Розділ 2: Причина жити (1)
— Ти відсторонений від занять на тиждень, — низьким голосом промовив професор.
Я подивився на нього мовчки. Це лише розлютило його ще більше.
— У тебе є з цим проблема?
Цей низький голос належав кремезному чоловікові середніх років із грубими рисами обличчя, чия дика зовнішність нагадувала лева. Лукас Кейн — колишній викладач Бойового відділення, у якого я навчався на третьому курсі Академії героїв. Свого часу він був легендарною постаттю, відомою як Кровожерливий Гончак. У минулому він уславився винищенням сотень демонів, а сьогодні йому випала сумнівна честь стати тим нещасним, якого я відправив у політ через усю аудиторію, щойно прокинувшись.
— Зрив заняття, напад на викладача… Ти маєш бути вдячний, що все обмежилося лише відстороненням. Хіба ні?
— Так, сер, — розсіяно кивнув я під його гострим, пронизливим поглядом.
— Тоді негайно повернися до гуртожитку і напиши пояснювальну. У мене ще заняття, тож— кх…
Професор Кейн застогнав, підіймаючись із крісла. Його обличчя скривилося від болю, а рука інстинктивно стиснула груди.
— Ви в порядку? — занепокоєно запитав я.
— Не лізь не в свою кляту справу, — різко відрубав він.
У його відповіді не лишилося місця для подальшої турботи. Зрозумівши натяк, я розвернувся і вийшов із кабінету.
Дорогою до гуртожитку я йшов коридорами, які зазвичай кишіли курсантами-героями. Єдиною втіхою було те, що, попри весь хаос у голові, я все ж туманно пам’ятав номер своєї старої кімнати після чотирьох років навчання тут.
Я підніс наручний годинник до дверей, і пролунав знайомий механічний сигнал.
— Курсант-герой Дейл Ган. Особу підтверджено.
Двері відчинилися. Усередині я побачив вузьке ліжко, стіл і стару полицю з кількома дешевими пляшками вина.
Та сама кімната.
Минуло так багато часу, що спогади про роки навчання стали розмитими, але цю кімнату я впізнав одразу. Тут я прожив кілька років свого життя, починаючи з вісімнадцяти. Зайшовши до холодної, мовчазної кімнати, я сів на край зношеного ліжка.
— Що, в біса, відбувається?
Я точно поглинув Праматеринський Вогонь і заплющив очі, вірячи, що нарешті мій довгий, виснажливий шлях добіг кінця. І все ж… ось я тут.
Чому я повернувся?
Наскільки мені було відомо, Праматеринський Вогонь не мав сили повертати час назад. Я блукав континентом сотні й тисячі років у його пошуках лише тому, що в давніх записах говорилося: він здатен спалити стигмату душі — благословення Сімох Богів.
— Зачекай… То це означає?..
Я поспіхом розстібнув сорочку й подивився на лівий бік грудей. Стигмата душі, дарована мені Лісовим Богом, одним із Сімох, була цілком неушкодженою.
— А…
Холод пробіг хребтом. Цілу вічність я блукав світом, переслідуючи Праматеринський Вогонь лише з однією метою — стерти цю мітку.
Невже все було марно?
Ні. Занадто рано робити висновки.
Мене від смерті стримувала не лише стигмата душі, а й Благословення Відродження, що містилося в ній. Кожен герой мав стигмату, але лише одиниці отримували справжнє божественне благословення.
Є ймовірність, що стигмата лишилася, а от благословення — зникло.
Перевірити це було просто. Я потягнувся до меча, що лежав у кутку кімнати. Простого порізу було недостатньо. Лише смертельні рани активували благословення. А це означало лише одне.
Стиснувши руків’я, я рішуче перерізав собі горло. Холодне відчуття леза, що входило глибоко в плоть, вага відтятої голови, яка впала на підлогу. Фонтан крові хлинув назовні, заливаючи простирадла багряним.
Стигмата душі спалахнула синім світлом. Пітьма, що затьмарила зір, поступово розсіялася. Голова, яка котилася підлогою, зникла. Простирадла були чисті, ніби нічого й не сталося.
З моїх вуст вирвався безпорадний смішок.
Нічого не змінилося.
Стигмата була на місці, а Благословення Відродження — неушкоджене. Наприкінці цього нестерпно довгого життя на мене чекала не крапка, а чергове повернення на початок.
І тут у моїй голові промайнула думка.
А що ж сталося з Праматеринським Вогнем? Він зник разом із регресією?
Раптово груди пронизав пекучий біль, немов до шкіри притиснули розпечене тавро. Я опустив погляд і побачив слабке полум’я, що тремтіло над стигматою. Його світло було не яскравішим за мерехтіння свічки.
Що це, в біса, таке?
За тисячі… ні, за десятки тисяч смертей нічого подібного зі мною не траплялося. Причина була очевидною.
Отже, Праматеринський Вогонь не зник.
Хоча це й не змінювало суті. Благословення Відродження все ще діяло.
Звісно, порівняно з тією миттю, коли я вперше поглинув його, Вогонь ослаб до жалюгідного стану. Але він не зник повністю. Я застогнав, схопився за голову і впав на ліжко. Думки сплелися в суцільний вихор, із якого не було виходу.
— Повернення в часі, значить…
Я підняв ліву руку й спрямував крихту мани в наручний годинник. М’яке світло спалахнуло, і з писком з’явився напівпрозорий голографічний екран.
