав старіти. Постоявши ще трохи, я вдягнув форму Академії і вийшов. Обтисла форма здавалася дивно незвичною — так само, як і нове життя, яке мені дісталося.
— Серйозно? Ви кажете, що я маю битися з ним?
Фелікс Ордман, вродливий курсант із хвилястим синім волоссям, невдоволено насупився.
Він, як і я, навчався у Бойовому відділенні, але на відміну від мене, був справді здібним — входив до сотні найкращих третьокурсників.
— Маєш проблему? — запитав професор Кейн.
— Н-ні, просто… — Фелікс одразу замовк і здригнувся, зустрівшись із гострим поглядом професора.
— Ха… Гаразд.
Глибоко зітхнувши, Фелікс узяв дерев’яний тренувальний меч і звернувся до мене:
— Гей, ідіоте. Хапай меч і давай уже покінчимо з цим.
Його роздратований погляд був сповнений зневаги. Він був з іншої групи й не бачив учорашнього заняття з практичного бою, де я відправив професора Кейна в політ і знешкодив Каміллу.
Хоча, з огляду на резонанс, він мав про це чути. Але судячи з його поведінки, він зовсім мене не остерігався.
Та й хто в здоровому глузді повірив би, що вічний аутсайдер одним ударом відправив у нокаут одного з найсильніших викладачів? Або що я однією рукою приборкав майбутній Меч Священної Імперії?
Курсанти, що зібралися подивитися на наш спаринг, гомоніли, їхні очі світилися цікавістю.
— Чув? Той покидьок Дейл учора щось утнув.
— Та це ж просто чутки, правда?
— Та ні! Я сам бачив!
Почуваюся, як мавпа в зоопарку.
Кинувши погляд на натовп, я криво всміхнувся. У минулому житті я жодного разу не отримував стільки уваги за всі чотири роки навчання.
Хоча… не зовсім так.
Увагу я привертав і тоді. Але це була холодна, відсторонена цікавість — погляд на щось жалюгідне, що безпорадно борсається.
Я повільно видихнув і стиснув дерев’яний меч. Здавалося, минули тисячі років відтоді, як я востаннє тримав таку зброю. І, як не дивно, це відчуття було приємним. Немов стара дитяча іграшка, давно забута, але одразу впізнавана в руках.
— Використання мани в цьому поєдинку заборонено, — оголосив професор Кейн.
Фелікс фиркнув.
— Ха. Думаєте, мені взагалі потрібна мана, щоб побити цього типа?
Мана, або подих богів, була силою, якою могли користуватися лише ті, хто пробудив стигмату душі.
— Та тобі пощастило. У тебе ж її й так майже немає, — насмішкувато додав Фелікс.
Він мав рацію. Мій запас мани становив менше десяти відсотків від середнього рівня курсанта.
Нестача мани завжди була моїм хронічним прокляттям.
Коли я був найманцем, вона витікала так швидко, що жартували: це як кролик, що справляє малу нужду. Так я й отримав прізвисько Кролик Ган. Згадавши всі приниження й труднощі, я гірко усміхнувся.
Ну що ж… як вчинити?
Я постукав кінчиком меча об землю, замислившись. Учора я діяв інстинктивно. Але зараз усе було інакше.
Я знайшов причину жити.
А отже… маю вирішити, як жити.
Ритмічний стукіт дерева об підлогу лунав у тиші.
— Ну, нападай, — кинув Фелікс.
Усе своє життя я йшов слідами інших. Дивився лише на спини попереду.
— Я сказав, нападай. Ти що, глухий, виродку? — не вгавав він.
Тавро «Дейл Ган, герой-дно» прилипло до мене, мов прокляття. Навіть після років на полі бою. Навіть після того, як я довів свою силу. Навіть коли став одним з Останньої П’ятірки Героїв — останньої надії людства.
— Ха, погляньте на цього боягуза. Злякався? Га? Злякався, лузер?
Я завжди біг слідом за чужими слідами, задихаючись, намагаючись наздогнати.
— Гаразд. Раз ти не йдеш до мене — я прийду до тебе, дрібний засранцю.
Наприкінці цього шляху я залишився один. Абсолютно сам. Ридаючи в крижаній пустці, де більше нікого не було.
— Здохни, падлюко!!!
Я жодного разу не вів за собою. Жодного разу не простягнув руку допомоги. Таким було моє життя. Таким був Дейл Ган.
Тук.
Я легко відбив безглуздий замах Фелікса.
А потім застосував Першу Форму Сонячного Стилю Меча: Перший Затьмар.
Я ступив правою ногою вперед, провернув тіло навколо осі й змахнув дерев’яним мечем знизу вгору.
Пролунав громоподібний вибух — надто потужний для звичайного дерев’яного меча. Тіло Фелікса злетіло в повітря, врізалося в землю й кілька разів перекрутилося.
— Гх…! Кхе… ургх…!
Він схопився за живіт, блюючи просто на землю.
Я опустив вістря меча, двічі постукав ним об підлогу й мовив:
— Що таке? Хіба не ти казав, що підійдеш першим? Чому ж не рухаєшся? Хм… нічого не вдієш. Доведеться мені підійти самому.
Відтепер я відмовлявся жити так, як жив раніше.