Розділ 36: Заповіт (5)
Астарот дивився на сивочолого кадета з неприхованим шоком. Очі були широко розкриті.
— Як?
Завіса Ілюзій, що накривала цю зону, не була чимось, що можна просто так пробити. Навіть якби всі професори магічного відділу об’єднали зусилля, це зайняло б купу часу. І справа була не в їхній слабкості. Астарот вклав у створення цього бар’єра абсурдну кількість жертв — не менше двох сотень.
Достатньо було просто наблизитися до Завіси, і людину затягувало б у нескінченний кошмар ілюзій та галюцинацій. І все ж цей кадет прорвався крізь неї так, ніби її взагалі не існувало.
Дейл байдуже відповів:
— Ти ж сам сказав. Ілюзії на мене не діють.
Думки Астарота повернулися на кілька тижнів назад, до занять. Ілюзійне закляття, яке він тоді наклав, зникло так, ніби його кинули у відкрите полум’я — миттєво, без сліду. Тоді він свідомо стримував силу, бо це був лише навчальний процес. Але навіть з урахуванням цього… зникнення було надто легким.
Майже так, ніби він містив божественну силу Семи Очей Святої…
Ні. Неможливо, — одразу ж відкинув цю думку демон.
Ця мить змусила Астарота глузливо фиркнути. Кадет із божественною силою? Та ще й останній у рейтингу, який два роки поспіль пас задніх? Повна нісенітниця.
— Я не знаю причини, — промовив Астарот, уважно дивлячись на Дейла, — але очевидно одне: ілюзії на тебе не діють.
Якщо хтось здатен пробити бар’єр, створений із життів двохсот демонів, за лічені миті, висновок напрошувався сам.
— Напевно, неприємно, так? — кинув Дейл.
— О? Ти говориш так, ніби добре мене знаєш, — задумливо відповів Астарот.
Голос Дейла став глухим і важким:
— Я добре тебе знаю. Архієпископ Снів і Фантазій. Астарот.
Астарот онімів.
Айріс різко втягнула повітря.
— П-почекай… Дейле… що ти щойно сказав?!
Вона підозрювала, що професор Морфеус — демон, ще з моменту, як він накрив усе фіолетовою завісою й приспав Каміллу та дітей ілюзією. Але навіть у найгірших кошмарах вона не уявляла, що перед нею — один із шести Архієпископів, демонів на самій вершині ієрархії.
— Хм? А-а-а… — повільно кивнув Астарот, ніби нарешті з’єднав усі шматки. — То це був ти. Той тарган, що зіпсував мій план.
— Та ну. Я всього лише прибрав кількох ідіотів, які забивали прокляття в цілком пристойну печеру, — спокійно відповів Дейл.
— Ха. Після того як ти вирізав моїх дорогоцінних підлеглих, говориш без жодного каяття?
— Дорогоцінних? — Дейл скривився. — Не сміши. Вони не були тобі цінними. Вони були інструментами, якими ти вкачував прокляття в мережу лей-ліній.
Очі Астарота спалахнули зацікавленням.
— О? Ти й це знаєш? Ти явно не звичайний кадет.
— А ти явно не звичайний професор. Тож давай вважати, що ми квити.
— Ха-ха-ха! Прекрасно. Нарешті стає цікаво. Саме такі змінні роблять гру захопливою.
Астарот чудово усвідомлював: нинішній план був далекий від ідеалу. Випустити демонічних монстрів під час фестивалю, влаштувати хаос і викрасти Сім Очей — зухвало, навіть безрозсудно. Ніщо в порівнянні з роками ретельно вивірених схем. Він був готовий до того, що щось піде не так.
Але він не очікував, що головною загрозою стане кадет, а не професор.
Завіса Ілюзій була прорвана. Непередбачувана змінна вийшла на сцену. І найгірше — для Астарота, чия головна зброя полягала в ілюзіях і впливі на розум, ця змінна була природним ворогом.
— Супротивник, повністю імунний до ілюзій… це проблема, — зітхнув він. — Але…
На обличчі демона розпливлася зловісна усмішка. Клеймо душі Бога Демонів на його лівих грудях спалахнуло фіолетовим світлом, ніби розкривалися крила.
— Це ще не означає, що результат зміниться.
Навіть без ілюзій він залишався Архієпископом. Демоном, що панував над десятками тисяч інших. Фіолетова енергія затремтіла й рвонула вперед потужною хвилею.