[ІНФОРМАЦІЯ ПРО КУРСАНТА-ГЕРОЯ]
Ім’я: Дейл Ган
Походження: Республіка
Курс: Третій
Відділення: Бойове
Загальний рейтинг: 472 / 472
— Давненько я цього не бачив.
Я сухо всміхнувся, дивлячись на цифру внизу екрана. Вічний аутсайдер. Найгірший бездар в історії Академії героїв.
Професор Кейн колись сказав:
«Навіть якщо ти якимось дивом випустишся, героєм тобі ніколи не стати».
Я з гордістю посідав перше місце у списку безнадійних ідіотів.
— Ха…
Спогади про ті роки залишили гіркий присмак.
У який саме момент часу я повернувся?
Я закрив екран і перевірив дату. Початок березня. Початок нового семестру.
— Отже, заняття, з якого мене щойно вигнали, було Практичне бойове тренування.
Цей курс був обов’язковим для всіх третьокурсників незалежно від спеціалізації. Він готував до реальних боїв із демонічними чудовиськами.
І саме під час проміжної атестації з цього предмета я вперше пробудив Благословення Відродження.
— А?..
Раптом спогад, давно похований, ударив у свідомість, мов блискавка.
— Зачекай… Якщо це перший семестр третього курсу, то це означає…
Тук. Тук.
Серце гучно калатало. Я ще не встиг завершити думку, як тіло вже рушило.
Я вибив двері гуртожитку, ледь не зірвавши їх із петель. Підсилюючи тіло залишками мани, я побіг. Байдуже, якщо ноги розірве, а легені луснуть. Зараз це не мало значення.
Я розчахнув двері лекційної зали — ті самі, з яких мене щойно викинули.
— Що за…?!
— Дейл?!
Погляди курсантів вп’ялися в мене, мов ножі. Я їх проігнорував і пішов до задніх рядів, до місця біля відчиненого вікна, куди задував весняний вітер.
Вона була там.
— Айріс… — тихо промовив я.
Вона сиділа біля вікна й здавалася дивно незнайомою. Причина стала очевидною одразу. На її очах не було пов’язки, і тепер ці глибокі блакитні очі дивилися просто на мене.
— Ем… так?
Вона кліпнула, цілковито розгублена. Інакше й бути не могло. Тоді ми не були закоханими. Ми навіть не були знайомі. Ми жодного разу нормально не розмовляли.
Коли я зустрівся з Айріс через десять років після випуску, вона навіть не пам’ятала, що ми вчилися разом цілий рік. Та й навіщо їй було пам’ятати? Вона — Свята, майбутнє обличчя Священної Імперії. А я — нікчема, що весь час трималася на самому дні рейтингу.
Я мовчки підійшов ближче.
— Ти, виродку! Що ти собі дозволяєш зі Святою?!
Гострий голос пролунав, коли курсантка з темно-синім волоссям, зібраним у хвіст, схопилася на ноги. Камілла Ведіке — свята лицарка, відряджена з Імперії для охорони Святої, і головна кандидатка на титул «Меч Священної Імперії».
— Назад!
Вона вже тягнулася до меча, але я встиг першим. Мої пальці ковзнули по її зап’ястю.
— Відійди.
Стиль Беральда: Небесний Перекид.
— Що?!
Гуп!
Тіло Камілли перевернулося в повітрі й глухо вдарилося об підлогу. Зала вибухнула криками.
Я не зважав ні на що й став перед Айріс, пригадуючи все, що знав про неї. Її згасаюче тепло в моїх обіймах. Тремтячу руку на моїй щоці. Її слова — все буде добре — знову і знову. І той болісно натягнутий усміх, з яким вона дивилася на мене, коли я ридав.
— А… гх…
З мого горла вирвався жалюгідний звук. Серце ніби прошили розпеченими тернами.
Що я мав сказати? Які слова могли б передати все це? Вона мене не пам’ятала. Усе, що було між нами, існувало лише в моїх спогадах.
Та попри це, слова, які я повторював безліч разів, блукаючи сніговою пусткою, самі вирвалися назовні.
Я хотів сказати так багато… але мусив сказати лише одне.
— Слава богам… Справді… Я так радий.
Після життя, в якому я гнався лише за смертю, я нарешті знайшов причину жити.
— Ти отримуєш ще місяць відсторонення, — суворо заявив професор Кейн.
— Ні.
— Що значить «ні»?! Ти з глузду з’їхав?! Увірвався на заняття під час відсторонення і напав на курсанта! І не просто курсанта — на Святу Священної Імперії! І ще маєш нахабство заперечувати?!
— Я ні на кого не нападав. Ви так це подаєте, ніби сталося щось непристойне. Я навіть пальцем Святу не торкнувся.
— А курсантка Камілла? Теж скажеш, що не чіпав її?
— Камілла вже все пояснила. Вона перечепилася й упала.
— У неї не було вибору! Ти повалив її ще до того, як вона встигла вихопити меч! Як вона могла це визнати?!
— Професоре, ви справді вважаєте, що я здатен повалити Каміллу Ведіке — кандидатку на титул «Меч Священної Імперії» — ще до того, як вона дістане зброю?
— Ха… Думаєш, я поведуся на цей жалюгідний спектакль?
Професор Кейн схрестив руки. Його погляд, гідний прізвиська Кровожерливий Гончак, пронизував мене.
— Ти… хто ти, чорт забирай, такий?
— Ви ж і самі знаєте, — я знизав плечима, зберігаючи спокій. — Я Дейл. Чотириста сімдесят другий із чотирьохсот сімдесяти двох. Найгірший курсант Академії героїв. Дейл Ган.