Дейл рвучко притяг Айріс до себе.
— Тримайся міцно!
— Га?! Кья!
Він відскочив у мить останньої можливості. Мана наповнила тіло, зробивши його легким, мов пір’їна. Він спрямував її в ступні й активував бойовий стиль Бералда: Крок Вітру. Його тіло ніби ступило в порожнечу повітря.
Місце, де вони щойно стояли, поглинула фіолетова хвиля. Земля скрутилася й зім’ялася, мов м’яка глина в руках велетня.
Таке руйнування — лише від викиду мани… — подумав Дейл, клацнувши язиком.
Це був базовий прийом, доступний навіть першокурснику. Але з темними резервами мани Астарота навіть така дрібниця мала силу облогової зброї.
— Залишайся тут, — сказав Дейл Айріс.
— П-почекай! Ти ж не збираєшся битися з Архієпископом?! — злякано спитала вона.
— А якщо збираюся?
— М-може… покликати професорів…
— Вони не пройдуть. Завіса ще тримається, — спокійно відповів він.
Вони не мали імунітету до ілюзій. Пробитися не зможуть. І винести Айріс із Завіси він теж не міг — Астарот цього не дозволить.
До того ж… він не міг залишити непритомних Каміллу й дітей.
Варіант був лише один.
— Я розберуся з ним. А ти постав бар’єр, щоб Камілла й діти не потрапили під удар.
— А-але… — Айріс хотіла заперечити, та, глянувши на дітей, лише стиснула губи. — Будь обережний, Дейле.
— Буду.
Він крокнув уперед.
Астарот, схрестивши руки, спокійно спостерігав.
— Награвся в героя?
— Навіть не починав.
Дейл витягнув скляний флакон із блакитною рідиною й одним ковтком випив його. Серце загриміло, ніби ось-ось вибухне. Дика мана заревіла в тілі. Порожній флакон упав і розбився.
— А тепер починається справжній бій.
Гуркіт, схожий на вибух грому, розірвав повітря. Світ розтягнувся й розмився, коли Дейл рвонув уперед, мов куля.
— Угх! — Астарот ледве встиг відступити.
— Куди це ти зібрався?!
Дейл наздогнав його й рубонув мечем. Фіолетова енергія сплелася в захисну сітку. Біле сяйво меча зіткнулося з нею, здійнявши оглушливий рев.
Як і думав. Вихід мани — на зовсім іншому рівні.
Ця версія підсилювача клейма душі, створена з настояної на мані Семи-зіркової трави, була незрівнянною з тією, що він використовував у сховку культу. Шкода, що флакон був лише один.
Ефект тривав п’ять хвилин. За цей час він мусив убити Астарота.
Біле сяйво спалахнуло ще яскравіше.
Стиль Сонячного Меча. Шоста форма — Біле Сяйво.
Світла дуга розсікла фіолетову ауру й ковзнула по щоці Астарота, розриваючи плоть. Кров потекла вниз. Демон торкнувся рани й низько розсміявся.
— Ну-ну. А ти, бачу, приховував дещо цікаве.
Фіолетова мана знову вирвалася з клейма душі, мов жива істота, й кинулася на Дейла.
— Хмф!
БАХ! ГРЮК! ГУУЛ!
Сталь і магія зіштовхнулися. Біле й фіолетове світло переплелися в шаленому вихорі.
— Дейле! — Айріс поспіхом підняла бар’єр, захищаючи Каміллу й дітей.
Бій був надто швидким. Це було місце, куди ніхто не міг втрутитися.
Він тримається… проти Архієпископа…
І саме в ту мить пролунав моторошний звук.
ХРУСЬ.
У грудях Дейла з’явилася діра завбільшки з людську голову. Кров хлинула фонтаном. Його тіло зламалося й упало, мов маріонетка з обірваними нитками.
— Д-Дейл?..
Відповіді не було.
— Н-ні…
Айріс впала на коліна.
— НІІІІІІ!!!
Астарот витер кров з губ.
— Справді… понад усі очікування.
Він волів би битися з Кровожерливим Гончаком або нащадком Великого Мудреця. Настільки небезпечним був цей кадет.
— Але все скінчено.
Він повернувся до Айріс.
— Ну що ж… час забрати трофей.
І в ту ж мить сивий попіл торкнувся його щоки.
— Хм?